Прибіг захеканий Тигрисик. Очі його сяяли від утіхи.
– Ми шукаємо мишей! Це так цікаво!
– Дивись, щоб вони тебе не покусали!
...Невдовзі невеличкий гурт рушив на захід. Після дощу повітря було свіже, подекуди розквітали бліденькі квіточки. Мортіус навіть забув, що ступає по чужій і, либонь, небезпечній землі. Тільки час від часу озирався, чи не йдуть за ними злидники. Зрештою, усі потомились і зголодніли. Якби хоч була якась дорога чи стежка! Однак ніхто не нарікав. За подібних обставин люди можуть посваритись і навіть розійтися в різні боки. Та їх рятувало те, що кожен заглибився у власні думки, заколисаний монотонністю краєвиду.
Серпень думав про батька, якому не раз завдавав прикрощів. Серце хлопця так рвалося додому, що його не зупинила б навіть стіна вимуштруваного війська крутиголовців.
Ну, а Марко, котрий був свідком останніх подій у Королівстві, продовжував нести в собі ще не відкриту нікому таємницю – хворобу короля Даниїла. Усього не знав навіть Сиволап. Він то йшов поруч із Колобком, то вертався, тулячись до господаря. Він із тигром краще відчували найменші зміни, ніж люди, бо природа дуже щедро обдарувала котів великих та малих. Але чи були вони готові до зустрічі з невідомим? Мабуть, ні. Звірі бувають або довірливими, або боязкими. Їм не збагнути, чому люди зрадливі й підступні.
Отож кіт і тигр першими відчули зміни в повітрі. З'явились комашки, трава погустішала, і низько над землею пролетіла маленька сіра пташка. Колобок із Сиволапом радісно перезирнулись.
А потім несподівано почали спускатись униз і в долині побачили хати, сховані поміж деревами. Що їх дуже втішило.
– Ex! – сказав Мортіус. – Хоч води дадуть напитися... Жаль, що я не сховав бодай одного динара.
– Не можна брати чужого! – злякався Тигрисик.
– Я жартую. Можемо виміняти мій годинник на харчі. Не хочу нічого чути про час.
– Чому? – поцікавився Серпень.
– Бо на моєму годиннику четверта година пополудні, а мені здається, що ми проблукали щонайменше дві доби. Якщо годинник не каже правди, то навіщо він мені? Це коли живеш у маленькому світі, ходиш на роботу, призначаєш зустрічі, дивишся телевізор – без годинника не обійтися. А тепер я поза маленьким світом і поза часом, як і ви. Чи я помиляюся, хлопці?
Принц спохмурнів:
– На все свій час.
– Час збирати каміння і час розкидати, еге ж? Хай так буде, – згодився Мортіус.
Марко потер втомлені очі.
– А що, коли це ілюзія, міраж?
– Це – не ілюзія, – образився Сиволап. – Я чую, як рубають скіпки, і як сичать горщики на плиті. Гадаю, перш, ніж увійти до села, треба комусь розвідати, чи немає там крутиголовців.
– Я піду! – зголосився тигр.
– Хто-хто, а ти не підеш!
– Тигрисику, – пояснив Мортіус, – ти надто примітний для цих країв.
– Підемо яром, – сказав Серпень, – щоб нас не запримітили ще здалеку.
Марко кумедно скривився:
– Я вже думав роздобути воду магічним способом.
– Чарівна вода не втамує спраги, лише обдурить, – суворо відказав Серпень.
Очі в Мортіуса спалахнули:
– Ти покажеш якісь магічні штуки, Марку? Як будеш мати настрій. Я дуже люблю всілякі фокуси. У мене дома є навіть підручник. О, та ти міг би виступити перед публікою в цих краях. І ми з Тигрисиком теж. Не пропадемо! А ти що вмієш? – спитав він Серпня.
– Він альпініст, – відповів Марко. – А я висоти боюся.
– Та годі вам! – засміявся Серпень. – Я вмію ще плести кошики з лози, майструвати віники й вирізати сопілки. А ти що вмієш, Сиволапе?
– Я сам себе здатний прогодувати. Сподіваюсь, злидники не поїли усіх мишей.
А Марко сказав цілком серйозно:
– Я завжди шкодував, що я не кіт.
33
Врешті, саме Сиволапові доручили розвідати ситуацію в селі. Як-не-як, він умів розмовляти по-людськи, щоб потім усе повідомити. А тим часом мандрівники сховалися в кущах за городами. Хлопці знайшли поміж трави щавель, а тигр заснув. Розмовляти нікому не хотілось. Мортіус з насолодою простягся на траві. З одного боку його прикривав Колобок, а з іншого – два мечі. Треба й собі навчитись фехтувати, подумав він, поринаючи в солодку дрімоту.
– Можливо, ми вже сьогодні будемо вдома, – сказав принц. – Ти не маєш із собою карти?
– Із Королівства не можна нічого тепер винести. Я намалював на животі лише приблизну схему. Дивись...
Марко розшпилив камізельку і показав малюнок, зроблений синім чорнилом.
– Це три входи до Королівства. Один у Замку, другий – вище підземної ріки, у Серединному світі. Мені вдалося пройти лише тому, що я перекинувся лисом. Тепер вони і лисів не пропустять, навіть справжніх. Недобру послугу я їм зробив... Ну, а третій надто далеко звідси. Кажуть, його охороняє закляття, яке вже ніхто не вміє зняти.
– Зате комп'ютерові якимось чином відомий пароль.
– Нечисть – це ще не крутиголовці. Мортіус якось з ними ладнав. Може, і нам вдасться.
– Таке тільки ти міг би сказати! – розсердився Серпень.
– Ти ж їх не знаєш, окрім того пліснявця і фон Стронціуса. Вони теж під гнітом крутиголовців. А який раб не мріє про волю!
– Раб може лише мріяти, а не боротися. Ти що забув мемуари свого прадіда Силенція Довгоногого? На твоїй карті немає того місця, де ми зараз. Хтозна, скільки ще туди добиратись.
– Може, до Замку ходить автобус? Я вас так приберу, що ніхто не здогадається. Скажемо, що супроводжуємо тигра. Ніхто ж отих двох не шукає. У них проблеми з нечистою силою, а не з крутиголовцями. Зрештою, хіба не все одно, яким побитом ми туди дістанемося? Тільки б швидше.
Тут із кущів вигулькнула сяюча фізіономія Сиволапа. Живіт його трохи округлився.
– Усе о'кей!
– Давай розповідай!
– Значить так. Спершу я спробував зіграти роль безпритульного, але порядного котика перед однією бабусею. Вона дала мені молока, з чого я зрозумів, що люди тут ще не втратили сумління. Втім, бабусі бувають або добрі, як янголи, або злі, як відьми. Середини немає. Потім я пішов шукати, з ким побалакати, але перший кіт, який стрівся, подивився на мене, як на божевільного, і чкурнув. Мабуть, через мій акцент. Ага, у цьому селі є крамничка, правда, зачинена, і корчма.
– Ти був там?
– Гадаєте, я не знаю, що горілка робить людей балакучими? Я сховався під лавкою і трохи послухав. Самі розмови про погоду та худобу, і ні слова про політику. Втім, ви краще розумієте, про що я... Щось ті дядьки варнякали, ніби колись було краще, а дехто стверджував, що нині краще... Злидники мене не чіпали, бо коти не мають жодної власності. Але вони тут у кожній хаті. Деякі навіть з вікон витріщалися на мене. Видно, люди до них звикли. Та головне, що крутиголовців тут немає. Я їх нюхом би відчув.
– То що ти порадив би?
– Усім не можна йти серед білого дня. Нехай двоє лишаються, а двоє йдуть. Коли стемніє, вирушимо до Замку.
– Ми могли б оминути село, якби взнали дорогу.
– Господарю, треба роздобути харчів і розпитати обережно людей, але йти треба нарізно. Ми, коти, завжди так робимо, щоб відволікти увагу.
– Я піду.
Рішення принца нікому не сподобалося, але його тон виключав можливість будь-яких заперечень.
– І ким ти збираєшся постати перед тутешньою громадою? – спитав Марко. – Землеміром? Чи мандрівним дяком? А може, заклиначем злидників?
– Гадаю, чаклунів тут не дуже добре приймають. Я волію бути самим собою. Це ще ніколи не підводило. Не жахайся, я буду просто учнем...
– Не сперечайтеся, хлопці, – позіхнув Мортіус. – Найкраще піти мені. Я хитрий і досвідчений. До того ж, у мене в кишенях повно всілякого дріб'язку, який можна виміняти. Тигрисик лишиться з вами.
– Hi-i!
– Я сказав.
– Я мушу йти, – вперся принц. – Хочу подивитись сам.
– Але без меча. Ви підете роздобувати їжу та інформацію, – сказав Марко. – Тут не потрібна зброя.
Трохи ображений, він відвернувся від Серпня і Мортіуса, ніби його зовсім не обходило, що ті йдуть. Надто довго йому доводилося діяти на власний страх і ризик, усе вирішувати самому. Досі Серпень не суперечив йому, бо ще не оговтався як слід після майже смертного сну. Зрештою, і в Королівстві принц не любив згадувати про своє виняткове становище. Марко якось не міг уявити собі товариша на троні з королівською короною на голові. А теперішній король передасть же йому владу, щоб доживати віку в невеличкому будиночку з садом і пасікою. Лише Марко знав, як дорого важить кожна мить, але поспіх може коштувати їм життя. Зупинити час, як годинник, неможливо. Він відповідав за принцову безпеку, не зв'язаний ніким обіцянкою, а найбільша відповідальність – це відповідальність перед собою.
Сиволап подався назирці за Мортіусом і Серпнем. Колишній репортер міг вчинити якусь дурницю, сказавши зайвину. Серце Марка рвалося слідом за ними. Він не мав при собі чарівної кришталевої кульки. Тигр поривався також, і хлопець мусив його заспокоїти.
Втім, поки що все йшло гаразд. У голові Мортіуса швиденько визрів план. Коли було потрібно, слова лились із його уст рікою й могли заколисати найвпертішого впертюха. На розбитій стежці, по якій ніби пройшлося стадо слонів, він раптом зупинився і спитав:
– Ну, то хто ти у Королівстві? Принц у вигнанні, чи невизнаний претендент на трон?
Серпень спершу відсахнувся, але потім опанував себе й сказав спокійно:
– А як ви гадаєте?
– Гадаю, що це майже одне і теж. У обох випадках ви у небезпеці, хлопці.
– Але ж вас ніхто не змушує йти з нами до Королівства. Там – наш дім.
– Там, де Тигрисикові добре, буде добре й мені. Це він вирвав мене з того життя. Нехай буде Королівство, тільки б подалі від цієї банди, що підкорила місто. Жодні чари, осикові кілки та часник проти них не діють. Мабуть, ніхто на світі не знає, як їх позбутися. Зупинити можна, але доки на світі зла більше, ніж добра, вони будуть.
Серпень промовчав.
– Ти так мені й не відповів. Боїшся?
– Чи не все одно, принц я чи ні, коли Королівство в небезпеці? Воно ніби занурюється в баговиння, і нікому простягнути йому руку. Там мій батько, і батько Марка. А щодо магії, то вона і згубила мене, і врятувала, хоч я терпіти не можу різні дешеві фокуси. Рано чи пізно магія обернеться проти того, хто її застосовує. Ну, от ми прийшли. Що скажете?