е близькі чи далекі сусіди. Вони просто щасливі, та й усе. У них теж є своє Королівство, і вони знають, де воно: не на небі, не на землі, не під землею, а в їхньому серці. Тому неважко зрозуміти Люцину, яка, маючи власне Королівство, опинилась у чужинецькому світі, тікаючи від нечисті.
Королівство – не близько і не далеко. Туди не купиш квитка і, дякувати Богу, не доведеться шукати на це грошей, бо тоді до нього потрапляли б лише люди, котрі мають оті гроші. «Енциклопедія» на сторінці 204 пише: «Люди Серединного світу – це диваки, що оцінюють себе жменею засмальцьованих папірців, кажучи: я коштую 100 тисяч, а він – мільйон, а цей бідака не вартує ні шеляга, отже, він нікудишня людина. Або: я продам себе не менш, як за два мільйони. Де ж це видано, щоб живу людину міняли на папірці, якими не вдасться навіть розпалити у грубці?!»
Що тут скажеш? Справді, що не край, то інший звичай. А якщо до Королівства не потрібно купувати квитків, то і в книгарні так само не знайдеш карти, й не знатимеш, куди тобі йти: на схід, чи на захід, чи, може, на південь. Краще вже подорожувати кудись-інде.
– Ну, куди ж ви нас привели? – сердито спитав Серпень.
Мортіус розвів руками:
– Хіба вам, хлопці, не все одно? Головне, що нас ніхто не з'їв, і ми вже не під землею, де на нас могло обвалитись склепіння. Он сонечко, хмарки, навіть травичка є...
Він говорив отак заспокійливо, а сам тим часом роздивлявся довкола, чи не видно неподалік, або хоча на обрії, чогось знайомого: дерева, руїни, чи, боронь Боже, вовкулаки або довгомудиків.
Те ж саме видивлявся й Марко, природжений слідопит. І бачив, що усе довкола якесь ніяке: і небо, і сонце, що вже вийшло з зеніту, і земля, поросла рідкою змученою травою. Тоді він зрозумів, що світ, до якого вони потрапили, робить ніяким, незвична тиша – ні пташки, ні комашки чи вітерцю. Сиволап теж це помітив і спитав:
– Цікаво, чи є тут хтось живий, окрім нас?
Він не любив незнайомих місць, позначаючи їх для заспокоєння мітками. Але тут не було навіть малесенького кущика, а трава така, що й миша в ній не сховалася б. Тигра наразі нічого не цікавило. Він лежав на землі й важко дихав. Йому цей пейзаж, певно, теж не сподобається: тигри не живуть у пустелі. Їм потрібне бодай кукурудзяне поле, в якому так легко заблукати кожному, хто не має відчуття простору.
І тому, коли з не зовсім блакитного неба на них посипався дрібний дощ, щось мокре і теж ніяке, що одразу перетворилося на туман, це було дуже підозріло. І всі раптом погубилися.
– Ти де, Тигрисику? – загукав Мортіус, хоч Колобок був там, де раніше.
І Серпень загукав:
– Де ти, Марку? Де ти, Сиволапе?
Ті відгукнулися:
– Ми тут!
Не змовляючись, усі зібралися до тісного гурту, посідавши на землю довкола тигра й Сиволапа, й узялись за руки. Їм здавалось, що, коли вони цього не зроблять, щось лихе повикрадає їх одне за одним, бо таких туманів у природі взагалі не повинно б існувати. Хлопці зрозуміли, що це не Королівство, а Мортіус з тигром – що це не їхній світ.
– Що ж це в біса таке? – пробурчав сам до себе Мортіус. – Коли ми вже нарешті потрапимо до того Королівства? Я вивів їх подалі від цікавих очей, а вони мені ще й дорікають. Я мав вивести, а не привести. Як я можу привести кудись без карти? Це той скупердяга збив нас з пантелику. А ще чернець! Я вважав, що бодай привиди можуть бути чесні.
– Що ти кажеш, таточку? – усе ще слабким голосом спитав тигр.
– Так собі, бурмочу... Бідне дитя!
Він уже подумував, що незле було б повернутись додому, ходити на роботу, заробляти гроші. Мортіус не бачив інших варіантів власного життя, лише працювати і мріяти бодай на старості опинитись у джунглях. Він був роздратований, тоді як обидва юні лицарі та король котів готові були захищатись від можливих ворогів. Мечі були повернуті лезами назовні, у туман. Раптом почувся якийсь розпачливий писк, вовтузіння, й мечі, підкоряючись власному глуздові, а не господарям, по самі руків'я встромились у землю. Лемент припинився, але повітря наповнилось шелестом і, хоч важко в це повірити, плямканням.
– Усе! – зірвався на рівні ноги Марко. – З невизначеністю покінчено! Я завжди казав, що немає нічого гіршого, як опинитись віч-на-віч з невідомим. Ненавиджу це відчуття!
– Та кажи вже! – нетерпляче засовався Сиволап. – Що воно там плямкає і пищить?
– Уже не пищить. Просто деякі з'їдлики поранились об леза мечів, бідолахи...
– З'їдлики?
– Друзі мої, ми в Граничному світі! Звідси рукою подати до Королівства.
– Ще один світ! – простогнав Мортіус. – Зроду не чув. Правда, тепер розвелося багато писак, що вигадують різні світи, але в жодному з них я не хотів би жити. Та й вони, гадаю, теж: їм і так непогано платять за всілякі нісенітниці. А я писав правду...
– Що ще за з'їдлики? – недовірливо спитав Серпень.
– Якби ти вивчав всесвітню демонологію, то знав би, що колись у Граничному світі були самі болота, у яких жили змії, ящури і ще бозна-що. Тутешній люд не міг нічого з ними вдіяти. Існує легенда, що їм на допомогу з неба з'явились невеличкі прозорі істоти. Вони поїдали туман від випаровування боліт і так висушили землю.
– Трохи перестарались, – зауважив принц. – Втім, це не можуть бути розумні істоти. Добро роблять свідомо. А вони продовжують спустошувати землю.
Мортіус заступився за з'їдликів, котрі так моторно працювали, що він бачив уже золотисту спину тигра:
– Зате тут сухо. Ці малі знають свою справу ліпше від меліораторів.
– А що сталося зі зміями? – поцікавився Тигрисик.
Мортіус поквапився відповісти:
– Помандрували собі кудись.
Він не міг сказати, що динозаври вимерли, щоб не травмувати вразливу душу вихованця.
– Еге ж, – підтвердив Марко, – на світі є чимало боліт. Дивіться, туман уже зникає!
– Вони підіймаються догори! – вигукнув Сиволап. Вони що, живуть на небі?
– У хмарах. Але в хмарах певного виду, таких, що схожі на снігові гори. Десь тут мешкають люди. Особливо остерігатися їх не треба, але з них погані союзники. Вони панічно бояться крутиголовців, ще більше, як злидників.
– А це ще що таке?
– На світі є чимало різних фантастичних істот. У Серединному світі їх звуть нечистими духами. Але шкідливі лише ті, кого людина підкорила власній волі чи уклала з ними угоду. Інші – це сили природи, ні злі, ні добрі. Щодо злидників, то тут така історія. Колись, років двісті тому, у Граничному світі оселився граф Шкробель. Уже тоді ці землі перебували під контролем крутиголовців, але власником їх вважався граф. Добрим на такому становищі він, звичайно, не міг бути, хоча й не симпатизував імперським зайдам. Але хотів зватися Шкробель-Реформатор. Маючи досвід у чаклунстві, він вивів нову породу з'їдликів, що могли не покидати землю й завше були під рукою. Проте не догледів, що при доброму апетиті смаки з'їдликів – тепер їх все частіше називали злидниками – уже зовсім змінились. Вони почали жерти усе, що селяни та ремісники здобували тяжкою працею. Де з'являлись злидники, зникало усе добро. Люди почали вважати їх своєю нещасливою долею, і в них опускались руки, бо не було сенсу працювати. Кажуть, злидники навіть мають свою королеву, Біду. Багато злидників перебралось до інших світів.
– Я теж чув про це, – сказав Серпень. – Хіба вони й досі тут?
- Так. І Замок Шкробеля теж зберігся, але там ніхто не живе, бо злидники розорили і свого творця. У Замку знаходиться вхід до Королівства, який ще називають Великий Льох, бо він здатний вмістити в собі і Королівство, і багато інших світів. Це – найнебезпечніший вхід.
– Хіба не кажи, що нам знову доведеться лізти під землю, – злякався Мортіус. – Я тутешніх підземель не знаю.
– А є інші варіанти? – поцікавився принц.
– Ми можемо набрести на дорожній знак «Королівство». Але з десяти знаків тільки один справжній. Решта – пастки невідомих сил для довірливих мандрівників. Я не всі вмію розпізнавати.
– Хіба у вас немає кордонів і митниць? – схопився за голову Мортіус.
– Уже нема.
– Таточку, – заблагав Колобок, – ми мусимо потрапити до Королівства! Я все витерплю, навіть на дерево залізу. Ми вже стільки пройшли...
– Хіба я казав, що не піду?
– Ні, таточку.
– Ну, то де ваш Замок?
– Повинен бути на заході. Будемо йти за сонцем.
– Скільки ж ото нам іти! – зітхнув Мортіус, вдивляючись удалину, де не було навіть за що зачепитись оком.
– Бачу, дорога буде не дуже цікавою, – сказав кіт, – але я залюбки розімнуся. Треба залишатись у формі.
І запропонував тигрові:
– Давай наввипередки!
– Ми ще нічого не вирішили, – дорікнув Серпень Маркові. – Слід подумати, перш ніж йти.
– Може, підемо помалу, так легше думається? – запропонував Мортіус. Він добре розумів хлопця, що, очевидно, ще не потрапляв у таку ситуацію й не міг ніяк оговтатись. – Треба й про їжу подбати. Сподіваюсь, злидники ще все не поїли. У нас вдома вони теж водилися. Що я не заробляв, мій старий усе пропивав, а я мав одні штани на будень і свято. А як їсточки хотілось!
– Співчуваю, – сказав принц. – Але ж мусять бути якісь способи протистояти злидникам!
– Еге ж. Знаєте, як у нас борються зі злиднями? Перестають працювати. Злидні поїдять усе, висохнуть на скіпку та й підуть собі світ за очі. Але як ви пустили до себе крутиголовців?
Серпень спохмурнів:
– Це довга історія. Спершу ми приймали їх як гостей, навіть дечого від них навчились. Я маю на увазі наукові винаходи. Та й серед них трапляються хороші люди. Але вони бояться нас підтримувати, бо через це можуть втратити все, навіть життя. Імперія страху – ось що таке держава крутиголовців. Якось ми з татом перебували з візитом...
Серпень затнувся. А Мортіус лише посміхнувся, згадавши слова тигра про «особу королівської крові». Та про себе вирішив, що ліпше йому не знати, хто ці двоє. А то, коли вони встрянуть у халепу, легше буде прикинутися дурником. Мортіус страшенно боявся тортур, хоч досі вони його оминали.