– Ти будеш ніби мій син, а я ніби твій батько.
Серпень трохи скривився.
Таких сіл, як оце, у Королівстві не було. Маленькі хатки, вкриті впереміж бляхою, черепицею і просто соломою, поламані плоти. Таке враження, ніби в цих краях пронісся вихор і люди полишили свої житла. Нарешті вони побачили жінку, що винесла курям їсти. Мортіус привітався. Жінка була швидше молодою, ніж старою, але вже згорблена. Побачивши чужинців, вона злякалась, але колишній репортер так заусміхався, що і в неї на обличчі з'явилась посмішка.
– Даруйте, добродійко, але ми з моїм сином заблукали. Можна води напитися? Малий вже на ногах ледве тримається...
Жінка подумала і через якийсь час повернулася з кухлем води. За нею ховався маленький хлопчик.
– Пий, синку, – подав Мортіус воду Серпню. – А чи далеко звідси до... міста?
– А ви самі звідки будете?
– Зі Львова. Чули? Там мій син вчився, та оце заболіла голова, певно, від науки, то я поїхав по нього.
– Не чула про таке місто, далеко, видно...
– Далеченько. На біду, машина наша поламалась, тобто кінь захворів. – продовжував брехати Мортіус. – Гроші вкрали, то ми йдемо до мого товариша...
– Та тут автобус їздить, як є бензин. А дорогу знайдете, як не будете нікуди звертати.
– Щиро дякую! А чи не підкажете, де можна продати годинник, або на харчі виміняти. Відучора не їли...
– До корчми підіть.
– Скажу вам по правді, не люблю таких місць, де збираються пияки. Не хочу туди дитину вести.
– Тут усі п'ють, – зітхнула жінка. – Чоловік мій там сидить із ранку до ночі. Я вам дам їсти, але з собою, бо вернеться чоловік, буде нам лихо. Ні-ні, не треба годинника! Він проп'є.
– А ви для синка сховайте! Виросте, буде тішитися. Бери, малий!
Очі блідого хлопчика засвітилися.
– Ба, йому подобається! Гарний хлопчик... Не хворіє?
– Та мав вітрянку, оце видужує. Вам же годинник самому потрібен...
– Я маю вдома ще. Знаєте, як заводити?
– Мій тато мав такого. Дякую вам... Малий не скаже. Він боїться тата, як вогню...
– Біда... – почухав потилицю Мортіус. – Мій татусь теж пив і лупцював мене. Але я сказав собі – годі! Вивчився, тепер сина вчу... Не треба з цим миритися!
– Та злидники ж... Ще двоє весною прийшли, як у сусіда хата завалилась. У курей харч відбирають...
– Чого ж ви їх прийняли?
– Та голодні ж, трусяться... Шкода навіть буває. Діди наші, прадіди їх годували.
– Я десь чув, що наука знайшла спосіб позбутися злидників.
– Як у книжці, то ми усі неписьменні. Школа давно завалилась. Але є в нас дід один грамотний, Люстій називається. Он там, де три груші, його хата. Він нетутешній. Півсвіту обійшов... Такого вам розкаже, що ну! Недавно стражники до нього заходили, побили навіть...
– За що?
– Звідки мені знати? Дід за словом у кишеню не полізе... Ви собі сідайте отут на колоді, а я тим часом їсти зберу...
– Світ не без добрих людей, – підсумував Мортіус і уточнив: – Усі світи.
Сиволап, що спостерігав цю сцену, сховавшись у бур'яні, подумав, що в селі, либонь, немає злих жінок.
Коли вони вже вертались назад із клунком харчів, принц вигукнув:
– Як би я хотів допомогти цим людям!
– Станеш королем, то й допоможеш.
– Річ у тім, як допомогти їм, коли ти не король...
– Я теж колись був молодим, – згадав Мортіус. – Буває, що й самому собі не годен допомогти. Ти знаєш, у кожному селі є хтось такий, хто пам'ятає і знає все, що інші забули, або не знають. Треба піти до цього діда Люстія.
34
Але це вони зробили вже надвечір, коли стемніло. Слова про стражників не давали спокою Серпневі. Пішли усі п'ятеро. У селі не було навіть електрики. Якесь середньовіччя.
Дід Люстій навіть дверей не зачиняв. Лежав на животі, бо мав побиту спину. Він був маленький, сухенький, з короткою борідкою і волоссям, зав'язаним у хвіст, як у Марка та Серпня. Схоже, він не боявся гостей з іншого світу, хоча спершу вхопився за ломаку.
– Десь я вас, хлопці, бачив... Чи, бува, не до Королівства прямуєте?
– Та ми, власне, зі Львова, – вдався до хитрощів Мортіус.
– Оце вчора прийшло двоє стражників і питають мене, чи не бачив я хлопця з лисом. А я кажу: бачив, як жито жали. Пожартувати хотів. Ну, вони мене поклали на лавку й врізали нагаями...
– Звідки вони?
– Видно, ви нетутешні. Ліпше заночуйте у мене, а на світанку я виведу вас на дорогу до Замку.
– Чому ви вважаєте, що нам потрібен Замок? – спитав Серпень.
– Бо ви не схожі на тих, хто тут живе. А вибратися звідси можна тепер лише через Замок.
– Туди далеко?
– Замок за містом, до нього кілометрів десять буде. Як іти просто по дорозі, то можна натрапити на стражників на мотоциклах.
– Зустрічатися з представниками влади завжди неприємно, – зауважив Мортіус. – Навіть, якщо не чуєш за собою жодної провини.
– Правду кажеш, чоловіче. Які в твого тигра розумні очі! Здається, зараз заговорить.
Сиволап голосно чхнув, щоб тигр, бува, щось не сказав зрозумілою людям мовою.
– І котик гарний. Мій десь мишкує, тільки вранці прийде. Не тяжко з котом мандрувати?
– Не хотів сам лишатись, – пояснив Марко.
– Стражники не заходять до Замку. Нема в них інтересу. Усе валиться, ночами кояться страшні речі. Для тих, хто не боїться привидів, цілком затишне місце.
– Кажуть, Замок має погану славу.
– Я в це не вірю. То баєчки, що граф-небіжчик порозводив злидників. То людські лінь і страх їх плодять. Он у мене жодного немає. Зараз я вам дам повечеряти...
Старий скривився від болю.
– Я дещо знаюся на ліках, – похопився Марко – У мене з собою є трошки бальзаму від ран.
Він зняв із шиї шкіряний мішечок і вийняв звідти пляшечку, заткану чорним корком.
– Знаєте, у дорозі буває ногу натреш, чи поранишся об гострий камінь... Спершу буде пекти, попереджаю.
– Давай, якось переживу! – згодився дід.
…Серпень із Сиволапом цю ніч вартували надворі. Їм не хотілось будити Марка і Мортіуса, що мали змінити варту. Потім вийшов тигр, якому було тісно в хаті, й вони утрьох дивились на зорі, такі самі, як у Королівстві. Тому вони й думали про Королівство, але уявляли його таким, яким воно було колись. Проте часу не повернути назад.
35
Люцина одразу кинулась бігти навскоси від страшного автобуса, але за кілька кроків мусила зупинитись через густий туман, адже так можна втрапити до ями чи звалитись зі сходів. Автобус рвонув з місця і зник із почварами, що так налякали бідолашну дівчинку. «Це вже краще», – подумала вона і вирішила почекати, доки щось зміниться. Однаково, її не видно. Такого туману вона ще не бачила. Досить було витягнути руку, і та зникала. Люцина стояла на чомусь твердому, асфальті чи бруківці. Туман був наче живий: щось булькало, вовтузилось, можливо, навіть говорило, але їй не вдалось розібрати жодного слова. Поволі туман став рідшати й незабаром Люцина побачила обриси дерев і будинків. Вона й гадки не мала, що опинилась в іншому світі. Ціле життя нас переконують, ніби існує тільки один світ, той, у якому ми вчимось, а потім працюємо. Королівство для Люцини залишалось місцем, куди можна дістатись пішки або за допомогою транспортних засобів.
Незабаром з'їдлики остаточно впорались із туманом, й дівчинка побачила себе на площі якогось містечка. Площу оточували двоповерхові будиночки, а посеред неї на траві стояла недолуга дерев'яна споруда, схожа чи то на риштування, чи то на недобудовану вежу. Цікаво, однак Люцина мусила вертатись додому, тобто знову сідати в автобус, на цей раз – уже нормальний. За сьогодні вона вже стільки пережила, що не відчувала страху. Від'їхала вона недалеко, і надворі ще білий день. Грошей у неї було обмаль, але на квиток мало б вистачити. Вона сягнула до кишені по гаманець і похолола: кишеня була порожня. Певно, випав у автобусі.
Доведеться йти пішки чи проситись, щоб підвезли без грошей.
Досі Люцина не бачила жодного перехожого. Довкола панувала сонна тиша. Однак треба було щось робити. Наприклад, зайти до крамниці чи якоїсь державної установи й спитати, коли буде автобус. Люцина вгледіла крамницю, з якої зняли вивіску. У невеликому приміщенні з запилюженими полицями, на яких стояло кілька скляних банок з чимось неапетитним, за прилавком сидів лисий чоловік і, здається, спав із розплющеними очима.
– Пробачте, ви не скажете, коли буде автобус на Львів? – випалила Люцина просто з порога.
Однак чоловік навіть не поворухнувся. Нарешті після довгої мовчанки дівчинка зрозуміла, що її досі немає. «От халепа!» – подумала вона. Вийшла надвір і сказала уголос цілому світові:
– Я – е!
Нічого ніби не змінилось, тобто не прогримів грім і не спалахнуло світло, але вона вирішила спробувати ще раз. Знову зайшла і повторила:
– Перепрошую, ви не скажете, коли буде автобус на Львів?
Лисий чоловік, дивлячись крізь неї, буркнув:
– Не знаю!
– Як то ви не знаєте? Ви ж тут працюєте!
– Я нетутешній.
– Хіба ви тут не працюєте?
– Чого б це я мав тут працювати?
«Ні, це якийсь абсурд, – подумала вона. – як у "Алісі в Країні чудес"... І, грюкнувши дверима, вийшла. Двері після цього зірвало з петель. Так йому й треба!
Коли Люцина переводила подих, у око їй знову впала ота химерна дерев'яна споруда. Нагору вели східці, що закінчувалися помостом. Звідти, мабуть, можна буде побачити її рідне місто. Східці рипіли, але на вигляд були досить міцними. Крім того, були з поручнями. «Нічого, – думала Люцина, – дам собі раду. Не маленька!» Підніматись було навіть приємно. Вітерець приємно обвівав лице й руки. Нарешті вона видряпалась на поміст і озирнулась: просто перед нею постала гора, а на горі – замок, увесь сірий. Навіть здалеку вона зрозуміла, що то не музей і вже напевно там ніхто не живе, окрім привидів та павуків. Вона подивилась у інший бік: рівнина, поля й дорога. Скільки Люцина не вдивлялась, але не побачила на обрії більше нічого. Дівчинка відчула, що цим видовищем весь її ентузіазм вичерпався. Сіла просто на поміст й зажурилась. Якби ж то знати, в який бік іти! Вона згадала про книжку і розкрила її навмання.