– Невже ти мені не допоможеш? Скажи хоч щось. Будь ласка!
Цього разу гноми з'явились і взялись до роботи. «Граничний світ, – прочитала вона, – землі, що розділяють Серединний світ і Королівство. Місцевість за давніх часів була болотяна, а нині – засушлива. Будь-якої пори року бувають густі тумани, що роблять прибульців цілком безпорадними...»
– Може, це Граничний світ? – сказала Люцина вголос. Як же я сюди потрапила так швидко?
«Між Серединним світом і Граничним не існує жодних комунікацій. Потрапляють туди випадково...»
– Це – правда.
«Населення дуже мало, і воно давно перебуває під контролем крутиголовців. Жителі Граничного світу практично неписьменні і вбогі...»
Люцина могла прочитати лише окремі рядки. Гноми ніби збиткувались над нею, відкриваючи не весь текст. Коли дівчинка була зовсім малою, то подібним чином замітала хату, залишаючи після себе окремі латки сміття.
«Єдиною примітною архітектурною спорудою в граничному світі є Замок, побудований... (Зрештою, байдуже, ким і коли.) Нині не має власника. Служить для переходу в Серединний світ та Королівство...»
Книжка закрилась сама.
– Дуже дякую! Ти мене потішила! – саркастично мовила Люцина. – Зрештою, як казав Чеширський кіт: «Куди-небудь, а прийдеш». Піду до цього Замку, знайду підземний хід, а якщо він завалився, розкопаю. Як усе це нагадує сон! Може, це справді мені сниться? Тоді мені нічого не загрожує. Нікого ще не з'їли і не вбили уві сні.
Звісно, Люцину трохи ображало, що книжкові гноми їй не довіряють, але тепер вона мала поважніші справи – вибратись звідси. Замок стояв на перехресті світів, отже треба було йти до нього. Якби можна було зазирнути в Королівство бодай одним оком!
Дівчинка обережно зійшла східцями з вежі. Може, то була пожежна вежа, може, вартова. Вона б назвала її Вежею Просвітління Розуму. Подібні назви давали своїм спорудам японці.
А потім пішла вулицею в напрямку Замку. У будинках жили люди, було чути їхні голоси, але Люцина уже встигла розчаруватись у людях за цей день. Ніхто не допоміг їй, крім того малого хіпі з автобуса, Спрячика. Якби допомога прийшла раніше, її б не занесло в Граничний світ. Вона навіть не думала, що цієї ночі, можливо, доведеться ночувати в Замку серед привидів. По правді, Люцина не дуже боялась привидів. Іноді навіть шкодувала: скільки ж ото треба зусиль, щоб матеріалізуватись. Головне – знайти вірний шлях додому і йти ним до кінця, не зважаючи ні на що.
Саме містечко було схоже на передмістя. Сади, городи, багато напіврозвалених будинків. Люцина вийшла на роздоріжжя, і Замок, як на лихо, сховався від неї. Вона розгубилася, але тут побачила стареньку з відром води. Доля дала їй шанс.
– Дозвольте, я вам допоможу! – запропонувала Люцина.
Бабуся важко дихала, аж щось хрипіло в грудях.
– Дякую тобі, дитинко! Мені недалечко.
– У вас теж немає води в місті, як у нас? – спитала вона, беручись за дужку емальованого відра. – Бо в нас по три дні не буває.
– Звідки ж ти, пташко?
– Зі Львова.
– У гості до когось приїхала?
– Сіла не в той автобус.
– Ой, біда! Ходи до мене, поїси. У нас автобуси, як їздять раз на тиждень, то й добре.
– А чому ніде людей не видно?
– Що їм по вулиці ходити? І тобі не раджу. Стражники зустрінуть, почнуть допитуватись...
– Які стражники? – не второпала дівчинка.
– Ти що, не тутешня?
Бабуся, видно, недочувала.
– Я заблукала.
– От ми й прийшли. Занеси відро, коли твоя ласка, до сіней.
Бабуся жила в маленькій хатинці з густим садом довкола. Усе тут скрипіло: сходи, двері й підлога. Але було чистенько й затишно. Люцину посадовили за стіл. Бабуся внесла млинці, варення, потім яєшню, хліб. Видно було, що живе вона на маленьку пенсію. Люцині жаль було об'їдати бабусю.
– Дайте, я вам ще щось допоможу!
– Та що ти, що ти! – замахала руками бабуся. – Відпочивай!
– Я мушу йти.
– Куди ж ти, голубонько, підеш? Уже вечоріє.
– До Замку. А там, – зітхнула Люцина, – начебто є дорога до мого дому. Боюсь, мама завтра приїде, а мене немає...
Бабуся якось дивно глянула на Люцину і спитала:
– Ти не тутешня?
– Я ж вам казала! Я зі Львова.
– Нам велено про всіх чужих повідомляти. Але за двадцять літ ніхто не допоміг мені принести води. Ти добра дитина. Я нікому не скажу, що ти була тут.
– Дякую, – знизала плечима Люцина. – Я тут не затримаюся.
– Я тобі покажу стежечку, аби тебе ніхто не спиняв. Нею швидко потрапиш до Замку. А звідти вже – до Королівства. Туди пускають своїх.
– А ви там були?
Люцина не мала сили переконувати стареньку, що вона не з Королівства.
– Де вже мені! Я ж ні писати, ні читати не вмію.
– Там би вас абабигаламаги навчили. Я б теж вас могла навчити, але, на жаль, не маю часу.
– Може, ти мені напишеш якусь букву? Я б на неї дивилась... Колись у дитинстві я бачила букви. Вони такі гарні!
– Добре. А де вам написати?
– Ось тут під килимком, на стіні.
Стара відгорнула вицвілий килимок із лебедями.
– Дайте мені вуглика з печі, тоді зможете стерти букви, коли захочете.
Люцина замислилась, що їй написати, аби гідно представити в Граничному світі літери своєї мови. Чи написати якесь слово? Але слова могли б розповісти про неї стражникам. Тому вона написала усього три літери: А, Я – першу і останню, а під ними ще ту, якої немає в жодній іншій мові – Ї. Вона б написала усю абетку, але та не вмістилася б під килимком.
– Це – перша літера, А, – пояснила вона.
– А, – прочитала бабуся.
– А це – остання, Я.
– Я.
– А під ними – Ї. Нею починається слово «Їжак».
– Їжак. Ї.
– А тепер повторіть: А, Я, Ї.
– А, Я, Ї.
– Ось бачите, ви вже знаєте три літери!
36
Озвалась перша пташка, чи спросоння, чи просто звикла вставати найраніше. Вона одразу збудила діда Люстія. Він легко звівся на ноги. Спина не боліла, й рубці майже зникли. Люстій тихенько вийшов з хатини. Тигр розлігся на всій призьбі, тільки хвіст звисав з неї. Із саду назустріч йшов ледачою ходою Сиволап. Принц Серпень спав, стиснувши в руці меч. Він миттю прокинувся і дивився, як дід йде до стайні з маленьким відерцем.
Серпень забув сон, що снився перед тим, хоч не було за чим жалкувати. Йому було прикро, що він не воїн, звиклий вдень і вночі пильнувати. Він не хотів бути тим воїном, який вбиває. Століттями в Королівстві не було ні битв, ні страт. Турніри лицарів – то було лише гарне видовище, і задля цього кувалася зброя, яка нікого не калічила. А також мечі для юних лицарів. Коли ті дорослішали, їхні мечі-охоронці втрачали силу, бо зникала потреба в охороні.
Сиволап сів перед принцом і почав умиватись.
– Ну як, вдалі лови?
Кіт коротко муркнув.
– Може, ти за ніч розучився говорити?
– Звісно, ні. Я чудово провів час, але на війні не до відпочинку. У вас, людей, є така приказка: «Коли гримлять гармати, ніхто не може спати». Ми могли піти ще вночі. Я чудово орієнтуюсь у темряві. До речі, я мав переговори з тутешніми котами. Вони сповнені бойового духу і готові прийти Королівству на допомогу. Піду будити тих сплюхів.
Поснідавши, вирушили в дорогу. Уже світало. Дід хотів дати харчів, але усі чемно відмовились. Люстій вивів їх попід тинами до яру, на дні якого протікав слабенький потічок, і довго пояснював, куди їм треба звертати. А потім вони присіли, щоб попрощатись.
– Коли я жив у Серединному світі, – сказав старий, – то зробив вчинок, через який не зміг потрапити до Королівства. Тричі пробував і тричі вертався в останню мить. Навіть змінив собі ім'я, щоб позбутись неприємних споминів. Врешті осів тут, на перехресті світів.
– Що ж це за вчинок? – спитав тигр.
Старий посміхнувся і пригрозив пальцем:
– О, я здогадувався, що ти вмієш розмовляти! І кіт також. Ні, друзі, я нікого не вбив і не зрадив. Я просто зневірився в тому, що книжка, яку я написав, буде комусь потрібна. А ще більше боявся, щоб вона не зашкодила іншим. Я спалив її. Тому кожного разу, коли я зупинявся перед дверима Королівства, мене наче щось зв'язувало. Я відчував, що недостойний ступити на цю землю. Нехай вона залишиться мрією мого життя...
– У нас кажуть, – мовив Марко, – що книжка мусить вистоятись, як добре вино.
– А у нас, – докинув Мортіус, – римський поет Горацій писав, що книжка мусить дев'ять років полежати, перш ніж потрапити до читача. Правда, я щось не зустрічав письменника, який би чекав так довго.
– Ви шкодуєте за спаленою книжкою? –спитав Серпень.
– Я досі пам'ятаю її слово в слово.
Марко зітхнув:
– Із Королівства вивезено усі архіви. Я сам бачив. Книги, що не мають у собі державних таємниць, просто спалюють. Багато бібліотекарів загинуло у вогні, рятуючи книги. Але я не думаю, що ви винні. Це ваша книга.
– Я б цим так не переймався, синку, якби зумів забути книгу. Вона надто сумна. Ти вилікував мою спину, може, у тебе знайдеться зілля, що допоможе мені навіки забути цю прокляту книгу? Я б не зміг прийти з нею до Королівства. Єдиний лік, який я знаю, це...
–...смерть, – підказав Серпень. – Я майже знаю, що воно таке.
– Якби я прочитав вам книгу... Вона починається словами: «Я не лічив ні днів, ні ночей, бо їх більше не було. Знавісніла Орда темною хмарою вкрила нашу землю і вбила усіх, кого я любив. Тепер мені немає кого любити...» Це – правда.
Очі в діда погасли, він ще більше згорбився. Він розумів, що в його супутників не буде ні часу, ні сил, щоб його вислухати. На тому вони й розпрощались.
Отакий дивний дід стрінувся їм у Граничному світі, де люди не вміли ні читати, ні писати, але, можливо, ще не розучились слухати.
Сонце зійшло, коли наші мандрівники до Королівства вийшли на пагорб, звідки побачили Замок. При вранішньому світлі навіть напівзруйновані вежі виглядали ніби вмоченими у золото.
– Я чую запах диму, – сахнувся тигр. – Це погано, таточку?