– Якщо хочете щось почитати, то я залишу для вас книжку. Коли прочитаєте, покладіть її через тиждень на те саме місце, нехай інші також прочитають. Добре?
Орест механічно кивнув. Ноги, здавалося, вросли в землю, а серце завмерло. Він не уявляв, що таке може бути на світі. Він здивувався більше, ніж злякався. А чоловік підняв на голові сірого картуза, вклонився і тихо додав:
– Привіт з Королівства.
І пішов собі помаленьку. Під курткою в нього була ще одна книжка, або й дві. Орест роззирнувся: нікого. Замість того, щоб сховати книжку за пазухою, він схилився над нею. Книжка була дуже гарна, зі срібними літерами на темно-зеленому тлі, зі стрічкою-закладкою. Вона гарно пахла й на цупких білих аркушах чітко вирізнялись літери, стрімкі наче птахи. «Мандрівка на Схід» – так називалася книжка, і написав її Герман Гессе. Звісно, Орест мав у школі підручники. Правда, після навчального року мусив кожного разу їх віддавати, щоб інші учні могли ними користуватись. Але хіба їх можна було порівняти з цією ошатною книжкою! Повиривані, поплямовані аркуші, пообписувані сторінки... В Імперії економили на всьому й підручники друкували на тонкому бруднуватому папері, де літери розпливались. Натомість, видобувати вугілля, нафту, залізну руду вважалось конче потрібною справою.
Орест погладив книжку й обережно поклав за пазуху. Час було йти додому. Проте того вечора він так туди і не потрапив. Раптом завили сирени тривоги. Це Його Імператорська Величність натиснув червону кнопку. Отже, слід було негайно бігти до підземного сховища й сидіти там доти, доки Імператор не натисне кнопку ще раз. У підземних сховищах було непогано: широкі дерев’яні лави, на яких можна було навіть спати, бо часом Його Величність забував натиснути кнопку ще раз. Ніхто не знав, що діється на поверхні, доки вони перебувають у сховищі. Мабуть, якісь страшні речі. Сховище №15, до якого біг Орест, було неподалік його будинку. Коли замовкне сирена, він не зможе туди потрапити. Сталося так, що дорогу хлопцеві відрізав товарний потяг, дуже довгий, і він мусив чекати. Якщо не встигне, то двері сховища зачиняться. Це ще був один привід не вештатися після роботи, адже кожен підданий Імперії мав право увійти лише до свого сховища. Так чужа мураха не може потрапити до мурашника або чужа бджола до іншого вулика.
Швидко темніло, і з-під вагонних коліс летіли іскри. Хлопець зачаровано дивився на них, намагаючись перебороти відчай. Коли він нарешті перетинав колію, у вухах ще дзвеніла сирена, але на тому боці вона стихла. Орест вперше в житті опинився віч-на-віч з невідомою загрозою. Тепер слід було шукати нору, яму, діру, дупло, тільки б не залишатися на поверхні. Настала тиша, від якої холонуло серце й віднімало ноги. Орест згадав про книжку, і це додало йому сили, адже тепер він був уже не самотній. Він навіщось вернувся назад, піднявся по насипу до парку й почув, як попискують птахи в кронах дерев, а листя лагідно їм щось шепоче. Від цього гомону Оресту стало трохи легше.
У парку не світився жоден ліхтар. Від деяких залишились самі стовпи, а в інших було розбите скло. Ні, не тут. Хлопець ступив у густу тінь. З того боку, де був його будинок, почулися постріли. Довжелезний потяг, можливо, врятував йому життя, адже за десять хвилин він не встиг би добігти до сховища. Краще лишатися тут і залізти на дерево. Правда, раніше Орест ніколи не лазив по деревах. Якось не було нагоди. Добре, що той чоловік, котрий дав йому книжку, пішов не в той бік. До сховища №36 було зовсім близько.
Раптом Орест почув шум мотоциклів, що наближались до парку. Пальці намацали заглибину в корі дерева, а звідти можна було дотягнутися до першої гілки. Дерево було занадто товсте, щоб охопити його руками, проте, чіпляючись за складки кори, він таки виліз. Липа, здогадався він, і вдихнув запах молодого листя. Хлопець піднявся вище сів на гілку верхи. На алеї з’явилось кілька мотоциклів. Ліхтарики нишпорили по траві. Орест підтягнувся і заповз у найбільшу тінь. Тільки б якась пташина не наробила галасу, коли він потривожить її гніздо. Мотоциклісти погасили фари й ліхтарики біля його дерева.
– Кажеш, їх було двоє?
– Еге ж, може, їх уже пристрелили.
– Як так далі піде, вони пролізуть і в наші сховища! – і котрийсь брутально вилаявся. – Треба ще тут перевірити.
– Досить з нас! Ти що, думаєш, вони на дерева сховались?
– Звісно, ні. Якого дідька їм туди лізти? Щоб упасти? Десь у ямі чи в дірі сидять. На північному схилі є такі.
Знову спалахнули фари, й мотоцикли покотились туди, куди, здається, пішов незнайомець. Хлопець проковтнув клубок, що підкотився до горла. Коли так, то він нізащо не злізе з цього дерева. Він зручніше вмостився й обперся спиною об стовбур. Страх не відпускав, міцно стискав серце. Листя тихо шелестіло й між ним мерехтіли зірки. Шкода, що не можна читати при такому світлі. Він витяг книжку, яка вже встигла змінити його життя, щоб знову зазнати неповторне відчуття доторку до чудового, ледь шорсткуватого білого паперу. І раптом перед очима зблиснуло світло, ніби до книжки злетілись маленькі світлячки. Але то не були світлячки, які мешкають в старих садах із завжди вологою землею – і в Королівстві, і в Серединному світі, і в Імперії. А книжкові гноми з крихітними ліхтариками вишикувались на чистому полі, через що стало видно, як при настільній лампі. Надто дивно, щоб скидалося на правду, і Орест спершу подумав, ніби він спить. І почав читати перше оповідання з книжки, що називалась «Мандрівка на Схід».
«Оповідають, ніби китайський поет Хань Фук замолоду був одержимий дивовижною спрагою пізнати все й досягнути вершин майстерності в усьому, що бодай яким-небудь чином пов’язане з поезією. У той час він ще жив у себе на батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений з дівчиною із гарної родини...»
Чи знаєш ти, ласкавий читачу, яка то радість описувати світ звуками, барвами і словами, як солодко завмирає серце, і цілий світ спостерігає за тобою: ану ж ти подаруєш йому щось гарне. Так дитина дивиться, коли дорослий виймає з торбини подарунок для неї. Може, він не дуже дорогий, зате це дарунок від серця.
9
У королівській родині вже триста років існував звичай запрошувати на вечерю кожної третьої п’ятниці місяця когось із громадян. У кабінеті короля була товстелезна книга з іменами й адресами, і той з родини, чия надходила черга, розгортав її навмання, із заплющеними очима тицяючи пальцем в яке-небудь прізвище. Оскільки книга була незвичайна, то нею опікувалися книжкові гноми, тому й вибір завжди йшов на користь як гостеві, так і Королівству. Таким чином, кожен мешканець Королівства, навіть дитина, мав шанс потрапити на цю особливу гостину. Він прибував сам або його привозила зелена карета з гербом. Його приймали як шанованого гостя, але без урочистостей: щиро і скромно.
У вівторок Люцина зателефонувала пану Меркурієві Бібльосу, однак на дзвінок ніхто не відповів. Ні через три години, ні ввечері. Вона зателефонувала ще вранці, коли всі люди мали би бути вдома. Те саме. Врешті дівчина звернулася до поштивого церемоніймейстера, котрий завжди, коли її бачив, посміхався. А цей чоловік не посміхався ні до кого.
– Мені це не подобається, – просто з мосту заявила принцеса. – Може, щось сталося, і цей пан Бібльос лежить непритомний. Може, він впав зі стільця, коли вішав фіранку?
– З чого ви це взяли, Ваша високосте? Чому б йому падати, вішаючи фіранку?
– Бо він живе сам-самісінький.
– Завжди треба сподіватися на краще, Ваша високосте. Я пошлю кур’єра із запрошенням.
– А, може, я сама до нього поїду?
Церемоніймейстер посміхнувся і зітхнув:
– Це проти правил.
Що правда, то правда. Люцина навчилась шанувати правила. Та й не дуже їй хотілося бачити цього пана Меркурія, котрому було вже сорок років, а з людьми такого віку нема про що говорити. У Серединному світі вона б нізащо не пішла в гості до незнайомих людей.
– Ви згодні зі мною? – зазирнув їй в очі церемоніймейстер.
– Добре, а звідки ми будемо знати, чи прийде він у п’ятницю?
– Кур’єр почекає на відповідь.
– Ну, звісно! Чекайте, а хто писатиме листа?
– Я попрошу секретаря, хай він напише. Чи ви хочете писати самі? Це не зовсім правильно, але якщо ви так переймаєтесь долею цього чоловіка...
– Ні, хай пише секретар!
Проте недаремно Люцина щось відчувала. Кур’єр повернувся з невтішною звісткою. Пана Бібльоса не було вдома вже місяць. Він щез із великим наплічником, маючи на голові зелену панамку, а в руках палицю. Так сказали сусіди, котрі його бачили востаннє. Для Люцини ці деталі багато важили. Наплічники носять люди, котрі подорожують по горах, а панамка – що це свій, бо у Львові тільки гопи носять на голові бейсболки. Ох, як хотілось Люцині піти світ за очі в полинялій футболці й обрізаних по коліна джинсах! Звісно, якщо не потрапляти на очі церемоніймейстеру. Але в будь-якому випадку за нею ходило б назирці двоє охоронців. Мама боялася, щоб її любу донечку не викрали крутиголовці. І це було правильно, пояснив Серпень, бо її викрадення дорого б коштувало Королівству.
– А скільки? Мільйон доларів? – поцікавилась Люцина.
– Які ще долари? А, ваші гроші... Ні, сестричко, крутиголовці забрали б у нас незмірно ціннішу річ – свободу.
– Як це?
– Доля кожної людини для нас важливіша, ніж держава та закони. Але шкода було б їх втрачати через легковажність якоїсь молодої особи, еге ж?
Люцина не могла ще як слід зрозуміти братові слова, бо ж небагато прожила в Королівстві. У неї не було звички сперечатись, коли треба і коли не треба. Бабуся казала, що суперечка забирає в людини час, який можна використати на мовчанку. Бо ж вона встигла прочитати книжки Королівства. Проте якийсь грецький філософ казав, ніби в суперечці народжується істина. То кому ліпше вірити: Аристотелю, Платону чи рідній бабусі? То була серйозна проблема.
– Ну, і що нам тепер робити? – спитала Люцина в старенького церемоніймейстера. Вона боялася, що знову доведеться зазирати в адресну книгу. Серце чуло, що то справа рук книжкових гномів, а отже, безнадійна.