Королівство — страница 17 из 67

бо в її віці якраз починають боятися незрозумілих явищ, які не вдається пояснити науковими методами. Навіть здалеку вона прочитала назву книги:


Енциклопедія Королівства:

Усе, що було, є і, можливо, буде.

УСЕ


– Ox! – аж зітхнула Люцина.

Сторінки книги ненастанно ворушились. Там працювали в поті чола десятки гномів з мітелками. Кіт глухо завивав під канапою, очевидно, переживав за Люцину й запрошував до нього приєднатися.

– Перестань, Феліксе! Це – книжкові гномики...

Нарешті гноми закінчили працювати над текстом і зникли. Люцина навіть не встигла їм подякувати. Істоти, яких вона боялася змалечку, дали їй змогу прочитати цю незвичайну книжку. Навіщо – вона про це зараз не думала. Книжки хочуть, щоб їх читали. Так само як і люди хочуть, аби про них знали.

Дуже обережно Люцина взяла книжку й розгорнула тремтячими руками.

«А – ба – ба – гала – мага», – прочитала вона перше слово, бо усі енциклопедії починаються з літери «А». І да-лі було про нього:

«А-ба-ба-гала-мага дитяче слівце, занесене вітром із Серединного світу, наслідування голосу гуски. Існувало, а можливо, й досі існує видавництво дитячих книжок "А-ба-ба-гала-мага". У Королівстві в давнину це слово вживалося чаклунами для заклинання дітей, що не любили читати. Абабагаламагами іноді називають вчителів читання в першому класі. Вважається, що коли дитина до школи не навчилася вдома читати, то її слід віддати разом з батьками на виховання і навчання абабагаламагам».

– Цікаво! – сказала Люцина і продовжила читати далі. Раптом їй спало на думку, що вона поки що знає про Королівство лише те, що там усі мусять якнайшвидше навчитися читати. Почули б це в її школі! Дехто з Люцининих однокласників і досі читає по складах. Вона ще не знала про Клуб книголюбів. Зрештою, незабаром вона про нього дізнається. Ось так виходить: якби вона не любила читати і не мала вдома бібліотеки, то ніколи б не стала причетною до історії Королівства, й життя у неї було б таке саме нецікаве, як у більшості людей. Отже, випадкового в цьому нічого немає.

Люцина сиділа й читала уголос окремі статті з «Енциклопедії Королівства», щоб Фелікс послухав і нарешті виліз з-під канапи. Проте важко сказати, чи він сприймав усе це так, як вона. Коти дуже обережні у судженнях і виявляють захват лише тоді, коли мають справу з чимось конкретним, наприклад, смаженою печінкою. Звісно, Люцина прочитала йому загальну статтю «Коти в Королівстві», а також «Славетні коти Королівства», де знайшла навіть тезку Фелікса: «Фелікс – син короля котів Сиволапа І, засновника династії. Один із охоронців принца Серпня (див. Лихі часи). Мав особливі заслуги перед Королівством...»

Деякі рядки усе ще були зашифровані. Згодом Люцина довідається чому. Майбутнє не завжди корисно знати.

Дивна книжка, та й годі. Ось що там писали про Серединний світ, тобто світ, у якому жила Люцина:

«Люди у Серединному світі розриваються між лихими і добрими вчинками. Вони хотіли би бути добрими, але не можуть впоратися з численними перешкодами. Ця земля породила багатьох славних мудреців, котрі не раз бували в Королівстві, деякі навіть там залишались. Це вони порадили оточити Королівство невидимим муром, щоб туди не потрапило зло. З часом цей мур втратив свою силу. Королівство відкривало свої Західні й Східні брами для багатьох бажаючих пізнати тутешні звичаї. [...] Люди Серединного світу надто люблять золото і коштовне каміння, задля яких здатні навіть на злочини. Один із їхніх мудреців на ймення Томас Мор зауважив, що якби зникли гроші, не було б воєн, голоду, страждань. Люди були б набагато кращими. А так вони задля грошей нищать і себе, і весь цей чудовий світ, у якому живуть...»

Люцині аж мороз пішов поза спиною від цих слів і здалося, що за нею хтось стежить. Таке трапляється, коли маєш справу з чимось небезпечним. Багатьом людям, певно, дуже не сподобалися б ці слова. Тому книжка й зашифрована. У ній була навіть стаття «Шлях до Королівства», але гноми, не довіряючи Люцині, залишили її нерозшифрованою.

Дівчинка мала підстави непокоїтись. За нею слідкувала стара сусідка-відьма за допомогою магічного люстерка, яке носила в кишені масного фартуха. Поплювавши на нього і витерши хустинкою, вона могла бачити все, що діялося в радіусі п'яти кілометрів. На більшу відстань дзеркальце не тягнуло. Для інших потреб використовувались сучасніші засоби комунікації.

22

Гортензія лежала в спальні з перев'язаною ногою й стогнала. Невдовзі, згідно наказу Повелителя, треба було їхати в Замок. Полагодила телефон на свою голову. Усе залежало від матусі. Якщо та скаже їхати о п'ятій, то Гортензія мусить підвестися навіть зі смертного ложа. Якби це якісь традиційні відьомські гуляння, вона б стерпіла чергове приниження: виставляти на загальний посміх свою недостатню кваліфікованість їй доводилося не раз. Але тут пахло справжньою битвою і навіть жертвами. Стара їхала вночі, а вона о п'ятій годині, певно, для прибирання. Бути невдахою серед відьом ще гірше, ніж бути невдахою серед людей, бо останні ще можуть поспівчувати.

– Яка я нещасна! – простогнала Гортензія. І тут їй сяйнула рятівна думка: випити снодійного; тоді матері не вдасться її добудитись, і вона поїде пізніше. Гортензія вже сягнула рукою до шухляди, але тут до кімнати влетіла розлючена стара.

– Що? Га? – підхопилась Гортензія.

– А те, що ти більше не в Клубі!

– Ну, й добре! – одразу заспокоїлась Гортензія. – Мені там ніколи не подобалось. А чого це ви як Пилип із конопель?

– Ти чому повернула книжку, яку вчора поцупила? Чому не дала мені понюхати?

– Ви не хотіли. І не віддавала я книжки! Я її згубила вночі, коли карета перехилилась. І косметичку теж... Тепер я без косметички...

– І ворону проґавила.

– То вже на мене не вішайте! Я любила цю пташку й не бажала їй зла.

– Тьху на тебе! Тьху, тьху, тьху!

– Не тьхукайте, мамо, мені й так недобре...

– Буде ще гірше! Ти забула, кому служиш? Зараз же йди і вимани книжку в малої. Вона сидить і любісінько читає вголос книжку про Королівство, єдину на всі три світи, де зібрані усі пророцтва...

– Невже? Ви ж її самі не хотіли брати. Вам завжди здається, що я нічого путнього не приношу. Я можу донести на вас Повелителю...

Ці останні слова не образили стару, бо поміж нечистю доносити одне на одного вважається звичайнісінькою річчю. Врешті вони сторгувались на тому, що стара відмаже Гортензію від поїздки, якщо та виманить книжку про Королівство. Сумна та невесела, Гортензія натиснула кнопку дзвінка Люцининої квартири. Нелегко знайти книжку серед стосів інших книжок, коли не вмієш читати.

Люцина саме дочитувала статтю про Серединний світ, коли книжка вирвалась у неї з рук і гномики з мітелками знову взялись за роботу, покриваючи сторінки тайнописом. Може, книжці набридло, що й читають? Та коли в двері подзвонили, дівчинка здогадалась, що усе робилось задля безпеки. Вона швиденько сховала книжку під канапу, на якій спав Фелікс. Мишей у них не було, тому під канапою ніщо не загрожувало «Енциклопедії Королівства». А вже тоді пішла відчиняти, тручи почервонілі від напруження очі.

– То я, Люциночко, – жалібним голосом обізналася Гортензія. Якби її юна сусідка знала, що дві хвилини тому вона пообіцяла вбити її, аби тільки здобути книжку, то, певно, замислилась би над тим, чи відчиняти двері. А вона не тільки відчинила, але й спитала співчутливо:

– Як ваша нога? Дуже болить?

І цим обеззброїла Гортензію. Звісно, вона б не вбивала Люцину, але могла б стати співучасницею вбивства, так легко було її залякати.

– Нога? Так, болить, – Гортензія набрала в рот побільше повітря, і тут їй немилосердно засвербіло в носі.

– Що з вами?

– А-алергія!.. – видихнула сусідка. – На...

Вона ледь не сказала «на книжки».

– Я лежала така хвора, от прийшла попросити в тебе книжечку. Почитати...

– А яку?

– Таку невеличку, щоб у сумочці вміщалась. Коричневу. Я її в тебе вчора бачила...

Стара, що спостерігала за розмовою в чаклунське люстерко, спересердя вдарила кулаком по чавунному баняку, і в голові Гортензії щось луснуло. Вона зойкнула і похитнулась.

– Як називається та книжка?

– Не знаю, забула. Але вона була в передпокої біля телефону.

Фелікс прокинувся і мовчки спостерігав за нелюбою сусідкою. Невже господиня не розуміє, що відьма хоче забрати книжку про Королівство, в якій пишеться про те, що він, Фелікс, стане героєм. І що назріває велика змова проти неї самої. Люди вірять фальшивим словам, не помічаючи чорних думок, що їх супроводжують. Кіт чекав того моменту, коли треба буде стати на захист книжки. Він не поспішав. Як-не-як, у його жилах текла розсудлива і благородна королівська кров.

– Може, ви самі подивитесь? – запропонувала Люцина. Вона хотіла додати, що без маминого дозволу не повинна давати книжки, але щось підказувало їй, що Гортензії потрібна саме «Енциклопедія Королівства». І, мабуть, потрібно чимось поступитись. Правда, сусідка виглядала дивно, наче в неї піднялася температура: лице почервоніло, очі блищать, голос хрипкий.

Як тільки вона це сказала, Гортензія миттю опинилась у передпокої, незважаючи на хвору ногу. Її очі жадібно нишпорили по полицях.

– Знайшла! – радісно писнула вона, вхопила невеличку коричневу книжечку, розчахнула двері й щезла.

Люцина ошелешено застигла, а тоді кинулась за нею. Сусідські двері зачинились перед її носом, і Феліксовим також. На знак протесту кіт почав рвати кігтями дерматин на дверях квартири № 13.

– Ідіотка! – почула Люцина. – Це – телефонний довідник. А ту книжку вона сховала під канапою. Іди й відбери!

– Ти чув, Феліксе? Треба тікати!

Люцина вхопила кота й зачинила власні двері на замок, засув, а тоді ще й на ланцюжок. Дідусь дуже боявся, щоб довгомуди не поцупили книжок. Жарти жартами, але з книжковими гномами вона вже сьогодні зустрілась. Дівчинка позачиняла усі вікна, щоб їх не можна було знадвору відкрити. А тоді в двері подзвонили: один раз, скромно, як це ведеться між вихованими людьми, які не зазіхають на чужу бібліотеку. А потім уже безперервно, як роблять ті, хто загубив ключі, а вдома вже всі сплять. Люцина сиділа, притиснувши до грудей книжку, на яку розпочалося відьомське полювання. Кіт чатував під дверима й голосно нявчав, а коли в двері стали гупати кулаком, ще й завив: