– Може, ти відьма? – звернулася до нього Люцина. – Дай мені спокій!
Горобець образився і полетів собі геть.
Чорний пудель вибіг із кущів і почав чухатися від бліх.
– А може, ти – відьма? Стільки років, Гортензіє, ми були сусідами, а тепер ти хочеш мене вбити через книжку. Якщо ви не вмієте читати, то навіщо вам вона?
Слідом за пуделем із кущів вискочив хлопчисько років дванадцяти. Він не міг бути відьмою, бо очі мав злі, але сірі. У відьом – чорні очі.
Хлопець покрутив пальцем біля лоба:
– Ти що, ненормальна? Чого вчепилася до мого пса? Ану геть з моєї лавки! То мій будинок!
Ще трохи, й він би наскочив на неї з кулаками. Хлопці в такому віці завжди якісь дурнуваті: лізуть битися, кидаються камінцями. Люцина навіть не відповіла. Спокійно встала й пішла.
– Дура!
– Крутиголовець нещасний! – процідила зневажливо Люцина.
Навіть посидіти не можна. Зрештою, вона поводила себе не дуже розумно. Збоку її розмова з псом здавалась, мабуть, дуже дивною. Добре, що ні пес, ні горобець не мали нічого спільного з її сусідками.
Люцина забрела в таке місце, де не було жодного нормального телефону-автомата: якісь недоламані каліки, що ніби побували в шлунку акули. Врешті вона опинилась на вулиці, де було повно крамниць і нарешті відшукала справний таксофон. Вона набрала номер приймальні видавництва, хоч, власне, там і не було приймальні: дві малесенькі кімнатки от і все дитяче видавництво. І безліч запакованих і розпакованих книжок з малюнками, котрі мама повинна була намістити в добрих людей. Як ото господарі хочуть віддати кошенят у добрі руки. У обох випадках це справа нелегка.
Ніхто не відповідав. Люцина глянула на годинник: рівно п'ята. Треба було з дому дзвонити, коли ще був час. У дівчинки набігли на очі сльози: як уже не щастить, то не щастить. Повз неї проїхав трамвай з написом «Мертвий свідок». Не знати чому, але це викликало в неї напад сміху. Аж люди почали озиратись. Хіба можна так називати трамваї?!
– Так, – сказала вона собі, коли перестала сміятись. – Я можу викинути цю книжку в сміття й спокійно повернутись додому. Хтось здасть її потім у пункт прийому макулатури, де її ніхто не читатиме. Може, справді так зробити і навіки забути про Королівство?
Але тут вона згадала про книжкових гномів, таких чистеньких, охайних. Як то їм буде серед бананових шкуринок, недоїдених пиріжків і обгорток від морозива? Мама б не схвалила її вчинку. Вона так любить книжки, піклується про них, як про рідних дітей...
У склі вітрини перед нею з'явилось бридке лице старої відьми, що весело посміхалась. Люцина знову кинулась бігти та раптом спинилась. Недалеко ж вона забігла... Треба їхати, а не бігти. Дівчинка перейшла на протилежний бік вулиці й стала на автобусній зупинці. Над'їхав невеликий жовтий автобус. Люцина розпачливо замахала руками, і він зупинився. Не можна сідати в незнайому легкову машину, але у міський автобус можна.
30
Надягаючи на Колобка протигаз, Мортіус спитав:
– А ви б могли загнати осиковий кілок у серце Стронціуса?
Хлопці подивились на нього з таким жахом, що Мортіус аж засміявся:
– А Баффі, переможниця вампірів, робила це залюбки. Та й опирі не церемоняться, коли їм забагнеться свіженької крові. Це ж їхня єдина їжа. Якби вас притиснули, може б ви не були такі милосердні...
– А вас притискали? – поцікавився Марко.
– Хлопці, а хто ж тоді буде про них писати?
– Ви що, їх вихваляєте?
– Та ні, нагадую людям про їхнє існування. Зрештою, то хвороба, навіть заразна – бути опирем. Я вже усього набачився! Люди роблять часом ще гірші речі: убивають задля втіхи, катують... Бачите ці причандалля? Вони мені здаються й досі спраглими людського болю й крові, даруйте за пишномовство. А колись це просто були дерева в лісі. Отакі метаморфози бувають на світі! Ну, то як, підемо?
– Час іти, – згодився принц, вдягаючи протигаз.
– Але й ти, хлопче, утворив! Позбавив Вампірнету старенького опиря. У наш час інформація – це все. Хоч ми й тут наслідили, але Тосик мовчатиме як риба.
– Навряд, чи вдасться його полагодити. Системне непорозуміння могло зруйнувати процесор, – пояснив Марко.
– Нічого, Стронціус купить собі інший, – втішив його Мортіус. – Він дуже багатий.
Стілець-підступець хотів шмигнути за ними слідом, але Мортіус спритно зачинив двері. Тигр невдоволено сказав:
– Бу-бу-бу!
Мортіус тільки розвів руками.
Вони знову пішли берегом мертвої ріки, але невдовзі змушені були піднятися на верхню галерею, бо ніде не горіло світло. «Близько вихід, – з полегшенням подумав Мортіус, – раз тут попорядкували довгомуди». Ще трохи – і вони скинули протигази. Мортіус дбайливо сховав їх у комірці. Скоро будуть двері. Але не до Королівства. Просто двері до сонця й свіжого повітря.
– Куди ти нас привів?! – накинувся на Мортіуса Серпень.
– Не знаю, – щиро зізнався той і став визувати Колобка з гумових чобіт. Тигр знеможено повалився на землю.
31
Люцина впала на переднє вільне сидіння й на мить заплющила очі, ніби хотіла сховатись від переслідувачів. Потім згадала, що треба заплатити за проїзд і вийняла з гаманця кілька дрібних монет. Водій виявився дуже спритним чолов'ягою. Як тільки монети опинились у дівчинки на долоні, довга волохата рука змела їх звідти і вручила натомість квиток. Він був не дуже чистий і пожмаканий, до того ж завеликий, як на квиток міського маршруту. Тому Люцина звернула на нього увагу. На папірці чомусь було написано:
Сеанс чорної магії. Шоу клептоманів.
У приміщенні клубу книголюбів.
Далі була дата: «1 листопада». Без вказаного року. Або це вже було, або колись буде. Тому Люцина вирішила потім не викидати цей дивний квиток.
Їй все одно було, куди їхати, тільки подалі. Коли стемніє, вона тихенько повернеться додому і сидітиме в темряві. Нарешті вона відчула себе в безпеці. Водій скаже, коли буде кінцева зупинка. На неї навіть найшла дрімота. Раптом щось ззаду смикнуло її за волосся й пропищало:
– Така мала, а вже відьма? А може, вовкулака?
Звичайно, Люцина подумала, що це їй сниться, і нічого не відповіла.
– Можна сісти біля тебе? Згаємо час...
І не чекаючи дозволу, хтось гупнув на вільне місце коло неї.
– Привіт! Я – Спрячик. Їду у відпустку. Ти любиш «Пінк Флойд»?
– Мамо! – прошепотіла Люцина.
Хоч те, що вона побачила, зовсім не було страшним. Досить приємний на вигляд домовичок у джинсах і білій панамці. Але вона зірвалась на ноги і обернулась. Посеред автобусного салону було підвищення, заставлене клунками з харчами, а довкола сиділи волохаті страховиська упереміж із жінками, одягненими в якесь мальовниче дрантя. Вони побачили Люцину й збуджено загомоніли:
– Чужа, чужа! Хто дозволив брати лівих пасажирів?
Домовик смикнув Люцину за сорочку:
– Влипла ти, мала! Зараз вони тебе з'їдять!
Звісно, так лякають лише малих дітей, але дівчинка й так була налякана. У цьому автобусі їхали незначні представники нечистої сили: довгомуди, відьми, пліснявці та слинявці. Гортензія теж мала їхати цим рейсом, але в неї виникло стільки проблем через Люцину, що вона не встигла зібратися. Усій цій компанії, по суті, призначалась роль камікадзе. Ніхто не знав, що зараз діється в Замку, який стояв посеред Граничного світу: чи він взагалі існує, і чи є в ньому господар. Пасажири шептались між собою, ніби ніхто ще не вертався із Замку додому. Якби йшлося про відьомську вечірку, автобус був би переповнений.
Але що нам до них! Їм ще довго їхати, та коли Люцина побачила, як до неї тягнуться довжелезні руки довгомудів, а відьми трясуть розкудланими патлами, коли за вікном вона нічого не побачила, крім сивого туману, тоді вигукнула слова, які могли захистити її ще раніше:
– Мене нема!
Цих слів навчила її бабуся. І одразу ж вона стала невидимою для відьом, відьмаків, довгомудів, вовкулак, слинявців і пліснявців.
– Де вона? Де вона? Шукаймо її!
Нишпорячи автобусом, вони падали одне на одного, набивали гулі; із кошиків повипадали булочки, яйця, огірки.
Водій, довгомуд Седмиця, різко загальмував, бо якийсь слинявець опинився в кабіні. Розлючені відьми прагнули будь-що знайти Люцину, щоб помучити її, подряпати, пощипати, а потім вручити як подарунок Повелителеві. Або використати її як служницю, змусивши підмітати Замок. Або і те, й інше.
Люцина забилась у куточок, накривши голову руками.
– А я тебе бачу! – шепнув домовичок. – Гарна забава, правда?
– Мені треба вийти! Допоможи!
– Будь ласка?
– Будь ласка!
– Шкода, що ми не поспілкувались. Може, ще зустрінемось... Натисни оту червону кнопку біля дверей. Тобі ще рано йти у відьми...
– Я не відьма! – просичала Люцина. – Дякую!
Двері відчинились, і вона зникла уже насправді. Її ще довго по тому шукали в автобусі. Та так і не знайшли.
32
До Королівства потрапити нелегко, навіть як дуже хочеш: самого бажання не досить. Багато людей не поворухнули і пальцем, тому їхнє бажання не здійснилось. А бувало, що вони потрапляли кудись, гадаючи, що це і є Королівство, й жили собі в тому місці, скільки заманеться. Але чомусь там вони розминулись із друзями, котрі насправді потрапили до того Королівства. Тому краще подорожувати разом. Для тих, кому це цікаво, скажемо, що книжки про Королівство засвідчують його існування, справжнє існування. Ось що пишеться в «Енциклопедії Королівства» на сторінці 386: «Єдині і незаперечні докази самобутності Королівства: любов до всіх живих істот, включаючи людей, прагнення до знань і відсутність недовіри до прибульців». Ще можна додати гарні рівні дороги, безліч садів і чисті ріки, й легенький потаємний усміх на багатьох обличчях. Його не можна навчитись – з ним треба з'явитись на світ. У Королівстві таких людей більше, ніж будь-де.
А ще є люди, кому мандрівка до Королівства здається неможливою. Вони вважають, що це далеко і туди треба купувати квиток. На поїзд, літак, а чи й на корабель, хоча нині на кораблях не подорожують, а відпочивають, бо мають обмаль часу. Дорослі прагнуть заробити якнайбільше грошей, а їхні діти – вирости, щоб робити те саме, що батьки. Звісно, якщо вони не можуть без цього жити, то нехай собі заробляють на здоров'я. У них – своє Королівство. Але є інші батьки, й інші діти, як-от мама з Люциною. Про таких кажуть, що вони «не від світу сього». Тобто, не від Серединного світу. І через те їм іноді живеться нелегко. Правда, буває й навпаки. Бо, коли не звертаєш на все уваги, тобі байдуже, що думатимуть про теб