– Нічого, – відповів церемоніймейстер. – Можете запросити когось зі своїх друзів.
– Бачите, – знітилась Люцина, – моїм друзям це ні до чого. Та вечеря – така нудота...
Церемоніймейстер скорчив потішну міну, але в голосі його вчувалася образа:
– Принцеса завжди говорить те, що думає.
– Моя мама теж говорить, що думає.
– Ну, тепер, як би вам сказати, вона мусить бути трохи дипломатичною. Влада – це важка ноша. Знаєте, чому ми запрошуємо громадян на цю вечерю?
– Чого?
– Щоб люди бачили, чи дружно живе королівська родина, чи люблять вони одне одного. Адже від цього залежить доля Королівства.
– Доля, доля! Я весь час чую ці слова. Хіба важко прикинутися щасливою родиною? У нас у Львові багато хто так робить. Вони кажуть, що не слід виносити сміття з хати.
– А у нас кажуть: «Часом люди не знають, які вони щасливі, доки не зустрінуться з нещастям».
«Найголовнішого очима не побачиш, – подумала Люцина. – Як кажуть у Серединному світі.»
У четвер зранку з’явився посол з Імперії, і мама зачинилася з ним в кабінеті. Це нічого доброго не віщувало. Щойно Імперія звертала свій погляд на Королівство, то все летіло шкереберть. Цікаво, чи прості громадяни це помічають? Бо ж Люцина краще від них знала, що за вдача у її мами. Ніби лагідна, спокійна, але варто її зачепити за живе, тоді тримайся. Ворона на хату не сяде. І кінець дипломатії. Посол через дві години поїхав, і до кабінету потяглись вервечкою міністри.
«Яке мені до цього діло? – думала Люцина, кришачи хліб голубам на балконі своєї персональної вежі. – Щоб не сталось, я не покину мами й брата. Ми можемо повернутися назад до Львова, піти в поля і ліси, якщо комусь не догодили. Жодних проблем!»
Їй тепер здавалося, що бути королевою чи королем – це ніби робота, з якої можуть звільнити за власним бажанням чи попросити піти. Бо в такому віці обов’язок і доля – лише гарні слова. Та насправді їхній зміст пізнається дорогою ціною.
10
Дедалі рідше Люцина, Серпень і Марко збиралися в альтанці Королівського саду. Вони дорослішали: Серпень, осягаючи нелегку науку керування Королівством, Марко – у мандрах, а наймолодша, Люцина, – в невизначеності й самотності. Бо принцеса – це не фах і не покликання, а якийсь інший варіант життя. Чого хотіла Люцина насправді, вона сама не знала. Можливо, захищати когось, а натомість її саму всі захищали. Йшлося не про вибір професії, не про навчання, не про творчість. Просто кожна людина повинна знайти якесь місце в житті, де б їй було затишно й добре, де б її не мучило сумління, що вона марнує власне життя. Люцину дратувала поблажливість оточення. Вона хотіла, щоб її розуміли. Але на це ніхто не мав часу. І через те так само й вона не мала змоги зрозуміти когось. Вона почувалася пташкою в клітці.
Коли перестав дощ і стих вітер, хмари очистили небо, й Люцина змогла побачити, як за Королівським лісом, посадженим ельфами-перелітками, заходить сонце. Ліс накрила темрява, й принцеса сховалась у своїй кімнаті. Але й там її не покидав неспокій. Вона не могла піти до мами, бо та працювала, не було в неї й друзів поза школою, бо додому її відвозили в кареті, щоб ніхто не викрав. А тепер були ще й канікули. Лише зрідка, з великими труднощами, їй вдавалося відвідати дядька Онися. Старий розважав її розповідями про Королівство, і вони разом ділились спогадами про ті часи, коли країну мало не захопили крутиголовці. Узурпація влади, інтервенція, криза в державі – ні, цих термінів Онисько не вживав. Вони були на останніх сторінках історії Королівства, тільки таких як Люцина, книжкові гноми туди не допускали. Як і до «Енциклопедії Королівства», де були факти з майбутнього. Звісно, цікаво знати, що на них чекає років через десять, але дівчинка чула, ніби це можна дізнатися лише в особливих випадках, коли йдеться про людський порятунок. У Серединному світі немає таких книг, це правда. Бо немає там книжкових гномів, котрі вважають, що майбутнє й минуле присутні в кожній хвилині, яку ми переживаємо. Найпростіше пояснив це Онисьо: «Розумієш, Люцинко, коли ти щось пригадуєш, ти впускаєш минуле, а коли про щось мрієш, то майбутнє приходить до тебе».
Ті страшні, небезпечні часи, коли вони тікали від крутиголовців на викраденій машині, здавались тепер Люцині, Соні, Мортіусу й Феліксу найщасливішими в їхньому житті. Чому це так? І на це Онисьо знайшов відповідь: «У вас була мета – врятувати Королівство, й байдуже, чи ви це робили вірно, чи невміло. Мати мету – це щастя».
Фелікс дрімав у м’якому кріслі. Знову нанесе бліх і шерсті. Та сердитися за такі дрібниці було б несправедливо: від кота віяло таким затишком, що Люцина аж позіхнула. Нагорі стукнуло вікно, наче його хтось відчинив, а потім зачинив. Фелікс одразу прокинувся:
– До королеви прибув гінець із Серединного світу.
– О, від діда Пилипка! Цікаво, що він написав?
– Мені теж цікаво, – сказав кіт. – Але нашу цікавість вдасться задовольнити, коли нас покличуть вечеряти. Уже давно пора.
– Слухай, Феліксе, ти не хочеш побувати у Львові?
– Я там був минулого тижня.
– І що нового?
– Ще дві книгарні закрили. Я вже доповідав про це королеві.
– Прикро, – зітхнула Люцина. – А тобі не здається, що моя мама повинна це припинити?
– Гм, – замислився Фелікс. – Ось, приміром, я зараз вистрибую на цей столик, а, позаяк я голодний, то це впливає на координацію моїх рухів і я ненароком перекидаю вазу з квітами. Вона падає на годинник, і той закочується під ліжко. Ти намагаєшся його дістати й набиваєш собі гулю і не можеш з’явитись у такому вигляді на вечерю завтра. І в Королівстві починають думати, що...
– Досить! – вигукнула Люцина. – Я вірю, що ти унікальний кіт і хочеш попередити мене про наслідки будь-якого втручання. Тільки, якщо можна, не гостри пазурі на моїх книжках і не ходи по клавіатурі.
– До речі, – зауважив кіт, зістрибнувши зі столика, – я щось не можу розібратися з твоїм інтернетом.
– Бо в мене його немає. Сходи в інтернет-кав’ярню.
– Ага, щоб мене мали за ідіота! Ніхто з котів не ходить в інтернет-кав’ярню, то чому ти мене туди посилаєш? То дадуть нам їсти чи ні?
Звісно, Фелікса нагодували б на кухні, але він вважав, що це має робити Люцина.
– Ходімо, – зітхнула вона.
Вже була дев’ята година, однак ніхто не поцікавився, чи дитина повечеряла.
При палацовій кухні була кімната з буфетом і холодильником, де можна було знайти все, що душа забажає. Не те, що колись в них удома, перед маминою зарплатою. Люцина саме почала пити чай, коли двері відчинились і туди зазирнув Серпень. Кіт одразу шмигнув повз нього.
– Приходь на наше місце, – тихо сказав брат. – І швидко! Ми чекаємо на тебе.
...Королева Олімпія насипала горлиці зерна зі скляної банки, а сама сіла в широке крісло, підібгавши під себе ноги, ніби сховалась. Зараз вона була просто втомленою жінкою, матір’ю двох майже дорослих дітей, а не поважною особою, котра керує великою державою. Їй треба було подумати. На це вона має час аж до ранку, але навряд чи витримає, щоб не заснути. День був дуже важкий і тривожний. І кожен наступний здавався щодалі важчим і тривожнішим. Зараз у неї не було навіть сили покликати дітей. «Трохи відпочину, і тоді...» – вирішила Олімпія. І незчулась, як заснула, змирившись зі словами, що їх нашіптувала сама Доля: «Люди з Королівства у небезпеці!»
11
В Люциній кімнаті було темно. Майже всі ліхтарі в саду погасли, з дерев скрапувала дощова роса – несміливе нагадування про надвечірню грозу. В альтанці теж не світилось, і ті, хто зібрався там, були невидимі для людського ока: Марко, Серпень, Сиволап і Фелікс. Вони давно вже не збирались разом, та ще й так пізно.
– Не треба, щоб хтось знав, що ми тут, – попередив Серпень. – Тому говоріть тихо. Те, що я вам скажу, – таємниця, яку довгий час приховували не лише від громадян Королівства, а й від нашої родини. Якби не нинішній приїзд посла крутиголовців, ми б досі нічого не знали.
– І звісно, ти мовчав аж до вечора! – обурилась Люцина. – У вас із мамою завжди якісь секрети, і вона, певно, не хоче, щоб я про це дізналась, правда? Навіщо травмувати бідну дівчинку!
– Тепер цього не буде. Ситуація така: із Королівства зникають люди. Вони ніби розчиняються в повітрі. Так триває вже півроку. Вони зникали й раніше, але не так багато.
– Меркурій Бібльос теж зник.
– Який ще Меркурій?
– Той пан, що мав бути завтра у нас на вечері.
– Ага. За останніх півроку зникло приблизно півтори тисячі людей, і ніхто з них не повернувся. Ніхто не забороняє нашим громадянам подорожувати по інших світах, але не кожен зважиться перетнути невидимі кордони й мандрувати по небезпечних місцях задля розваги. Це роблять, коли мають якусь вельми поважну справу. В Імперії люди Королівства – вкрай небажані гості. І от сьогодні посол крутиголовців заявив: якщо люди Королівства негайно не покинуть Імперію, нам оголосять війну.
– Моє військо готове боронити Королівство, – сказав Сиволап. – Але навіщо нам війна? Правда?’
– Так, Сиволапе, бо ми її програємо. У нас немає ні зброї, ні танків, ні гармат, бо це суперечить нашим принципам. І ми не можемо вбивати людей. Крутиголовці звинувачують нас, ніби ми послали до Імперії людей, щоб розвалити її зсередини. Вони мають право захищати свою країну.
– Еге ж, захищати! – втрутився Фелікс, котрий був тут наймолодший. – А коли вони отруїли короля, хотіли заграбастати наше Королівство, то чому ми їм не оголосили війну? Можна подумати, що люди Королівства хочуть зробити те саме!
Люцина з повагою глянула на свого Фелікса. Він наче повторив її думки. Виявляється, вони схожі. Зрештою, це ж вона виростила його з приблудного кошеняти. От зараз Сиволап дасть йому прочухана! Але котячий король до цього поставився спокійно. Він сказав:
– Мій син запитав саме слушно. Що роблять люди Королівства в Імперії?
– Я знаю, що вони роблять, – чітко мовив Марко. – Я знав це ще перед тим, як іти сюди. Ти можеш, Людино, зробити одну послугу?