у, яка швидко бруднилась. Обруч врізався в голий живіт, нагадуючи про себе. То була прадавня реліквія його роду, що вінчала русяві, чорняві й руді голови принців та принцес і зараз ніби випромінювала їхні думки. Вони схвалювали його сміливий і зухвалий вчинок.
Останній із гравців звалився додолу, і король, спостерігаючи за цим прикрим видовищем у підзорну трубу, дав наказ припинити змагання. Зрештою, люди добре розважились.
– Ваша величносте, з цього боку ще один. Він уже на п'ятому ярусі...
– Який номер?
– Він без номера.
– Хто його пустив?! Нехай рятувальники пливуть до нього!
– Уже зроблено, Ваша величносте! – відповів Головний розпорядник.
– А де мій син? – похопився король, і щось неприємне торкнулося його серця.
...Марко лежав у ліжку далеко звідси і, хоча й дрімав, раптом відчув небезпеку. Поруч, на столику, стояла дерев'яна скринька з чарівними речами. Він сягнув по кришталеву кульку, загорнуту в клапоть чорного оксамиту й поклав її собі на живіт. Завжди прозора, куля зараз була наповнена сивим туманом, крізь який він не міг нічого розгледіти. Сиволап підгилив її лапою і став качати по ковдрі. Він прокидався миттю.
– Гляди, не розбий! Я ж її приручив... Спробуємо щось інше. Як ти вважаєш, котику?
Сиволап звів очі до стелі, муркнув і ліг на підвіконні. За вікном продовжував падати дощ.
Марко вийняв із скриньки яйце, трохи менше за куряче, й поклав на столику. Яйце поводило себе неспокійно.
– Ми допоможемо йому звідси, Сиволапе. Я так і знав, що він не втерпить. Було б задля чого! Тримайтесь, Ваша Високосте!
У кота спалахнули очі. Він стрибнув на столик і почав стежити за рухами яйця, як стежать за мишею: нерухомо, з розширеними зіницями. Напружені антени вусів ледь тремтіли. Яйце раптом опинилося на краю столика, і кіт спритно впіймав його, затиснувши між передніми лапами.
Принц, який послизнувся за кілька метрів до вершини, відчув, що руки його приклеїлись до каменя.
– А тепер повиси трохи, небоже, щоб знав, як не слухатися! – зловтішно мовив Марко, бо хтозна, що було б, якби він не втрутився. Падіння з такої висоти могло скінчитися поламаними ребрами. Смерть для Марка не існувала. Хлопець був переконаний, що ні він, ні Серпень не можуть загинути безглуздо. Навіть, коли принц геть скидався на мертвого, він не повірив.
Зараз Серпень згадував:
– Я послизнувся і вже знав, що падаю... Але тут якась сила притиснула мене до стіни, і я спинився. Приліпився, як муха до скла. Камінь піді мною став гладеньким і теплим. Я здогадався, що це твої чари. Більше ніхто не зумів би такого. Ти ж перечитав такі чаклунські книжки, яких не було в жодній бібліотеці, крім палацової. Коли я зігрівся, мені стало соромно за мою безпорадність, і врешті я сяк-так подолав решту відстані. Теплий камінь додав мені гнучкості. Коли я вчепився руками за балкон, фея скрикнула від подиву. Я був геть мокрий і брудний, і такий малий порівняно з нею. Вона так одразу й сказала:
– Замалий ти, хлопче! Дай витру носа.
– Якби вона знала, що ти принц, то так не повелася б – зауважив Сиволап, котрий нагодився на середину розповіді.
- Хто б це не був, він заслуговував ввічливості, – дорікнув котові Марко. – Деякі короновані особи не здатні навіть вивчити табличку множення!
– Ти це про мене? – образився кіт. – Я дещо знаю: шість на шість – тридцять шість, п'ять на п'ять – двадцять п'ять, сім на сім – сорок сім. Йой, а може, й не сорок сім... До речі, даремно Ваша Високість шпурнула той перстень в озеро. Вийшло так, ніби фея не віддала його тобі...
– Ти б її бачив! – скривився Серпень. – Товста, стара і розмальована... Марко посміхнувся:
– Як би там не було, але будь-яка фея виявилась би старшою за тебе. Головне не мета, а шлях до неї. Чим ближче до неї підходиш, тим дрібнішою вона тобі здається... Давайте нарешті вечеряти!
– Мені нічого не снилось. Дивно. – сказав Серпень.
15
Вечеря була не надто пишна: сало, хліб, цибуля, грудка сиру й мисочка суниць. Серпень, як колись, відламував маленькі шматочки, щоб Сиволапу легше було жувати, бо в котів зуби дрібні, важко відкушувати від чогось великого.
– Аж не віриться, – мовив Сиволап, – що я можу отак сидіти з вами. Коли я був надворі й розмовляв зі своїм народом, то зрозумів, що найкраще – говорити правду, не ходити манівцями. То я її скажу. Його Величність король Даниїл – хворий і у розпачі. Крутиголовці, по суті, правлять Королівством. Тебе, Серпню, отруїли, і ти проспав до сьогодні. Король ось-ось підпише угоду, яка ще більше зблизить Королівство з Імперією...
– Сиволапе!..
– Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Я б радив вам негайно обговорити ситуацію. Охорона відчуває щось підозріле в місті й довкола печери. Якраз уночі не спить всіляка нечисть. Коли зійде сонце, стане безпечніше.
– Ти справжній король, Сиволапе, – сказав принц. – Даруй, що я не розпізнав цього раніше. Король завжди залишається королем.
– Я хотів розповісти усе поступово, – зітхнув Марко. – Архіваріуси завжди обережні, коли йдеться про свіжі факти. Ми не втратимо часу.
– Нічого страшного. Сон трохи стер мені пам'ять. Пам'ятаю те, що було раніше, але не можу пригадати недавні події. Добре те, що тато живий. А щодо Королівства… Навіть, якщо ми залишимось утрьох, то це і буде Королівство. Ви ж підете зі мною?
Отак почалася довга конфіденційна нарада у Медовій печері, яка для нас поки що залишатиметься таємницею, як завжди, коли йдеться про безпеку держави. Але перед тим за дверима почулося шкряботіння й глухе гарчання.
– То свої, – сказав Сиволап і голосно муркнув.
Із шпари під дверима вигулькнув біло-чорний кіт, якого Люцина кликала Феліксом, але сам себе він називав інакше. У зубах кіт тримав щось сіре й смердюче. Запахло льохом, до якого не заглядали, певно, сотню літ. Фелікс розімкнув щелепи і придавив лапою здобич.
– О, пліснявець! – здивувався Сиволап. – Я ж кожен день тут просушував...
– Це – ворожий агент, Ваша Величносте, – відказав кіт рідною мовою, якої хлопці не розуміли. – Вскочив до печери, ну, я й подумав, що його слід допитати. Передайте принцові, що я вітаю його з Пробудженням.
На знак поваги Фелікс розкрив якнайширше очі й високо підняв хвоста. Сиволап переклав і додав:
– Мої воїни не вчаться розмовляти по-людськи, щоб люди не підслухали їхньої розмови. Цей пліснявець швидко розколеться, бо у нас сухо й тепло. Довго він тут не всидить.
Це трапилось швидше, ніж вони сподівались.
– Я лише виконував наказ! – запищав пліснявець, схожий на здеформовану жабу, що рік просиділа в бочці з цвілими огірками. – Повелитель наказав – іди послухай. Я пішов. Якби не пішов – мені лихо. Тут погано – сухо і гаряче.
– Що ще тобі відомо?
– Нічого – більше нічого!
– Кого ще кликав до себе Повелитель?
– Мене привів довгомудик Лукаш. Сказав, що нас виселять і проженуть на сонце.
– Ото посидь і подумай, що ти мав тут почути. До вогню його поближче! – наказав Сиволап.
Більше з пліснявця нічого не вдалося витягти. Якби їм трапилося упіймати довгомуда, певно, дізналися би більше. Врешті Серпню це набридло і він запропонував:
– Ти, Сиволапе, король, зроби щось!
– Гадаю, цього негідника треба десь замкнути, щоб нас не видав. Я ж казав, що за нами слідкують!
– От і добре. Скажи цьому доблесному охоронцю, що ми дякуємо йому за пильність. Цього буде досить? Бо я не знаю вашого котячого етикету.
– Авжеж, – відповів Сиволап і звернувся до Фелікса, що ні на хвилю не випускав з лап зарюмсаного пліснявця. – Потримай його у якійсь діжечці, поки ми тут. Принц дякує тобі, як і я, за службу. Залишайся нам вірний! А вранці добре відпочинь.
Очі Фелікса радісно засяяли.
– Щасливого полювання! – побажав котячий король.
– Приємного світанку! – відповів Фелікс бадьоро, незважаючи на млість від гидкого запаху, яким просоталось його хутро.
Коли пліснявця нарешті забрали, Сиволап, лукаво примруживши очі, сказав:
– Із плісняви виготовляють навіть ліки.
– Ти – найосвіченіший король котів, Сиволапе, – похвалив Марко.
16
Початок Мортіусового розслідування не можна було назвати вдалим. По-перше, він нічого не довідався, а по-друге, вскочив у халепу. Репортер «Посейбічних і потойбічних новин» ніяк не міг пов'язати дивні події, важливість яких відчував нюхом. Усе через те, що не знав причини. Або, як пишуть у детективах, «кому це вигідно». Йшлося не про гроші, а про репортерську честь, хоча такий вислів – «честь репортера» – звучить якось дико. Репортери живуть за законами джунглів: кради, випрошуй і продавай інформацію. Сам Мортіус не розумів, що він зараз робить. Якась сила пхала його поперед батька в пекло. А чиста чи нечиста, мало виявитися уже згодом.
Отже, на стежці, якою буцімто пройшов лис, сполошилось кілька пташок, що спали в кущах коло своїх пташенят. Однак вони швидко заспокоїлись, бо такі великі люди не схильні грабувати пташині гнізда. Поночі тут ходять інші розбишаки, ховаючись від правосуддя. Звісно, Мортіус не належав до них. Нічним лісом його провадила непереборна цікавість до паранормальних явищ. На шляху до Медової печери, вхід до якої завалився ще за часів цісаря Франца-Йосифа, коли річку пустили під землю, цікавий репортер не помітив ні НЛО, ні вовкулак (дякувати Богу). Лише двійко довгомудиків шмигнуло з поцупленою алюмінієвою виваркою. Гарне вийшло б інтерв'ю, але довгомудиків зі здобиччю краще не чіпати: можуть і побити. Як кажуть юристи, «злочин, скоєний у стані афекту». Та й пожалітись у поліцію на довгомудика це все одно, що пожалітись на чорта, себто на фантастичну істоту. Подібних справ не розглядав жоден світський суд, хоча більшість крадіжок у місті можна було зіпхнути на довгомудиків. Тому приблизно вісімдесят відсотків крадіжок не потрапляли до суду, і судді могли займатися чимось поважнішим, ніж поцупленою білизною з балкона, чи викраденими з кухні баняками. Наприклад, пограбуванням банків.