Зрештою, прогулюватись після дощу було досить приємно, хоча й вогкувато. Іноді слинявці та пліснявці вибирались за такої нагоди цілими гуртами почухати спини об стовбури старих дерев. Це було для них справжнє свято. Вони влаштовували пікніки з сиром за власним рецептом та булочками, запиваючи усе семиденним кефіром. Загалом, милі істоти, хоча й небагаті на розум.
Мортіус уже боявся, що вернеться з порожніми руками. До п'ятниці потрібно було подати матеріал, а фактів катма. А їм із Колобком треба щось їсти. Зарплатні слюсаря вистачало заледве на тиждень. У Мортіуса була заповітна мрія – оселитись у якомусь теплому краї, де джунглі й багато фруктів. Жити з Колобком серед природи і забути назавжди усю цю чортівню, що так приваблює людей. Якби вони познайомились з нею поближче, то більше не захотіли б чути.
Мортіус принюхався, прислухався, але не зауважив нічого особливого. Звісно, він не попхався на відкрите місце, де б його було видно, а присів у кущах. Перемиті зірки блищали у небі, та Мортіус нічого про них не знав. Ніхто не водив його ночами і не показував, де яка зірка. Татусь частіше заглядав у пляшку, ніж у глибини Всесвіту. Зрештою, коли не знаєш імен зірок, їхньої величини та відстані від Землі, можна просто дивитись на них і думати про того, хто цієї миті теж милується зоряним небом. Тигрисик, можливо, зараз дивиться на небо і тихенько муркає собі під ніс, поклавши голову на лапи. Мортіус приклав до очей бінокль, що також належав до його спорядження. Можна було спостерігати за кимось на безпечній віддалі. Об'єктами спостережень репортера завжди були особи підозрілі, а то й небезпечні. Погляд Мортіуса блукав схилами пагорба, а не зоряним небом. Чоловік вважав себе на роботі. Хоча ніч була світла, він не зміг побачити котів-охоронців, котрі давно його помітили і знали, що то за один. Коти рідко про кого бувають схвальної думки. Мортіус, знали вони, тримав дома дуже великого й ледачого кота, якому давно було пора заробляти собі на хліб, тобто ловити мишей. Порядний опікун завжди дасть змогу своєму вихованцю навчитись цієї захоплюючої гри, а не розпещуватиме його. У житті потрібно щось вміти, аби давати собі раду. Тому багато котів утікає від затишку кімнат із м'якими канапами, від ситої їжі та смертельної нудьги. Те, що Мортіус любив свого кота, було йому гарною рекомендацією, але поява репортера в небажаний час і у небажаному місці могла б закінчитися для нього кепсько. Коли на тебе налітає бодай два коти, це вже майже безнадійно, а коли двадцятеро... Мортіусу бракувало вилізти з кущів і пройти в напрямку печери три кроки.
Але тут втрутились темні сили, напавши на нього з тилу: двоє вовкулак із неспокійними навіть у безпечний період очима. Вони поволокли Мортіуса через терня, завдавши непоправної шкоди одежі й тілу, та кинули в лісі просто на землю. Бідолаха, мабуть, знепритомнів від несподіванки й болю. А коли отямився, то побачив напасників, які сиділи рядочком на поваленому стовбурі. У темряві годі було їх роздивитись, але ці два типи, що могли виявитись звичайними бандитами, на жаль, ними не були. Були вбрані досить пристойно, у костюми, не так, як одягаються круті, що навіть поночі носять темні окуляри.
– Та це ж репортер Мортіус! – сказав один із них.
– Не має значення. Велено брати і лисів, і людей.
– Я – репортер. Виконую завдання, – простогнав Мортіус. – У мене є амулет із собачою головою...
– Нічого не знаю. Велено брати усіх. Наказ Повелителя.
– А що, власне, сталося? – поцікавився Мортіус.
– Цікавій Варварі носа одірвали! – відрізав той, що здавався нижчим і молодшим.
– Яка я вам Варвара?! Мені додому треба!
– Авжеж, до маленької дитинки. Чули про твоє малятко!
– О, починається!.. Цей запах крові... – хрипко мовив старший.
– І мені щось нудотно... Ану вставай і йди вперед!
– Хлопці, не треба! – затремтів Мортіус. – Тільки не це!
– Йди та не озирайся! Писака...
– Може, обшукати? Зброю маєш?
– Ні-ні!
– Газовий балончик?
– Та що ви!
– Обшукаємо пізніше. Тут наших багато.
«Ідіоти!» – втішився Мортіус зі своєї маленької перемоги і того, що все-таки його знають як репортера-журналіста. Принаймні, з'явилась надія, що найближчим часом його не вб'ють. А Тигрисик чекає... Серце Мортіуса стислося. Погано, коли в тебе немає друзів, що могли б подбати про твого улюбленця. Мортіус пройшов кільканадцять кроків і почув за собою тріск хмизу. У ніздрі вдарив різкий запах дикого звіра. Він кинувся бігти, не тямлячись від страху, але двоє здоровенних вовків стали перед ним, вищиривши безліч блискучих зубів. З пащек капала голодна слина. «Рефлекс Павлова», – майнуло в голові Мортіуса. Єдине, що він запам'ятав із біології у школі. Більше він не думав, а керувався інстинктом самозахисту. Вихопив із кишені куртки перцевий балончик і спрямував потужні струмені перцю прямо в очі перевертнів. Дике виття супроводжувало його через парк. Він не пам'ятав, коли ще так швидко бігав. Влетівши до квартири, Мортіус прихилився до стіни. Холодний піт заливав йому очі.
– Усе, кінець, – мовив сам до себе Мортіус.
Величезна тінь лягла на стіну. Колобок протиснувся в передпокій і позіхнув. Мортіус обняв його за шию.
– Нам – кінець, – сказав приречено. – Я зробив дурницю, бо переживав за тебе. Зараз перепочину й піду каятися. Може, мені пробачать... Або ми втечемо. Я волію перше. Вони нас і під землею знайдуть...
– Під землею – ні, – озвався м'яким басом Колобок. Спершу Мортіус навіть не звернув уваги на те, що тигр розмовляє по-людськи. – Ми підемо в Королівство. Там я потрібний. Там потрібний ти. Не як репортер - як людина. Я захищу тебе, таточку!
– Що ти сказав?!
– Таточку – сказав. Я буду краще говорити. Ти мене навчиш.
17
– Я розумію, – сказав Марко, – що за один раз ти дізнався стільки поганих новин, скільки ми протягом довгого часу. І ти ще хворий.
– Не хвилюйся, головне – це вибратись звідси.
Усі троє вже втомились. У Марка аж позападали очі. За стінами Медової печери був зовсім чужий світ. Може, не такий ворожий, як Імперія, але й до нього сягали її загребущі руки. Цей світ нічого не знав про Королівство, вважаючи його казкою, вигадкою. Як би там не було, навіть паралельні світи не відгороджені один від одного глухою стіною. Завжди з'являються мандрівники, котрі знаходять стежки до цих світів і вміють берегти таємниці.
Власне, принца Серпня не цікавив світ, до якого він потрапив мимоволі. Хлопець прагнув якнайшвидше опинитися вдома; серце його по черзі займали то гнів, то розпач, то жаль за батьком. Він хотів побачити усе найшвидше на власні очі. У Королівстві давно не було жодної нечисті, окрім крутиголовців, котра б наганяла на людей страх і живилася їхніми почуттями. Марко знав цей світ із книжок і більше нагадував туриста, який іде туди, куди йому вказують путівники, і якого не цікавлять люди, бо він вважає їх усюди однаковими. Зрештою, так воно і є: люди скрізь є добрі й погані. Якщо ж вони живуть у країні, де панують несправедливість і брехня, їм можна лише поспівчувати.
– Треба належно підготуватись, – зауважив Марко. – Я знаю шлях із печери, але він тобі не підходить. Даремно ти зневажаєш магію...
– Знаю, знаю! Хіба ці двері не ведуть з печери?
Серпень встав і пішов відчиняти двері. Натиснув на клямку, штовхнув. А двері – ані руш.
– Може, ти б ще сокирою спробував!
– Дай ключа. Вони замкнені.
Марко потягнувся і встав.
– Якби ти був уважнішим, то помітив би, що там немає дірки для ключа. Пустельник Михей не любив носити ключів і придумав дуже просте рішення. Хлопець легенько подмухав на двері, а тоді натиснув на клямку:
– Ось так.
– А зовсім без чарів не можна? – поцікавився Серпень.
– Ти хочеш, щоб сюди приходили туристи чи крутиголовці?
– Я заходжу без жодних чарів, – сказав Сиволап і продемонстрував, як пролазити через дірку.
Серпень дмухнув на двері й вийшов, не зачиняючи їх. Сиволап почимчикував за ним. Марко лишився. Він пішов у глибину печери, попередньо взявши свічку з собою, знайшов маленький хрестик, видряпаний у пісковику. Потім вернувся за ножем і підважив камінь, замаскований сухою глиною.
– Скучив за мною? – спитав він. – Не уявляєш, як мені тебе бракувало, але я поклявся скористатись тобою, коли поруч буде принц...
Тим часом повернулись Серпень і Сиволап.
– Камінь крихкий, – говорив принц. – Гадаю, нам вдасться розширити отвір. Тут є якийсь інструмент?
– Мушу сказати, що магія потребує менших зусиль, – стріпуючи запорошеними вухами, зауважив кіт, якого жахала сама думка рити землю такими м'якими чутливими лапками. – Ти міг би хоч раз у житті зменшитись тілом, аби пролізти.
– Оцього вже не буде! – скипів принц.
– Ні, то й ні... Пошукаємо інші варіанти.
– Підійдіть сюди! – покликав Марко.
Він розвинув сріблястий потьмянілий шовк, і Серпень з Сиволапом, що вистрибнув на стіл, побачили два короткі двосічні мечі з руків'ями, прикрашеними гербом Королівства. Мечі були зовсім однакові, тільки на одному вирізьблено корону.
– Твій меч! Не віриш, але він і тут знайшов тебе.
– Я пам'ятаю, як він опинявся то під подушкою, то під ліжком, а якось навіть розбив шибку в класній кімнаті. Я думав, це твої штуки...
– Це – справжній меч, навчений майстром Загреєм знаходити господаря в разі небезпеки. Мій меч має найбільшу силу лише тоді, коли твій поруч. Таке замовлення зробили ще наші прадіди. По правді, я волів би діяти самостійно. Яка користь з твого меча, коли ти не міг з нього скористатись? Слава Богу, я й без меча можу діяти на власний розсуд. Наш зв'язок – нерозривний. От тільки, як гадаєш, що буде, коли ми закохаємось в одну й ту саму дівчину?
– Я поступлюсь, – махнув рукою Серпень, не відриваючи очей від свого меча.
– Це, звісно, не моє котяче діло, – кашлянув Сиволап – але в історії можна відшукати багато прикладів, коли лицарі не могли поділити між собою даму, і цілі царства пішли через те з димом. Наприклад, Троянська війна...