Треба було продовжувати пошуки. Люцина повернулась трохи назад і увійшла до бічного розгалуження коридору. Озирнулась, чи нікого нема, і вийняла «Енциклопедію Королівства». Звернулась до неї, наче то був пошуковий собака:
– Невже ти не хочеш потрапити в Королівство до своїх товаришок? Я тут до ночі блукатиму. Якщо нас спіймають відьми, то тебе спалять, а мене перетворять на жабу. Я не вмію чаклувати і не впораюсь із цілим автобусом відьом та ще бозна-кого, а з їхнім Повелителем і поготів. Він, напевно, страшний, як сам Вій із повісті Гоголя...
Книжка затято мовчала. Тут Люцина вирішила повестися так, як поводяться з неслухняними дітьми залишити на якийсь час її саму. Щоб не класти книжку на брудну підлогу, вона зайшла до найближчої кімнати. Там стояв самотній дерев'яний комод, така собі скриня з шухлядами. Люцина змахнула пилюку, поклала на комод «Енциклопедію» й сказала:
– Ти надто важка, а я вже втомилась. З мене досить. Усе, я пішла!
Дівчинка сховалась за одвірком. У книжки не було ніг чи крил, щоб зникнути, а до кімнати ніхто не міг увійти непоміченим. Вона простояла так хвилин із десять, а тоді повернулась.
Книжка лежала на тому самому місці.
– Я передумала, – сказала Люцина. – Відправлю тебе в Королівство, і на цьому покінчимо з нашим знайомством. Вона розгорнула книжку й побачила самі лише чисті білі сторінки, ніби вона поблідла від страху.
— Ну, чого ти? Я не така жорстока. Цікаво, кого ти більше боїшся: відьом чи привидів?
Чомусь усі більше бояться привидів, хоч ті нездатні навіть пальцем торкнутися людини, хіба що дуже вже порядні привиди. А щодо відьом, то ті, які літали в комині, по-моєму, позабували усе, чому їх вчили в школі відьом... Певно, не могли без шпаргалок здати жодного іспиту.
Дівчинка сховала книжку до торбинки, а тоді вирішила зазирнути в шафку: можливо, там знайде якусь підказку. Але там було порожньо. Тільки в одній шухлядці вона знайшла діряву дитячу шкарпетку, а в іншій цукеркову обгортку. Пахнув той папірець точнісінько так, як пахла в них удома стара бляшанка з-під цукерок. Ще бабуся їла з неї цукерки, коли була малою, і жодного не залишила внучці. Але запах не вивітрювався. Алісі в Країні чудес, принаймні, перепав пиріжок. Про всяк випадок, перш ніж шукати далі, Люцина взяла папірець, на якому було написано «Королівська карамель», із собою. На згадку.
Вона пішла далі незнайомим коридором. Підлога ставала похилою. Коридор закінчувався гарними кованими дверима. Серце їй закалатало. Дівчинка натиснула клямку, й двері прочинилися. Вони вели до підземелля, бо тільки там, якщо не провести електрику, може бути так темно. Люцина відсахнулась і нізащо б не увійшла туди, якби за спиною не почула тупіт відьомських черевичків, і то не однієї пари. Вона заскочила всередину й закрила за собою двері на засув, бо ключа не виявилось. По правді, цього разу відьми не поспішали – розмовляли, як звичайні кумасі на лавочці біля під'їзду. До сьогоднішнього ранку Люцина не боялась і сусідок із тринадцятої квартири...
Із-за товстих дверей не долинало жодного звуку, тому важко було зрозуміти, що діялось у коридорі. Дівчинка притулилась до холодної стіни, не здатна ступити вперед ні кроку. Вона ж не подбала ні про ліхтарик, ні про спальний мішок, ні про мотузяну драбину, і навіть про запас харчів, і що найгірше – не мала жодного досвіду, як діяти в скрутній ситуації. Ніколи не подорожувала, не виїжджала за межі свого міста. Усе це мало початись, коли вона стане дорослою. Зараз Люцина потребувала лише світла, яке освітило б їй шлях бодай кудись. Такої темряви вона ще не бачила. Але, певно, бувала й гірша, бо з-під дверей просочувалась тонесенька світла смужечка. Двері хтось поторсав, пробуючи відчинити, спочатку рукою, а потім ногою. На тому все скінчилося. Відьми не носять із собою слюсарних інструментів. Упродовж цих напружених хвилин Люцина навіть не заплакала.
Минуло трохи часу в темряві й тиші, як раптом у торбинці щось завовтузилось. Люцина розщібнула її. Так поводити себе могла лише «Енциклопедія Королівства». Щось пробігло в неї по руках, спустилось додолу. Для книжкових гномиків Люцина була велеткою, хоча на фізкультурі в школі стояла третьою від кінця. На підлозі спалахнули малесенькі ліхтарики. Їх було кілька десятків: по одному на кожного гномика. Малеча вишикувалась у два ряди і рушила вниз сходами, спритно зістрибуючи з приступок. Процесія, що вела за собою Люцину, рухалась дуже повільно, але невдовзі сходи скінчились і по рівному гноми пішли трохи швидше. Дівчинка могла тільки подивуватись, як стільки гномів помістилось у одній книжці, хоча простір і час – поняття відносні. Так казала мама, коли Люцина часом нудьгувала, не знаходячи собі місця.
Отак вони йшли, йшли. Іноді з темних кутків долинали якісь підозрілі звуки: не то схлипування, не то стогони. У підземеллі, можливо, колись тримали в'язнів, як це було з графом Монте-Крісто. Але гноми зовсім не звертали уваги на привидів: їх не вщипнеш і не полоскочеш. А Люцина побачила попереду цятку світла, яка поступово збільшувалась, і вже відчувався подув свіжого повітря.
Нарешті вони вийшли до кімнати, яка виходила вікном у сад. Дивно, бо Люцина не помітила, щоб вони піднімались нагору. Дверей надвір не було просто велике вікно, навіть засклене, хоч і вкрите багаторічною пилюкою. У ньому сонце сідало над дорогою до Замку. Напевно, якась потаємна кімната, до якої потрапляли з темного страшного підземелля. Під стіною стояла знищена міллю канапа, під вікном – стіл та стілець. Поки Люцина роззиралась, гноми зникли: напевно, сховались у книжці. У них там мали би бути кімнатки для відпочинку з малесенькими ліжечками, хоча, можливо, гноми жили в самому Королівстві й час від часу з'являлись, щоб підмітати сторінки.
Люцина виглянула з вікна. До землі було досить високо, але її кіт Фелікс, швидше за все, зневажливо б пирхнув, бо зовсім не боявся висоти. Дівчинка відчула, що дуже втомилась, і лягла на канапу. Призахідне сонце заливало кімнату рожевим світлом.
– Трохи відпочину, – позіхаючи, сказала вона. – Дякую вам, мої любі гномики! Сердечно дякую!
Так любила говорити її бабуся.
39
Люцина прокинулась, коли в кімнаті було майже темно. Вона ще не вирішила, де їй прокидатись: вдома чи у незнайомому місці. На стільці гойдалась якась скоцюрблена постать й жалісно скиглила:
– Вигнали мене, вигнали!
– Хто? Що? – підхопилась Люцина. – Де я?
– Вигнали мене, вигнали...
– Хто ви?
Істота обернулась, і вона побачила невеличку тітоньку в панамці на розкуйовдженому волоссі, вбрану в латаний-перелатаний халат.
– Соня. А ти хто?
– Люцина.
Історія Люцини та історія Соні були схожі, бо кожну довелось би довго розповідати. До речі, обидві постраждали від відьом через свою любов до книжок. Тому їм неважко було порозумітись. Люцина не мала води, щоб заспокоїти бідолашну Соню, але знайшла цукерку.
– А ти?
– Я щось не хочу.
Цукерка заспокоїла Соню, і вона дещо встигла розповісти.
І дідусь, і тато Соні служили бібліотекарями в Замку, а тепер вона охороняла книжки, хоч за це їй ніхто не платив. Але вона мала невеличкий город, у якому, перекопуючи землю, знаходила старовинні монети і вимінювала на них каву та свічки.
– Я ніколи не продала б жодної книжки! – гордо сказала Соня. – Навіть, якби вмирала з голоду. Ой, як тут темно!
Вона витягла з кишені недогарок свічки й запалила.
– А нас ніхто не побачить? – занепокоїлась Люцина.
– Не сидіти ж нам у темряві! Ми не коти й не сови. Мене прогнали з бібліотеки, щоб не заважала, а таку безневинну бродяжку, як ти, ніхто не чіпатиме.
– Я не бродяжка. Я тут зовсім із іншої причини.
– Ой, що ж мені робитоньки! Книжки лежать на подвір'ї... Варвари вони, варвари!..
– Я одну підібрала, – Люцина простягнула книжку.
– О, сонети Петрарки! – залилась сльозами Соня і ніжно притулила до грудей тоненьку книжечку.
Як усі люди, що довго жили самі, вона навіть не поцікавилася історією Люцини.
– Ми повинні врятувати книги, усі до одної!
– А хто ж тоді рятуватиме нас? – спитала Люцина.
– Не турбуйся про це! Можливо, нас врятують лицарі з Королівства.
– Я серйозно, а ви мені казочки розповідаєте.
– Які ще казочки? Оця вся нечисть приїхала сюди не на екскурсію, а пильнувати двох лицарів, що прямують до Королівства через Великий Льох. Один із них принц, що був зачарований, а другий його товариш. Невже ти думаєш, вони нас не визволять?
– Але ж ми не в полоні, – зауважила Люцина.
– Зате в небезпеці, так?
– Правда. Але мені потрібно додому. Обійдуся й без допомоги лицарів, тільки покажіть мені, як пройти до Серединного світу? Я піду собі, після того, як ми врятуємо книжки...
Соня зробила великі очі:
– Ти що?! Цього ніхто не знає. Хіба ти не...
Люцина не могла зрозуміти, що викликало в Соні такий страх. Вона промимрила:
– Я читала...
– Еге ж, так, як нині усі читають! Ніби сіно зі стіжка беруть по одній стеблинці. Одне речення звідси, а друге – звідти...
– Наскільки я знаю, у Граничному світі навіть читати не вміють. Я не винна, що мені до рук потрапила така книжка, що не дає себе читати!
– «Енциклопедія Королівства»?
Люцина кивнула.
– Чула. У нас її вже немає. Батько не допильнував... Слухай, дівчинко, як там тебе...
– Люцина.
– Так-от, Люцино, нині до Серединного світу можна увійти через вікно, а завтра – через двері, а післязавтра – через дупло або криницю. Так мусить бути. Я стережу безцінні скарби і повинна все довкола помічати. Розумієш. надходить пора, і ти можеш увійти або вийти. Чим більше бажаєш, тим менше в тебе шансів. Терпіння – найцінніша річ на світі. А тепер нам треба поховати книжки. Коли оті бісові душі виберуться із Замку, я поставлю їх на місце. Тут ніхто довго не витримує, окрім мене. Це – ніби вокзал: одні – туди, другі – сюди, а треті – ще кудись. Місцевий люд мені відганяють Ясько і Мацько.