25
Фелікс не застав у Медовій печері уже нікого. Охорона теж кудись зникла. Усі кинулися рятувати Королівство. Нікому було рятувати Люцину.
Коли Люцина добігла до трамвайної зупинки, то одразу ж кинулась до діда Пилипка, що дрімав над торбою з соняшниковим насінням.
– У мене хочуть відібрати книжку!
Дід підняв на неї посоловілі очі й пробурмотів:
– У мене відібрали найкращого друга... – і голосно сказав, щоб усі почули: – Нема для канарок насіння. Усе солоне.
– Які ще канарки?! – прошипіла Люцина. – За мною женуться відьми!
У очах діда Пилипка промайнув страх.
– Чого причепилася? Йди собі!
І додав так тихо, що вона й не почула:
– Не бійся...
Тієї ж миті діда скрутив приступ радикуліту.
– Людоньки добрі! – заволав Пилипко. – За що я терплю такі муки?! Мерзну, мокну, а мене ще й ображають всілякі шмаркаті...
Отак, кривляючись, дід непомітно підчепив палицею сірий клубок, підгріб до себе, і придавив торбою з насінням. А Люцина з палаючим від образи лицем побігла вниз трамвайною колією.
26
Мортіус, несподівано знайшовши супутників, аж повеселішав. Міську каналізацію він знав, як своїх п'ять пальців. Забувши про обережність, репортер голосно розмовляв, аж розполохав довколишніх пацюків. Хлопці не насмілювались йому про це сказати. Мортіус розповідав різні трагічні історії про заблудлі душі слюсарів, які не можуть вийти з підземелля, і що ними тут аж кишить. Правда, на щастя, жодної заблудлої душі вони поки що не зустріли. Їм довелося вернутись назад, щоб вдягнути плащі й чоботи та наповнити ліхтарку гасом. Зціпивши зуби, Серпень переконував себе, що, коли цей кошмар закінчиться, він подбає, аби ніколи не бачити Мортіуса, і, якщо буде потрібно, то власними руками насадить для нього джунглі з усіма зручностями. Хоча за що йому така милість...Королі звикли дарувати ласку навіть за те, що їм не заважають виконувати їхні королівські обов'язки. Колобок час від часу ненароком штовхав когось до прірви, а потім довго перепрошував. Тигр, який перепрошує, явище, за інших обставин, можливо, й зворушливе, але всі воліли би мати більш уважного супутника.
Сиволап сидів у Марка на плечі й поводився, як належить королю: мовчав. Іноді просив зупинитись і ставив пахучі мітки, аби його воїни могли їх відшукати в цьому лабіринті. Кіт не покладав на Мортіуса великих сподівань: як-не-як він трохи пожив у цьому місті й бачив не лише мальовничі околиці Медової печери. Про це довго розповідати. Досить того, що в Серединному світі до котів не ставилися з належною пошаною. Він набрав військо зі здебільшого покинутих котів, що не бачили в житті ласки, не чули доброго слова. Щодо Мортіуса, то цей прислужник нечистої сили ще й неправильно виховував свого великого котиська, якому давно пора було жити на волі й піклуватись про себе самого.
Та не тільки Сиволапа мучили сумніви в тому жахливому підземеллі. Серпень також засумував. Відколи прокинувся в незнайомому світі, його не полишала думка, що він зовсім не володіє ситуацією, не орієнтується ні в просторі, ні в часі. Не знає навіть, як повернутись до Королівства, і дозволяє себе вести. Щоб не впасти у відчай, принц намагався згадати славних предків, чиї портрети висіли в Галереї королівського палацу: великого будівничого Генріха Зеленого, котрий перетворив пустелі на сади, Маврикія ІІІ, що видав Декрет про свободу думки й слова, Георгіуса Щасливого, котрий заснував Академію всіх наук... Але чомусь усе заступив образ матері, якої він зовсім не пам'ятав, чия смерть була загадковою не тільки для нього.
Втім, не бойовий дух був зараз потрібний принцові, а ковток свіжого повітря і промінь сонця.
Попереду йшов Мортіус, за ним Марко, тоді Серпень, а тигр то забігав уперед, то плентався позаду. З усіх боків застигла нерухомо темрява, крізь яку пробивалось слабке світло гасової ліхтарки. Кожен крок міг скінчитися падінням у безвість. Нарешті Мортіус, втомлений від власних балачок, зупинився перед входом у справжнє пекло.
– Підземна ріка, – оголосив він. – Між собою ми називаємо її Стіксом, бо в неї стікають усілякі відходи. Не знаю, як колись її називали, але, певно, що якось веселіше.
– Нашу найбільшу ріку називають Райською, – сказав Марко. – На берегах її ростуть апельсини і яблука, а на пагорбах, ближче до сонця, виноградники...
– У цих водах живуть хіба потвори. Одна з них колись вхопила Міська з Сихова, мого напарника. Я нічого не міг вдіяти. Ця тварюка схожа на суміш восьминога і бензопили. Я про це написав, хотів опублікувати в газеті, однак мій матеріал не взяли. Але сказали, щоб я приніс щось правдоподібніше, і що у мене є стиль. Можна сказати, що на берегах Стіксу почалась моя літературна кар'єра. Тигрисик був тоді зовсім крихітний, завбільшки з вашого кота...
Сиволап сердито уп'яв пазурі в Маркове плече.
– А мене за що? – зойкнув той.
– Скажи йому, хай заткне пельку!
– Де ти таких слів навчився? Це – негарно. Він же старший.
На щастя, Сиволапові не довелося робити зауваження, бо Мортіус перейшов до справи:
– Тепер натягніть маски, бо там унизу жодна істота, якщо вона не тутешня і не нечиста сила, не проживе й хвилини.
І став дуже детально пояснювати правила безпеки. Як не дивно, його уважно слухали. Коли усі повдягали протигази, то могли лише говорити бу-бу-бу чи бу-ба-бу. Мортіус відчинив двері універсальним ключем, який серед простого люду називають «відмичкою», і почався спуск до пекла. Єдиним благом було те, що вздовж зацементованих берегів горіли електролампи.
– Бу-бу – бу, – вказав Мортіус на стрімкий чорний потік, що мало означати: «Тут глибина п'ятнадцять метрів».
Будь-кого та химерна процесія, що вервечкою ступала берегом мертвої ріки, могла б налякати до смерті. Але дивовижні істоти, що мешкали в цих водах, боялися лише світла, і якби воно раптом згасло внаслідок короткого замикання, мандрівників миттю б потягнули в глибочінь гібриди восьминога та бензопили. Таке траплялось не один раз. Мортіус знав, чим вони ризикують, але не розумів, задля чого. Єдине його тішило: гуртом веселіше йти. Нехай йому не довіряють, бо він таки наробив багато помилок у житті, однак він володіє необхідною інформацією, і, якщо вони звідси виберуться живі, то, певно, їх не полишать із Тигрисиком напризволяще в Королівстві. Мають вигляд хлопців із порядних родин. Треба усе це витерпіти, щоб знову побачити небо і сонечко. Мортіус звик до клімату підземелля, але діти вже геть знесилились. Доведеться скористатись гостинністю Стронціуса.
Така божевільна ідея піти в лігво найповажнішого опиря, крім того, головного стратега кампанії проти принца Серпня, могла спасти на думку лише тому, хто не знав, що поруч із ним йде той самий принц Серпень, полювання на якого розпочалося минулої ночі. Він прихопив цих хлопців із котом, не знаючи, що то за одні. Просто Мортіус знав, що удень опир спить, як невинне дитя, і не раз приходив сюди пограти в різні забавки на комп'ютері. Мортіус дуже ризикував і міг би поплатитися власною кров'ю, якби опир раптом прокинувся. Але комп'ютер, то така штука, що примушує забути про все на світі. Особливо, коли Мортіус дірвався до Вампірнету.
Нарешті він побачив ковані двері Стронцієвих апартаментів із знайомим усім мешканцям Серединного світу знаком – черепом зі схрещеними кістками. Чомусь на людей цей знак діє безвідмовно: ніхто не посмів би відчинити ті двері, а якби й знайшовся якийсь навіжений, то подумав би, що втрапив до могильного склепу.
Мортіус дав знак зупинитись і сказав:
– Бу-ба-бу!
Що означало: «Прошу заходити!»
І відчинив двері. Стягнув із себе протигаз:
– Тут є вентиляція. Можна дихати. Але тихо – господар спить!
27
Стронціус мав би ще довго спати, згідно з його природою. Зате в резиденції Повелителя ніхто не спав. Сам Повелитель сидів на телефоні, збираючи докупи свою недисципліновану команду. Лукаш затирав замазкою щілини між віконними шибами і, здається, нічим не переймався. Довгомуди оживають тільки тоді, коли на обрії заявляється якась здобич. Домовик Спрячик саме прокинувся і відчув, що у серце його увійшло літо. Він врубав «Леді Джейн», щоб закріпити це відчуття, а тоді зірвався на ноги з криком:
– Йес!
Відірвав чотири аркушики настільного календаря і перед ним в усій красі постало: «1 червня». Тоді повкидав у наплічник кілька найулюбленіших касет, банку абрикосового джему, пакетик зіллячка, дві пари шкарпеток, светр, сорочку й збіг до кухні, тримаючи в одній руці календар. Почав готувати собі каву. Вершків не було, і він подався на запах Лукаша.
– Де мої вершки?
– Звідки мені знати? Відчепися!
– Учора було ще півбанки.
– Краще б допоміг!
– Де мої вершки, злодюго?!
Тут уже Лукаш образився:
– Я не злодюга!
– То твої приятелі злодюги. Ти що, не знаєш, що я не можу пити кави без вершків?
– Іди собі купи.
– У ме-не не-ма-є часу! – по складах прокричав Спрячик. – Я йду у відпустку!
І зрозумівши, що від цього тупого довгомуда нічого не отримає, пішов просто до Повелителя, розмахуючи календарем.
– Ну от! – з порога заявив Спрячик. – Якась падлюка поцупила вершки, і я не можу випити кави!
– Не заважай! – буркнув Повелитель і продовжив телефонну розмову: – Так, рівно о п'ятій біля похоронного бюро. Не запізнюватися!
– Хтось врізав дуба? – поцікавився домовик.
– То ти хочеш вершків?
– Хочу!
Повелитель підійшов до сейфа, схованого за картиною, що зображала тонучий корабель, і набрав код. Тільки так можна було вберегти від довгомудів найпотрібніші в господарстві речі: голки, нитки, ножиці і таке інше. Витяг звідти банку сухих вершків «Кремона».
– Бери. Але принеси назад.
– Звісно. Я йду у відпустку з сьогоднішнього вечора.
– Стривай, та ще ж не перше червня!
Спрячик тицьнув йому межи очі календар.
– Не може бути!
– Час летить швидко, – мрійливо сказав домовик. – Мине зима, весна, почнеться літо. Мандрівки автостопом, розмови біля багаття, рок-концерти під зоряним небом...У цьому сенс життя – у розкоші спілкування...