Королівство — страница 26 из 67

– Не конче, – заспокоїв його Мортіус. – Може, до Замку прибились туристи і готують собі сніданок. Оті, знаєш, що подорожують із наметами на спині, наче слимаки. Краще подорожувати так, як ми, без зайвих клопотів. Буде швидше. Хоча в підземеллі я гадав, що ось-ось побачу Королівство. Але минув день, потім ніч. Спочатку я вів вас, тепер – ви мене. Нехай... Тільки б нарешті кудись прийти і сісти, як то кажуть, на твердій землі. Але, мабуть, доведеться ще допомагати завойовувати трон, битись із крутиголовцями...

– Заждіть, ми ще нікуди не потрапили, – обірвав його Серпень. – Не думаю, щоб це було так легко, як відчинити хвіртку в сад.

– Звісно, звісно! – закивав головою Мортіус. – Хай йому грець! Подивіться, який краєвид, який простір! Такого в місті не побачиш, а я прожив там ціле життя. І чому я не оселився десь ближче до природи? Тигрисик мав би де побігати...

Він ще щось говорив, але тільки Колобок дослухав його до кінця.

37

До Замку було не далеко і не близько. Якби не спинатися на пагорб та не ховатися в кущах, Люцина дійшла б за півгодини. Її ніхто не шукав, але вона вважалась підозрілою особою з іншого світу й лише за це могла потрапити за грати. Це було важко зрозуміти дівчинці, котра не їздила за кордон і не мала жодних документів. У чужій країні її теж би посадили за грати.

Отож, вона попрощалась із доброю неписьменною бабусею й врешті дійшла до підніжжя Замкової гори, порослої кущами терну та шипшини. Внизу протікав струмочок. Люцина нахилилася над ним і вмилася м'якою чистою водою, а на додачу витягла зі струмка кілька сухих гілляк, щоб розчистити русло. Перш ніж перестрибнути через воду, вона озирнулася, чи ніхто за нею не стежить, бо щось таке їй здалося.

– А. це ти! – сказала Люцина до старої верби, що росла над самою водою і могла цілий день дивитись у неї, наче в дзеркало. – Яка ж ти гарна!

Вона не мала часу на перепочинок, бо наставав вечір, але верба оточила її усіма гілками, ніби не хотіла від себе відпускати. Люцина подумала, що вже ніколи не побачить ні бабусі, ні струмка, ні верби, і їй стало сумно. Вітерець перебігся листям, і воно залопотіло, з одного боку сріблясте, а з іншого – зелене. Не знати чому в неї вирвалось:

– Верба – яра.

Вітерець низько нахилив гілки, й вона опинилась ніби у зеленій кімнаті. Тоді дівчинка згадала казку, звідки були ці слова, і вимовила урочисто:

Вербо-яра, розчинися, Ганна-панна йде!

Звісно, вона не була Ганною, але так звали її бабусю. Однак стовбур розчахнувся перед нею, наче штори на вікні. Хвилинку Люцина стояла, остовпіла від подиву, а потім обережно зазирнула всередину дупла. На дні його, на купі торішнього листя лежало біле яйце, трохи більше за куряче, й сліпуче сяяло в напівтемряві. Дівчинка взяла його в руки й спитала:

– Це – мені?

Верба знову зсунулася. Ніхто б не подумав, що в ній є двері.

– Дякую! – сказала Люцина, кладучи яйце у торбинку, попередньо обмотавши його носовичком.

«Якби я знала, що з ним робити», – подумала вона і спробувала розгорнути «Енциклопедію Королівства», але та невдоволено забурчала, і щось вкололо її за палець.

– Можна подумати, що я дуже часто звертаюсь за порадою! – образилась Люцина. – Добре, що інші книжки чемніші, а то б я розучилась читати.

Вона помахала рукою вербі і струмкові й почала підійматися на пагорб. Не було там стежки ні нової, ні старої, бо йшла вона з протилежного від воріт боку. Містечко виглядало зовсім маленьким, і з нього вела дорога невідомо куди, а вздовж неї паслись корови. Десь зо п'ять корів, чорно-білих, як її кіт Фелікс. Десь на обрії прозирало село.

«Зате тут свіже повітря», – втішила себе Люцина. Як міська жителька, вона могла це оцінити. Та й справжній замок вона бачила вперше. На її думку, так і мав виглядати замок, що дожив до нинішніх часів. Вітри, дощі, сніги продірявили дах, а чіпкі пагони ожини та стебла бузини порозвалювали мури. Втім, не знайшлося пролому в стіні, через який вона могла б непомітно потрапити на внутрішнє подвір'я. Люцині довелося продиратися крізь кропиву й павутиння, а всіляка комашня була для неї страшніша від крутиголовців, яких вона не знала. Нарешті вона ступила на кам'яну стежку, що вела до брами, від якої залишилось два стовпи і кілька гаків.

Власне, перед нею був палац, а не фортеця, обведений муром, щоб дітлахи не лазили в сад по яблука та груші. Від самого саду залишилось кілька напівусохлих старезних дерев. Подвір'я було викладене пощербленими плитами. У глибині його височів дім без жодної цілої шибки. Дорослий би, певно, довго вагався, чи варто туди йти самому, але діти набагато сміливіші. Люцина вже доходила до сходів, коли над її головою пролетіло щось важке. Вона аж присіла і підповзла до колони, половина якої лежала в траві. Шелестячи усіма сторінками, на землю впала книжка, потім ще одна. Із будинку долинали дикі звуки: не то сміх, не то вереск. Хто б там не розважався, однак для привидів було ще зарано. Одна з книжок впала Люцині просто під ноги. То були вірші якоюсь іноземною мовою, здається, італійською. Тільки варвари могли так обходитися з книжками. Зрештою, книжка нічого не варта для того, хто не вміє читати. Цікаво тільки, як вони оплачують рахунки за телефон та електрику? Люцина не боялась. У Замку могли бути дітиська, погані, невиховані, але ще не цілком пропащі, що набрели на покинуту бібліотеку. Вона обережно витерла книжку й поклала в торбинку поруч з «Енциклопедією». Може, не посваряться.

Двері, що ледь тримались на завісах, були прочинені. Люцина опинилась у напівтемному залі з величезним каміном. Підлогу вкривав товстий шар пилюки, на якій відбилося повно людських слідів. Люцина сказала:

Мене нема!

Одного разу це її вже порятувало. Звідкись долинуло глухе виття. У камін посипались спочатку рештки воронячих гнізд, тоді сажа, а наостанок гепнулось щось дуже велике й живе.

– Швидше, Руженко! Я вже на місці! – заверещала істота. – Який клас! Просто Німбус 2000. Спускайся, не бійся!

Знову щось гупнуло й ойкнуло.

– Хай йому біс! – сказала друга відьма. – Зазвичай у незнайомі комини я першим пускаю свого Барсика. Не врахувала того, що за зиму трохи розповніла.

– Все одно – клас! Прочистили – тепер можемо запалити сміття. Повелителю не сподобається, якщо димітиме.

– Може, там ще хтось у комині? Ото буде потіха! Маєш сірники?

Відьма задерла спідницю, під якою були довгі штани й витягла з кишені коробку сірників.

– Треба кавалок паперу.

– Пошукай надворі. Тих книжок ніхто не рахував.

За хвилю, лишаючи за собою чорні сліди, відьма повернулась зі жмутом вирваних сторінок. Найгірший дикун із племені канібалів, напевно, б так не сяяв, як вона.

– Якби в мене була дача, я би щосуботи палила бодай одну книжечку на свіжому повітрі! Набридло дивитись, так ніби в нас немає нюху...

– Є, та не той, Федорко! У мене, приміром, дуже гострий нюх. Ти, може, й не чуєш людського духу отут, а я чую...

– Хіба ж ми не люди, Руженко? Таке скажеш!

– Ми кращі за людей, бо вони нас бояться. Давай за роботу. Певно, ще підмести треба.

– Хоч закляття промов для годиться!

– Ет! – махнула рукою Федора. – Треба берегти сили.

Задушливий дим повалив із каміна.

– Тяги нема, не бачиш?

– Було самій розпалювати!

Люцина теж почала душитися й відійшла, але так, щоб бути поближче до дверей. Здається, ті брудні, наче сажотруси, відьми шукали її в автобусі. Зі сходів спускалася третя відьма, дуже товста і навіть добродушна на вигляд. У руці вона тримала кошик, в якому щось вовтузилось і бурчало.

– Тихо, маленький, тихо! У мамусі тобі буде добре...

І тут же лице їй перекривила злісна гримаса:

– Хто вам дозволив?!

Одна з відьом одразу стрибнула в камін і почала затоптувати вогонь, власне, дим.

Друга почала виправдовуватись:

– Ми, пані Малґосю, хотіли комин прочистити...

– Дурепи! Чи я вам дозволяла? Марш нагору! Ви сюди не прибирати приїхали!

– А що ж тоді? – писнула Ружена, притискаючи до себе помело.

– Маєте встановити закляття на другому поверсі. Чи ж я вас на курсах не вчила заклять?

– Вчили, вчили... Але прошу сказати, проти чого має бути закляття...

– Проти невидимого. Я вже бачила, як ви в автобусі проґавили дівчисько. Уся наука з голови повилітала. Позаклинаєте кожен вхід, вихід, вікна, навіть мишачі діри, щоб можна було поставити варту. А тоді вмиєтесь, нечупари!

– А на кого ми, власне, чекаємо, дозвольте спитати?

– Мають з'явитись хлопець із лисом. До приїзду Повелителя все має бути готове. Марш нагору!

Обидві відьмочки швиденько почимчикували нагору.

– Ой, хто це у вас у кошику, пані Малґосю?

– Пліснявець. Заберу додому, бо мій здох. Нема кому огірки квасити.

– Ой, який бридкенький!

– Цить, бо злякаєте! Він ще боїться. Ідіть, я сказала!

Коли дві відьми зникли, пані Малґося підійшла до каміна і смачно плюнула. Дим одразу шугнув у комин.

– Ось так, – задоволено мовила вона. – Тепер пора зайнятися першим поверхом. Мамуся швидко впорається, моє золотце!

Люцина вже втямила, до чого йдеться, і, не гаючи часу, кинулась у бічний коридор. Щастю бути невидимою для відьом, очевидно, надходив кінець. Було дуже неприємно зробитися ні за що, ні про що жертвою відьомських заклять. Усе через книжку, яка, по суті, просто знущалась над нею. Мусила шукати якнайшвидше вхід або вихід. Хтозна, що їй було потрібніше цієї миті. Цікаво було б подивитися на сам процес розневидимлювання, але надто ризиковано для дівчинки, котра хоче завтра вранці чемно зустріти маму. Чому неписьменна бабця не попередила її про відьом у Замку? Показала дорогу так, ніби Замок – пам'ятка архітектури, а не відьомське кубло. Зрештою, вона могла й не знати про їхній приїзд. То ж нетутешні відьми!

38

Подекуди на стінах ще збереглись сліди розпису, овальні й прямокутні плями, де колись висіли картини, а в кімнатах без дверей – рештки струхлявілих меблів. Вона звертала то вліво, то вправо, уважно роздивляючись довкола. Вхід до Серединного світу чи до Королівства мав, на її думку, виглядати пристойно: не будуть же його прикривати поламані двері. Скільки вона перебачила тих дверей, може, з двадцять, але за ними були лише порожні кімнати. Так вона дійшла до кінця коридору, який закінчувався вікном, що могло б прислужитися їй запасним виходом на випадок втечі. Із вікна було видно напівзруйновану альтанку, що трималася лише завдяки дикому винограду, що густо обплів стовпці й дах. Там, напевно, гарно було відпочивати спекотного дня. Люцина зітхнула, на пам'ять їй спали слова, які вона десь чула, або читала: «Якось воно буде. Не може так, щоб ніяк не було».