Марко переживав, що принц ще надто слабкий, аби витримати звістку про те, що як не нині, то завтра відбудеться офіційне зречення короля Даниїла. Він скаже так у присутності крутиголовців та їхніх прихвоснів, бо зломлений і втратив рештки здорового глузду від невеличких порцій отрути, які доливають йому щоранку в страву. Темні сили взяли над ним гору, як неук бере гору над освіченою людиною, а дурень над мудрецем.
Королівство знало не раз лихі часи, коли чужинці викрадали його дітей і перетворювали їх на рабів, коли в кривавих битвах гинули найкращі лицарі, а війни змінювались лютим голодом. Сліпі музики ходили тоді битими шляхами й оплакували в піснях долю країни. Тоді, здавалось, теж не було виходу. І так тривало доти, доки народ Королівства не зрозумів, що в горі й ненависті не можна черпати сили. Не зброя робить людину сильною, не гроші, а її розум і серце. Невидима стіна оточила Королівство, краще за оборонні мури, наїжачені гарматами, коли замість арсеналів та банків стали будуватися бібліотеки, музеї і школи. Через сто років Королівство стало процвітаючою країною, відвідати яку вважалось великою честю, бо там можна було навчитися.
Однак поруч існувала Імперія крутиголовців, утричі більша за Королівство, хоча й пустельна, бо війни знищили всі зрошувальні канали, а невдатні господарі вирубали ліси й отруїли ріки. Врешті, таке вже було не раз в історії різних народів. Прагнучи зберегти мир, король Даниїл згубив Королівство.
І тепер у Медовій печері двійко хлопців, майже дітей, не могли уявити, що їх чекає. Не знав цього і Сиволап, оскільки коти ніколи не були радниками Його Величності чи політологами, хоча, звісно, їх дуже шанували, як охоронців книг. Страшно подумати, що трапилося б з рукописами та книгами, якби не ці неперевершені ловці мишей. Коти забезпечували охорону найбільших скарбів Королівства.
Усе це оповідав король Сиволап I своєму родові в іншому світі, куди він прибув разом із принцом. Свого часу Серпень врятував приблудне кошеня від собак, і цьому слабенькому створінню судилось прожити славне героїчне життя поруч із майбутнім королем. Вони ніколи не розлучались. Навіть у Академії їм дозволили проживати разом. Сиволап виріс на чудового великого кота з круглими зеленими, наче два місяці уповні, як висловився один поет, очима. Сиволап був свідком та учасником дитячих пригод принца і Марка, але його розповідь була б трохи іншою, бо кіт вважав багато людських вчинків просто нерозумними. Наприклад, те, як у дванадцять років принц зняв каблучку з пальця прекрасної Мартисії. Чекаючи на повернення Сиволапа, хлопці вдосталь посміялись над цим випадком, бо за три роки стали дорослішими. Серпень і досі соромився зізнатись у тому, що тоді плакав. Власне, після того випадку Мартисія виїхала до Імперії і там вийшла заміж за імператорського виночерпія. Але про це варто розповісти з самого початку.
14
То був щорічний турнір, який відбувався восени на озері біля Чарівного лісу.
Посеред озера стояв крихітний острів, а на острові висока вежа, де колись дуже давно мешкала фея Мартисія, дружина короля Лавзанія. Якось вона посварилася з чоловіком через якусь дрібницю і зробила вежу неприступною, щоб той не міг її відвідати. Кажуть, що немолодому Лавзанію так і не вдалось видряпатись нагору по слизькому камінні. Після його смерті фея, яка завжди залишалась молодою, кудись зникла. Цю легенду записали від переліток, що мешкали в Чарівному лісі довкола озера, крихітних істот, яких ще називають ельфами. Але в Королівстві їх називали зрозуміліше – перелітками, бо вони перелітали з дерева на дерево, з квітки на квітку. Чарівний ліс було оголошено заповідником, хоча перелітки показувалися на очі лише тим, хто, на їхню думку, цього заслуговував: людям щирим, мрійливим і доброзичливим. Ніхто не смів зірвати в тому лісі навіть листочка. Тут дерева ніколи не всихали і не вмирали, бо перелітки дбали про кожне, як господар про дім, збудований його руками. Із легенди, що увійшла до книги «Чарівний ліс» можна довідатись, що перелітки колись були вигнані з Імперії і принесли на землю Королівства кожен по насінинці. Скільки дерев у лісі – стільки й переліток. Вчені нарахували там 11595 буків, дубів і грабів. А птахи та вітер подбали про насіння трав і кущів. У найбільшому дереві жив Король переліток.
До озера провадила гарна дорога, вимощена сріблястими й золотистими плитками, що утворювали візерунок. Раз на рік, ранньої осені, по ній проїжджали король з почтом і мешканці з різних кутків Королівства, щоб подивитись на змагання сміливців, котрі пробували здійснити те, що не вдалось королю Лавзанію, – перепливти озеро і видряпатись на вежу, на вершечку якої сиділа акторка, граючи роль феї. Щоб з ними чогось не сталося, тобто учасники не забились або не втопились у озері, якщо впадуть з вежі, у воді чатували рятівники. Втім, нещасні випадки все одно траплялись.
Із королем на змагання приїжджав і принц Серпень. Він щиро вірив, коли був малим, що у вежі сидить справжня фея, і зняти перстень з її руки – вчинок, гідний лицаря. Не раз вони з Марком тренувались на стінах Академії, обплетених диким виноградом. Марко намагався перетворити камінь у піддатливу м'яку масу, схожу на ту, з якої вони ліпили різні фігурки, кидаючи в окріп, щоб ті ствердли. Серпень боявся зізнатися, що від висоти йому паморочиться в голові, і намагався побороти цей недолік. Втім, потрапити до списку претендентів на перстень Мартисії вони не могли. До цієї гри допускались лише особи від вісімнадцяти років. Та й участь у цьому змаганні не пасувала б, як вважали король та головний архіваріус, їхнім синам. Свого часу їм теж заборонили прилюдно видряпуватись на вежу, то вони й своїм дітям не дозволяли.
Того разу сіявся дрібний дощ, і над озером зависли сиві пасма туману. Марко застудився і лежав удома, а принц мусив показатися перед народом, хоча після доволі суворих правил Академії, де ніхто не робив різниці між королівським сином і сином конюха, він боявся опинитись у центрі уваги. Правда, на святі він міг бути в звичайному студентському вбранні, тільки на голову мав натягнути тоненький золотий обруч.
Отож, Серпень сидів поруч із батьком під балдахіном із королівським штандартом, і дивився, як інші старші хлопці, а то й бородаті чоловіки, без альпіністського причандалля дряпаються по вежі, викладеній із зеленувато-сірого каменю. Він бачив їхні помилки, яких нізащо б не зробив. Глядачі підбадьорливо кричали. На саму фею ніхто не звертав уваги, наче то була лялька, а не жива істота. Слизьке каміння не дозволяло дістатись навіть до половини вежі. Обдираючи руки об виступи, учасники змагань зісковзували й падали у воду, звідки їх сітями виловлювали рятувальники і під глузливий свист публіки відправляли сушитись у спеціальний павільйон.
Серпень дивився на неприступну вершину, де майоріло серпанкове покривало феї, й думав, що їй, напевно, там дуже зимно. Справді, фея Мартисія, тобто акторка Гликера, ніяк не могла дочекатись, коли це все скінчиться. До неї не долинали звуки знизу, зате з вершини вежі вона бачила і дрібну комашню – людей, і Чарівний ліс, а далі – столицю Королівства, поділену на Старе і Нове місто. Вона воліла жити в Новому, цивілізованому, з водяним опаленням і гарячою водою. Для неї це була лише роль, а виступала вона в театрі «Три соколи», щоправда не дуже успішно. Добре, що ніхто з тих авантюристів не претендуватиме на її серце, тільки зніме перстень з руки. Непогана річ, але дуже масивна. І можливо, це не діамант. Гликера відчула, що знову змерзла і руки посиніли. Вона гукнула служницю Тересу, щоб та принесла гарячої кави.
– Ну, як я виглядаю? Ніс не почервонів?
– Боюсь, що вашого чудового личка ніхто сьогодні не побачить. Залишилось тільки троє...
– От і добре, – знизала плечима наша фея. – Нудота!
Вона витягла з шухляди туалетного столика маленьку пляшечку рому й накапала до кави, бо, хоч і мала на собі купу одежі, це почесне висиджування могло б закінчитись хворобою.
«Слабаки! – подумала вона про тих бідолах, що сипались, наче грушки, з гори. – Якщо був би пристойний лицар, я б його поцілувала».
Тим часом Серпень, поруч якого не було Марка, який втримав би його від нерозумного вчинку, вирішив урятувати невдалі змагання. Він тихенько посунувся убік і непомітно вийшов. У школі це одразу б зауважили. Потім, згадавши про королівську гідність, зняв з голови обруч і сховав його за пазуху, під сорочку. В очах простих людей тільки цей обруч робив його вельми поважною особою. Втім, дехто впізнав у ньому принца. У ложі для гостей він помітив трьох крутиголовців, зодягнених у шкіряні куртки з брязкальцями, що їх називали орденами. Їхні очі наче всотували в себе усе довкола. Серпень мерзлякувато повів плечима. Він не міг терпіти цих чужинців, хоча вони не заподіяли йому жодної шкоди. Ненавидів їхню тупу музику, яка увійшла в моду, лискучі авто з затемненими вікнами, а найбільше їхню всюдисущість. Крутиголовці впізнали його і низько вклонились. Хлопця аж пересмикнуло від огиди.
Далі було легше: вийти з кола охорони простіше, ніж увійти до нього. Принц змішався з натовпом і обійшов озеро, відшукавши місце, де майже не було людей. Скинув у кущах куртку з емблемою Академії, визувся. Тепер ніхто не міг би його впізнати здалеку. Туман дозволив Серпню непоміченим увійти в холодну воду озера. Він плив тихо і думав, що матиме шанси, якщо уявить собі, що йти угору – це йти по рівному. Він уже випробовував цей спосіб, прочитавши про нього в книжці для альпіністів.
Хлопця помітили, коли він став дряпатися на перший поверх вежі. Усього їх було сім, і вони поступово звужувалися догори. Рятівники в човнах хотіли завадити йому, але він успішно вибрався на вузенький виступ, намагаючись не дивитись униз. Із цього боку король не міг його бачити. Ліпше, щоб ніхто не бачив, доки він не сягне останніх поверхів. Він не мав номера на спині, як учасники змагань, та й вирішив вибратись на вежу, бо трапилась нагода нарешті випробувати себе. Руки задубіли, ноги так само. Гравці не лізли на вежу босими, щоб не осоромитися перед феєю і вбирались у гарну одеж