– Хто-хто?
– Замкові привиди. Я їх так назвала. Колишні лакеї господаря. Якось вони підлили вином його улюблені орхідеї, ну і...
– Що?
– Їх повісили. Бачиш он там дві липи? На отій, крайній.
– Як жорстоко!
– Чому ж? Уяви, що хтось подер би на клапті твою улюблену книжку. Ти б дуже розсердилася?
– Так, але я б не вбивала...
– Значить, ти не любиш книжки по-справжньому.
– Люблю, але ніколи нікого не буду вбивати! Життя – це великий дар, казала моя бабуся, і тому не можна відбирати те, що подароване комусь. Розумієте?
Запала мовчанка. Нарешті Соня не витримала і таким голосом, яким у темряві розповідають моторошні історії, мовила:
– Сьогодні вночі тут проллється море крові. Може, і вранці. Сподіваюсь, що і за нас проллється бодай краплина...
Люцині аж недобре зробилось від цих слів. Вона бачила кілька фільмів про вампірів, і уявила собі щось схоже, хоча зовсім не прагнула побачити це насправді. Вона ладна була запідозрити Соню в кровожерних нахилах, але та сказала мрійливо:
– Це так романтично!
... Щоб потрапити на подвір'я, Люцина із Сонею вилізли через вікно. Перед тим дівчинка навчила бібліотекарку Замку слів, що робили істоту невидимою для темних сил. Соню просто вигнали з бібліотеки. Вона тепер шкодувала, що не пообривала патли відьмам, але якраз її неспротив виявився кориснішим, ніж опір. Так легше було повернути книжки. По садку вештались довгомуди, виглядаючи Повелителя. Час від часу вони перевертали каміння, простукували стіни і заглядали в дупла дерев. У альтанці лежала купа залізяк, поржавілих цвяхів, кавалків дроту – усе, що їм вдалося знайти. Люцина уперше бачила довгомудів, бо в місті вони їй не траплялись. Зрештою, то були нічні істоти.
Подвір'я не розневидимлювали, тому обидві рятувальниці книг могли працювати спокійно. Книжки, що лежали в темряві, вони переносили під вікно потаємної кімнати, щоб потім переправити нагору. Там було лише кілька десятків книжок. Про долю інших Соня нічого не знала.
Ніч була дуже тепла, і вони сіли на поваленому стовбурі. У Замку світилось лише кілька вікон. Люцина і Соня розмовляли про політику.
– Тут часто бувають крутиголовці, але ніколи не залишаються ночувати.
– А які вони з себе?
– Мають очі не лише спереду, але й на потилиці, – відповіла Соня. – І завжди озброєні.
– Як це на потилиці?
– Це – образ.
– А-а... Чому король не оголосить їм війну і не повиганяє?
– У Королівстві немає уже двісті років війська. Король – не воїн. Уся надія на принца Августа, котрий повертається.
– Звідки ви це знаєте?
– Підслухала. Тільки не кажи, що це погано!
– Я не кажу. Іноді корисно буває підслухати чужу розмову. Якось мені це врятувало життя... – зітхнула Люцина.
– Розкажи!
Коли Люцина закінчила, Соня глибокодумно почухала голову:
– Що не кажи, але книжки можуть змінити долю. Твоя доля – побувати в Королівстві. Знаєш що? Кажи мені «ти». Я не така вже стара. Це через смуток виглядаю погано. Уяви собі, як це чекати роками, що хтось прийде за книжкою. І ніхто не приходить – ні восени, ні взимку, а про літо нема що й казати.
– А якби ти навчала дітей читати? Отих, з містечка...
– Ти що?! Наступного дня приїхали б на мотоциклах крутиголовці й спалили бібліотеку. Вони й так мене дражнять.
– А потай не можна вчити?
Соня дуже здивувалась:
– Яка з мене вчителька? У селі з мене сміються, камінцями кидають... Приходив сюди, правда, кілька років тому один хлопчина. Вивчив п'ять літер, обіцяв, що прийде завтра, але те завтра так і не настало.
– Батьки не пустили.
– Можливо. Ой, перестань!
Соня потрусила головою.
– Я нічого такого не сказала.
– Це я не до тебе, а до мишок.
– Мишок?
– Вони живуть у мене в голові.
– Як це, живуть у голові?!
– Тобто, я хотіла сказати на голові. Хіба не зрозуміло?
– Тепер зрозуміло, – визнала Люцина, з подивом озираючи копицю розкудланого волосся, яке увінчувала панамка. Зрештою, якщо в книжках живуть гноми, куди вже тут дивуватись.
– А ось і Ясько з Мацьком! – зраділа Соня.
Поміж бур'янів прогулювались дві напівпрозорі постаті. Обидва лакеї, що померли такою безглуздою смертю, були вбрані, наче в кіно на історичну тему. Навіть перук не скинули. Зрештою, Люцина читала, що привиди змушені дотримуватись дуже суворих правил. Цікаво, як же їх карають за непослух?
– Хочеш познайомлю?
– Ой, ні! Ну, може, потім...
– Як хочеш, але мені треба з ними побалакати. Вони ж мої друзі...
– Вони тебе не побачать. Треба спочатку розневидимитись.
– А як це зробити?
– Треба сказати: «Я тут».
– І все?
– Усе.
– Чудово!
Люцині трохи полегшало, відколи вона усе розповіла Соні, хоч та слухала не вельми уважно, весь час крутилась. Певно, через мишей у голові, тобто на голові. Соня одразу повірила. А хто б їй повірив у Серединному світі? Там вірять лише в те, чого можна доторкнутись.
Люцина вперше в житті сиділа отак сама, під небом, всіяним зірками. Вона могла зараз просто встати і піти стежкою, якби та стежка привела її додому. Але Люцинин дім був за невидимою стіною, хтозна-де, навіть не в іншій країні. Вона вже почала звикати до пригод і почувалася непогано.
Соня повернулася швидко:
– Я їх послала розвідати, що з рештою книжок. Ти знаєш, Ясько і Мацько не раз відганяли різних шукачів скарбів і домоглися, щоб у Замку ніхто, крім нас, не жив. Ходімо до кімнати. Я передаватиму тобі книжки через вікно.
– А як бути з лицарями?
– Ясько і Мацько попередять їх, що готується засідка. О, чуєш? Щось їде. Велике. Це, напевно, Повелитель із Серединного світу.
– Повелитель чий? – спитала Люцина.
– Відьом, опирів, довгомудів, вовкулак і решти компанії.
Досі темне подвір'я освітили фари. Із Замку повибігали відьми та відьмаки і ще якісь дрібні істоти, схожі на великих жаб, й почали товпитись на сходах, заважаючи одне одному.
– Починає припікати, – зауважила Соня тихим, але моторошним, голосом.
– Що припікати?
– Це – образ. Бачиш, ото опирі, – вказала Соня на гурт чоловіків та жінок у довгих чорних плащах. – Треба звідси вимітатися, бо у них дуже гострий нюх.
Люцина мерзлякувато пересмикнула плечима.
– А ще якась дуже бридка стара відьма з палицею...
– Де?
Навіть у темряві Люцина упізнала стару сусідку і з нею Гортензію, що вивихнула сьогодні ногу, послизнувшись на банановій шкуринці.
Високий чоловік у капелюсі щось сказав, і настала тиша.
– Це і є Повелитель, мій лютий ворог. Він керує Клубом книголюбів. Уявляєш, вони збираються, щоб палити книжки!
– Не може бути! Які ж вони книголюби!
– Це – для конспірації.
– Тут мої сусідки. Через них я потрапила в халепу. Краще сховатися. Для мене вони страшніші за крутиголовців.
– Ти ще не бачила крутиголовців, – сказала Соня.
40
Якби хтось цікавий, чи просто випадковий подорожній із тих, що не люблять спати під зоряним небом навіть влітку, нагодився тієї ночі до Замку, то, напевно, довіку сидів би вдома, за умови, звісно, якщо залишився б живий. Для нього б вистачило одного вовкулаки, а тут добрий десяток гасав на подвір'ї, моторошно завиваючи. А на мурах чатували опирі, які прибули опівнічним автобусом. Звісивши ноги, вони слухали лемент роздратованих сов, що мусили вибиратись на лови до містечка, бо незвичний рух у Замку розполохав усю дичину. Навіть птахи, яких люди чомусь вважають партнерами нечистої сили, були невдоволені прибульцями. Окрім них у Замку мешкали лише бібліотекарка Соня і двійко привидів Ясько і Мацько. Ніхто з них не надіслав би запрошення таким невихованим особам обох статей. Опирі вдивлялись у темряву, звідки долинало тепло людського тіла й незрівнянний аромат свіженької крові. До сонного містечка було рукою подати, але опирам не дозволялось залишати пост.
– Де ж це фон Стронціус? – мовив молодий опир, якому виповнилось лише сто сімдесят дев'ять років, а здавався він ще молодшим.
– Певно, своїм ходом добирається, – відповів його напарник, випльовуючи п'яту жуйку «Орбіт» зі смаком крові й лимона, що мала захищати його зуби від карієсу. – Не думаю, щоб він ризикнув трястися в автобусі разом із нами.
– Я б волів виконувати його накази.
– Не знаю, по-моєму, шановний Стронціус так завис у «Вампірнеті», що живиться лише віртуальною кров'ю.
Обидва опирі захихикали.
– Слухай, Фреде, а ти грав у «Вампіра-супермена – 9»?
– Дійшов лише до третього рівня. Але кльова штука!
– Скинеш мені на диск?
Правду кажучи, опирам цієї лагідної літньої ночі не потрібен був старенький Стронціус. Так само вони могли обійтись і без Повелителя. Але Повелитель нетямився від люті. Він не хотів їсти сам кашу, котру наварив за наказом крутиголовців. Щопівгодини телефонував фон Стронціусу, але його розпачливі сигнали губились у темряві невідомості. Зрештою, Повелитель непокоївся: Стронціус був важким на підйом, але не посмів би ігнорувати крутиголовців. Востаннє вони бачились поблизу Кропив'яного цвинтаря. Повелитель не любив видовища крові навіть звичайних людей, шкодити яким було сенсом існування темних сил. Титул дістався йому в спадок, а відповідальність, до якої тебе змушують, не дає великої втіхи, власне, майже ніякої. Влада до того ж ще й небезпечна. Це Повелитель відчув сьогодні. Мусив щохвилі повідомляти імперську таємну поліцію, що діється в Замку, відбріхуючись за себе і Стронціуса, а також керувати підлеглими, котрі уявили собі цю операцію чимось схожим на пікнік і не дотримувались дисципліни.
Повелитель провів інспекцію Замку. Охорона його менш-більш влаштовувала. Щоб не пропустити принца Августа, її мало вистачити. Але з хлопцем мав бути Марко, котрого не візьмеш за допомогою спецефектів. Цей пройда незле знався на магії, якщо міг будь-коли міняти свою подобу. Не те, що вовкулаки, які скидали звірину шкуру на світанку. Справу дуже ускладнювало те, що ніхто не знав, де приблизно вхід до Королівства. Довгомуди з ліхтариками та смолоскипами обнишпорили всі закапелки, сподіваючись на поживу, однак не знайшли нічого підозрілого. Повелитель походжав собі коридорами другого поверху в супроводі довгомуда Лукаша і відьми Маргарити. Наша знайома, стара відьма, експерт «Клубу книголюбів», всілася в комфортне крісло біля палаючого каміна, а біля її ніг на ослінчику сиділа Гортензія й сонно ворушила спицями, плетучи з козячої вовни шкарпетки. Ця сімейна ідилія відбувалася на тлі біганини й безладу, незважаючи на пізню годину. Не чути було лише пліснявців і слинявців, котрим доручили облаштувати підземелля, пообіцявши допустити потім до бібліотечного каталогу та самої бібліотеки. Книжки винесли до сусідньої, меншої кімнати, що була колись кабінетом господаря. Таким чином, бібліотека стала важливи