– Ти хочеш, щоб я її впустила? – розсердилась Люцина.
Однак кіт лише підтримував у собі бойовий дух. Він не міг розповісти Люцині геть усе, бо та була замолода для державних таємниць Королівства.
Довгої облоги без запасів їжі вони не витримають. Та й випускати господиню з дому без належної охорони не можна.
Налякана Люцина взагалі не могла ні про що думати. Від безперервного дзенькання нею почало трусити. Якби мама була вдома, цього б не сталося. Мама завжди казала, що вихід можна знайти й у найбезглуздішій ситуації. Не треба панікувати. Вихід через двері був неможливий. Через вікно третього поверху – також. То вихід для котів середньої ваги. Віддати їм книжку? «Ніколи не віддавай книжки людям, які можуть використати їх на лихе», – говорив дідусь.
– Не віддам я тебе, не бійся! – заспокоїла книжку дівчинка. Розгорнула, але там було усе зашифроване. – Треба тебе десь сховати...
Увійшов Фелікс, стурбованим виглядом показуючи, що йому конче і негайно треба вийти. У нього з'явився план, хоча повністю виконати його уже не вдасться.
23
Король Сиволап гострив кігті об дерев'яну лавку, слідкуючи за двобоєм Серпня і Марка, коли пролунав грім, і частина стіни Медової печери раптом зникла. На присутніх війнуло смородом стічних вод. Ніхто не закричав «рятуйте», бо все-таки то були не якісь там звичайні люди, незвиклі до несподіванок. Але й вони трохи розгубились. Хлопці, не випускаючи з рук мечів, а кіт, не ховаючи кігтів, чекали, доки всядеться курява.
Першим із діри в стіні викотився тигр, взутий у гумові чоботи, з накинутим на спину плащем.
– Королівство! – заволав він людською мовою – Моя рідна Батьківщина! Я щасливий!
Хлопців він ще не бачив, а кота й поготів.
– Що ж воно таке? – пробурмотів Сиволап, напружено міркуючи, чи не кинеться ця потвора, чимось схожа на кота, на них. Якщо одразу вчепитися в морду...
І тут він упізнав другого непроханого гостя. То був репортер «Посейбічних і потойбічних новин» Мортіус. Ну, звісно, зі своїм вихованцем, тим лінюхом, над яким сміялися всі довколишні коти. Усе гаразд. Сиволап навіть не розтулив рота, щоб повідомити про це принца і Марка, й спокійно став умиватися.
– Хто це? – пошепки спитав Марко.
Кіт щось муркнув собі під ніс. Мечі теж спокійно реагували на вторгнення. Мортіус вигулькнув з-за спини тигра й спитав:
– Перепрошую, це – Королівство? Вибачте за гамір і пилюку. Ці двері, мабуть, сто років не відчинялись.
– Це не Королівство, шановний, – озвався Марко. – Ви не туди потрапили.
– Я ж казав тобі! – дорікнув репортер Тигрисикові.
– Але ж я чую запах Королівства!
– Вибачте, ми помилились. То підемо далі...
– Стійте! – виступив наперед принц, стискаючи в руці блискучого меча. – Хіба ви не знаєте законів військового часу? Поясніть, хто ви, що ви тут робите. Марку, не дай їм втекти!
– Хлопці, то певно якась гра? – з надією спитав Мортіус. – І Королівство, і ваші мечі, і крутиголовці. Ми вже геть втомились. Нам треба ще знайти кілька дверей. Знаєте, до вчорашнього вечора ми жили спокійно, доки мене не згубила надмірна цікавість до сенсацій. А тепер мусимо з Ко... Іллею втікати до Королівства, де він буцім-то народився. Скажіть, що це гра!..
– Це – особа королівської крові, – шепнув йому тигр. – Будь шанобливий!
– Дозвольте мені! – нарешті розімкнув уста Сиволап. - Я знаю цих двох. Репутація в них така собі. Мортіус працює репортером у газеті й контактує з опирями та відьмаками. Понад усе любить гроші...
– Не понад усе! – заперечив Мортіус. – Гроші нам були потрібні для життя. М'ясо таке дороге, вітаміни...
– Більше ти, таточку, не будеш працювати! У Королівстві працюватиму я! – а тоді звернувся до Сиволапа: – Може, ви мені поясните, шановний, що таке ре-пу-та-ція?
– Репутація – це те, що про тебе думають, – охоче пояснив кіт. – Треба перевірити, чи це не ворожі розвідники.
– Печера зачарована, Сиволапе, – упівголоса мовив Марко. – Ворожий подих не відчинить тут жодних дверей. Оці двоє знають те, чого не знаємо ми. Може, нам слід скористатись цим виходом до підземної ріки. Вона витікає з Королівства. Так буде безпечніше...
– То може бути пастка, – заперечив Серпень – І чи не забагато ти говориш про безпеку? Нам немає чого втрачати.
– Гаразд, ми розкопаємо інший хід і потрапимо до міста, де повно всілякої нечисті, що володіє темними знаннями. Вони слуги Імперії і вже попереджені про наш намір повернутись до Королівства. Мені не впоратися з цією армією відьом, опирів та перевертнів. Ми тільки втратимо час, ховаючись від них. Хай Сиволап скаже...
– На землі – повно очей і вух. А під землею – повно величезних пацюків. Теж буде важко.
– Доведеться битися з пацюками, – засміявся Марко. – Здобудемо перше бойове хрещення. А може, й нема там пацюків. Он ті двоє живі й здорові!..
Хлопець явно схилявся до підземного варіанту. Коли побуваєш у лисячій шкурі, починаєш розуміти, як незатишно бути диким звіром серед людей. Його охопило співчуття до тигра, що виріс між людьми й навчився навіть їхньої мови, не здогадуючись, якими ті можуть бути жорстокими до тварин. Більшість людей вважає, що ті не мають ні душі, ні розуму. Тим часом, жоден звір не зрадив Королівства, не перейшов на бік крутиголовців. Навіть звірі Серединного світу допомагали Королівству, опираючись лише на поклик власного серця. Марко встиг помітити, що цей чоловік з репутацією «так-собі», як висловився дотепний Сиволап, і тигр нерозлучні й ладні віддати один за одного життя. Таке у Серединному світі трапляється дуже рідко.
– Розкажи, як ти сюди потрапив, – звернувся він до тигра.
Мортіус пробурчав:
– Ми лише час гаємо. Краще вже йти шукати оте Королівство, хоч там нині несолодко живеться!
На це Серпень відрізав:
– Ми можемо втратити більше, якщо цей тигр приховує щось від нас!
– Тигрисик ніколи не бреше! – обурився Мортіус. – Де він міг навчитися брехати, коли бачив тільки мене?
24
Те, що Фелікс пішов, трохи образило Люцину. Звідки їй було знати, що той шукає для неї підмогу... Коти не мають звички повідомляти про власні рішення навіть своїх близьких. Дівчинка гарячково думала, куди б їй сховати книжку. Може, у холодильник? Але ж книжкові гномики замерзнуть. До того ж, стара знала, де була книжка під час приходу Гортензії. Тепер Люцина переконалась, що вона справжня відьма.
Нарешті настала тиша. Можливо, сусідки придумують інші хитрощі. Якби книжка знову дозволила себе почитати. У ній мусить бути щось таке, що допомогло б знайти вихід. Не сидіти ж їй тут до завтра й тремтіти від страху. Але мама ще телефонуватиме сьогодні. Разом вони щось придумають. Шкода, що Гортензія забрала телефонну книгу, де були адреси маминих друзів!
Врешті Люцині набридло сидіти отак у бездіяльності й чекати, що хтось її порятує. Вона поклала книжку на подушку, гарненько вкрила ковдрою й сказала:
– Спіть, я щось придумаю!
А сама пішла до вхідних дверей. Вони були міцні, без жодної щілини. Відьми ж вміють перекидатися на жаб, павуків, мишей. Але щоб розпізнати усі їхні підступи, треба довго вчитися. Треба пошукати якісь книжки. У шафі за склом були найцінніші прадідові книги. Однак шафа була замкнена на ключ. Коли в місті настала мода на відьом, Люцина спитала бабцю, що робити, коли відьма захоче заподіяти їй щось лихе. «Не боятися», – відповіла бабуся.
Але тепер Люцина боялась. Один раз їй навіть здалося, ніби за вікном промайнув силует відьми верхи на помелі. На важких томах, оправлених у темну шкіру, виднілись напівстерті написи-назви. Багато було написано латиною, але поміж них Люцина побачила знайомі літери: «Друга подорож Г. Г, до Королівства», «Історія Імперії крутиголовців», «Мудреці Королівства». Дверці не можна було відкрити. Згідно з традицією, мама мала передати Люцині ключ від книжкової шафи, коли їй виповниться двадцять один рік. Але хтозна, що вчинила б Люцина з шафою зараз, якби побачила за склом книжку «Як знешкодити відьму»...
Коли пролунав телефонний дзвінок, вона забула, що то може бути сусідка. Вхопила слухавку й почула писклявий голос Гортензії:
- Люцинко, я помилилась. Взяла не ту книжку...
– Хіба ви не вмієте читати?
– Не вмію.
Тут увірвався скрипучий голос старої:
– Твоя книжка вже виспалася? Хі-хі-хі!..
– Не віддам вам книжки, і все! – вибухнула Люцина й кинула слухавку.
«Господи, вона все бачить! Наче тут скляні стіни...»
Дівчинка вхопила книжку й побігла з нею на кухню. Становище було кепське: ні вийти, ні сховатись. Ані покликати на допомогу. Ніхто ж не повірить.
Не знати, скільки минуло часу. Люцина з тугою дивилася на сонячне подвір'я, де безтурботно бавились діти, і ще гостріше відчувала, яка вона самотня. Розгорнула мовчазну книжку, з якою ні на мить не розлучалась, і взяла до рук рослинку з Королівства, вдихнула запах, але не так, як нюхають звичайну засушену квітку, а з думкою, що ця трава росла в Королівстві. Нічого не трапилось, але їй ніби стало легше на серці.
Дівчинка поклала в торбинку книжку, гаманець, де майже не залишалось грошей, телефонну картку, щітку для волосся і кілька карамельок. Якщо їй вдасться вибратись із квартири, вона подзвонить секретарці в мамине видавництво і, може, та підкаже, де можна заночувати. У кишеню джинсів Люцина поклала зубець прив'ялого часнику. Страх якось минувся. Якщо тихо вийти й швиденько збігти вниз, її не затримають. Вона відімкнула двері й виглянула...
Перед сусідськими дверима сидів добрий десяток котів із розпушеними хвостами й настовбурченою шерстю. Вони одностайно шипіли, демонструючи гострі зуби. З-за прочинених дверей виглядала Гортензія з мітлою й благала:
– Котики хороші, йдіть звідси!
Люцина показала їй язика і помчала вниз. Тепер усе залежало тільки від швидкості. На віддалі кільканадцяти метрів за нею котився непомітний сірий клубок, отже, радіти було передчасно.