– Я вже по самі зав'язки ситий спілкуванням!
– Візьміть відпустку. Годі скніти серед чотирьох стін!
– Не можу, Спрячику. Сьогодні вночі виїжджаю до Замку в справах.
– Я теж їду. Вип'ю кави – і гайда!
– О п'ятій буде автобус, ти чув. Везтиме наших до Замку. Можеш під'їхати. Лукаш тебе відвезе до похоронного бюро.
– О'кей!
– Ну, то йди. Бажаю гарно відпочити.
– Чекайте поштівок!
– На, тримай... –Повелитель витяг із кишені кілька зелених банкнот.
– Ви дуже щедрий, господарю! – лукаво вклонився домовик.
У салоні глухо завив Лукаш. Він роздер палець об цвях. А може, йому теж хотілось у відпустку. Але довгомуди не є членами профспілки, і тому ніхто з ними не церемониться. Якось домовик страйкував два дні: не прибирав і понаносив звідусіль павуків. Удруге Повелитель би не пережив такого. Коли домовик гнівається – оселі кінець. Спрячик пережив тут багатьох господарів і знав, як тримати їх у послуху. Якби це було в мирний час, Повелитель дорікнув би домовику за шахрайство, але зараз він почував себе, як сержант, котрого збудили серед ночі й наказали командувати армією. Але нормального війська в Повелителя не було: зграя лицедіїв, скигліїв і мародерів, до того ж неосвічена. Зрештою, останнє слово завжди за дурнем. На цьому Повелитель збирався заснувати перемогу. Принц Август наче крізь землю провалився. Власне, він звідти й не виходив. Усі ці роки вони займались, за вказівками крутиголовців, спаленням книг, замість того, щоб бодай трохи навчитись військових хитрощів. А без них не допоможе жодна магія. Порубають Повелителеве воїнство на капусту. Біс із ним, але за поразку його вкинуть до Піщаної Ями, найстрашнішої в'язниці Імперії. Щогодини йому посилали повідомлення, чи знайдено принца? «Ми над цим працюємо», – відповідав Повелитель.
28
Такі самі повідомлення отримував електронною поштою і фон Стронціус, що мирно спав собі на перині в домовині, оббитій зсередини чорним атласом, для затишку вкрившись віком на завісах. А тим часом у його лігві порядкували непрохані гості.
– Це що? – спитав Колобок, відчинивши лапою холодильник.
– Стронцієві харчі.
– А вони смачні? – ковтнув слину тигр.
– Якщо їх покуштуєш, то станеш таким, як він.
– А який він?
Мортіус підвів тигра до Стронцієвого ложа, підняв віко. Опир лежав із напіврозтуленим ротом; лице заросло чорною щетиною.
Тигр позадкував:
– Страшний!..
Сиволап спостерігав за усім з кривою посмішкою, але не коментував. Серпень і Марко з цікавістю роззиралися довкола. Такого вони ще не бачили. Меч принца вдарив по якомусь шкуратяному постолу, що підкрадався до прибульців. Той з гарчанням зарився в купу мотлоху.
– Що за чортівня?
– Старовинна колекція знарядь тортур, – пояснив всюдисущий Мортіус. – Дуже цінна.
– Що може бути цінного в тортурах? Увесь цей непотріб треба знищити.
– Гадаю, людям треба знати, що робили їхні предки.
– Навіщо?
– Ми з іншого світу, Мортіусе, – втрутився в розмову Марко. – Якщо ті штуки потраплять до рук крутиголовців, то погана така пам'ять!
– Може, й так, – згодився Мортіус. – Але ми тут таємно і мусимо залишити усе так, як є. Інакше Стронціус за нами поженеться.
– У нас є мечі.
– Синку, ти хоч знаєш, як боротись з опирями?
– У Королівстві немає опирів.
– Оце так вояки! Та їх тут аж кишить. Стривайте, я пошукаю у Вампірнеті...
– «Привіт, волоцюги! Привіт, Мортіусе! – спалахнув монітор комп'ютера. – Як ся маєте?»
– А у вас є комп'ютери? – поцікавився Мортіус.
– Є, але трохи інші, – пояснив Марко. – У нас на кожному комп'ютері написано: «Тут є все, крім твого власного розуму». Ану, я спробую...
Він підсів до комп'ютера й набрав:
«Привіт».
«Хто ви?»
«Друзі, про яких слід мовчати».
«Друзі Мортіуса?»
«Так».
«Що вам треба?»
«Доступ до Вампірнету. Нас цікавить, як знешкодити опирів».
«Ти серйозно, вилупку?» – а далі Тосик видав зовсім незрозумілі слова.
Мортіус злякався:
– Треба звідти вимітатись! А то він зараз ще зарепетує і збудить старого.
– Зачекайте! – спинив його принц. Спробуємо поговорити з ним інакше. Він сів замість Марка і набрав:
«Вибач. Ми не збираємось кривдити твого господаря. Ми в небезпеці. На нас можуть напасти в іншому місці»
«Доступу немає. Введіть пароль».
– Хлопці! Є давні способи: осиковий кілок і часник. Але не чіпайте старого. Він вам нічого поганого не зробив.
– Я читав про це, – згадав Марко. Але не вірю, щоб це дуже допомагало. Щось, як ви кажете, опирів не меншає.
– Зло важко розпізнати, – пояснив Мортіус. – Буває, нізащо не подумаєш про чоловіка, що він п'є тільки кров, доки не зустрінешся з ним поночі. Так само й з відьмами: доки не побачиш їх верхи на помелі. Якби ми знали пароль... Раніше його не було, присягаюся...
І тут озвався комп'ютер:
«Зіграйте зі мною в гру. Може, я згадаю пароль».
– Я б йому не довіряв, – застеріг Мортіус. – То правда, що тутешній клімат зіпсував Тосиків характер, але він і Стронціус жити один без одного не можуть.
Комп'ютер врешті почав вмовляти:
«Цікава гра. Дуже цікава. Називається "Шлях до Королівства". Пройдіть хоча б два рівні, а там побачимо. Господар ще про неї не знає. Сьогодні надійшла».
«Скільки це триватиме?» – спитав принц.
«Хвилин п'ятнадцять».
«Гаразд».
– Тут щось не так! – попередив Мортіус.
Марко посміхнувся:
– Хіба його переконаєш! Зрештою, це – машина, досить застаріла до того ж.
Принц розпочав гру. Сиволап вмостився в нього на колінах. Він був ще азартніший за господаря.
Спочатку треба було обрати дорогу в лісі: зліва, справа чи посередині. Серпень, як усі лицарі, обрав прямий шлях. Далі серед однакових дерев він мав знайти одне, у дуплі якого було три речі. Дозволялося взяти з собою лише одну: ніж, ключ чи яйце. Серпень вибрав ключ.
«Чудовий вибір!», – похвалив комп'ютер і тут же влаштував пастку: яму, прикриту гіллям.
«Що будеш робити?»
«Покличу друзів».
І одразу ж над ямою з'явилась рука, що кинула мотузку.
Після того Серпня оточили страшні істоти з собачими головами, ціле військо. Добре, що він не почав тікати, бо то виявились не справжні песиголовці, а тіні, що розсипалися від доторку його блискучого меча. Шлях був вільний. Час виходити на наступний рівень.
– Примітивно, – сказав Серпень, відкинувшись на спинку крісла.
– Грай далі, – нетерпляче засовався кіт.
На обрії з'явився Замок, до якого треба було потрапити. Ключ, що його було знайдено в дуплі дерева, не відчиняв воріт. Довелося лізти по стіні, обвитій диким виноградом.
– Тобі це не вперше, – шпигнув принца Марко. – На цей раз маєш впоратися без чарів.
У Замку не було жодної живої душі. Лише безконечні порожні коридори. Покружлявши ними, Серпень спустився в підземелля, де було нагромаджено повно скринь із золотом та сріблом, до яких Мортіус був не зовсім байдужий.
– Візьми золото, підкупиш вартових, – запропонував він Серпню.
Принц ткнув мечем у купу золота, й воно перетворилося на сухе листя. Увесь підвал заповнився ним. Поки Серпень намагався звідси вибратися, чиясь кістлява рука вихопила в нього з кишені ключа і зникла. Перед Серпнем з'явились двері. Він зробив те, чого навчився в Медовій печері: подмухав на них. Почувся тріск і шипіння.
– Ви тільки подивіться! – вигукнув Марко.
Увесь монітор вкрився глибокими тріщинами. Екран погас.
– Догрався, – невдоволено сказав кіт.
– У підземеллі – то не була гра. Я діяв так, ніби був там насправді.
– Тебе взагалі не варто підпускати до комп'ютера. Зіпсував чуже майно. Зрештою, туди йому дорога, тому Вампірнету! Ця віртуальна реальність здатна довести людину до божевілля...
Серпень важко дихав.
– Що з тобою?
– Я відчув, що за тими дверима. Там – щось вороже, холодне, наче смерть.
– Бо то двері не в Королівство, отямся! – поплескав його по щоках Марко.
– Великий Льох... Королівство зараз – це Великий Льох, у якому тихо й страшно. Королівство уже не охороняє своїх, бо немає кого охороняти...
– Я тебе не розумію.
– Що ми робитимемо в цьому Льоху, Марку? Скажи мені! Навіщо взагалі туди йти?
Усі заніміли. Навіть тигр із стільцем-підступцем, що бавились, лякаючи одне одного. А тоді Марко відповів:
– Врятуємо твого батька від ганьби. Навіть, якщо не вдасться врятувати Королівство.
29
Сонце пекло немилосердно, але Люцина на нього не зважала. Вона бігла вниз вулицею, повз будинки, де жили люди, однак серед них не було нікого, хто допоміг би їй сховатись чи дати розумну пораду. Відьми можуть зробити з нею що завгодно, навіть перетворити на жабу чи осліпити. Звісно, вона поводилась пристойно – не кричала, не плакала. Була вже величенька панночка, але й таким потрібні мама й кімната, де за ними ніхто не підглядатиме. Стало більше людей, а не тільки машин, і вона звернула в бічну вулицю, потім знову, сподіваючись, що запах бензину, собак, розігрітого асфальту і відцвітаючого жасмину зіб'є Гортензію та її матусю зі сліду, а крони дерев сховають від повітряних шпигунів.
Люцина почувала себе зовсім беззахисною. Її ніхто в житті не переслідував, не кривдив, не намагався обікрасти. Вони з мамою жили на околиці, де люди знають один одного в обличчя, де одразу помічають чужого. А коли довкола незнайомі люди, то не знаєш, чого від них чекати. Люцина не помічала власної самотності, бо то не була справжня самотність: мама, книжки, Фелікс, однокласники. Але буває страшніше: коли ти сам на сам опиняєшся з лихом, злом, небезпекою.
Дівчинка сіла на лавку біля якогось під'їзду, щоб трохи перепочити і вирішити, як їй діяти далі, бо не можна без кінця тікати. Місто, хоча й велике, але колись вона вийде за його межі. Треба було когось знайти, але вона не мала телефонної книжки. Пам'ятала лише телефон маминої роботи. Треба буде знайти якийсь автомат, поки на неї не подіяли відьомські чари й не відібрали пам'ять. Стара відьма, напевно, чаклує над телефонною книжкою. Видима загроза начебто зникла, бо Люцина опинилась досить далеко, але залишалась невидима. На лавку сів горобець, що одразу викликало у неї підозру.