м стратегічним об'єктом, штаб-квартирою Повелителя.
На ранок мали під'їхати місцеві крутиголовці-байкери, що промишляли на дорогах Граничного світу, а тепер ще й пильнували на них принца. Була це, власне, немита і некультурна банда, жорстока й безжальна до мирних мешканців сіл та містечок. Усі вони, безперечно, вартували в'язниці, але Імперія потребувала таких типів, щоб допомагали їй розправлятись із кожним, хто не є сліпо відданий Його Імператорській Величності.
Пані Маргарита, незважаючи на втому, крутилась поблизу Повелителя, намагаючись заслужити його ласку. Адже це вперше їй випала нагода покерувати молодшими відьмами. Нарешті він забажав кави, і Маргарита побігла виконувати розпорядження, доручивши Ружені наглядати за пліснявцем-знайдою, що норовив чкурнути з кошика. Відтак попекла собі пальця, гасячи спиртівку й вигукнула над чашкою шляхетного напою не дуже пристойне закляття:
– Щоб ти сказилась!
Вона мала на увазі спиртівку, однак кава виявилась більш вразливою. Якось важко уявити собі дію такого страшного закляття на чорну рідину, звичну в кожному домі. Може, каві зашкодили ще й три ложечки цукру, котрі відьма всипала до чашки, виходячи з власних уподобань. Маргарита урочисто понесла каву Повелителю, по дорозі гарикаючи на всіх, хто їй траплявся. Повелитель стояв коло вікна в позі Наполеона, виношуючи великі плани. Приємний вітерець обвівав йому лице, хоча перед очима стояла суцільна темрява. Він механічно прийняв чашку кави й підніс її до уст. Але тут, очевидно, спрацювало закляття, і кава, гаряча й пересолоджена, вихлюпнулась йому просто в обличчя. Від несподіванки Повелитель закричав, аж зі стелі зірвалось кілька пластів штукатурки. Один із них упав на голову пані Маргарити і, таким чином, відтягнув від неї страшніше покарання. Другий мав намір приголомшити стару відьму, що дрімала, але та недаремно вважалась наймудрішою серед собі подібних: вона миттю зреагувала, змінивши падіння брили на горизонтальний політ убік, і та з розгону врізалась у стіну. А третя брила штукатурки упала над дверима, повз які проходило двійко довгомудів, несучи сулію з червоною рідиною. Ті відсахнулись, й сулія впала. Її вміст червоною рікою розтікся сходами аж до вестибюля. Збулось пророцтво Соні про ріки крові...
Стронціус, що саме увійшов до Замку, подумав, що тут когось зарізали, тим паче, що нагорі лунали дикі крики. Він нагнувся і вмочив палець у рідину. Лице його скривилось, коли він спробував так звану кров на смак.
– Чорнило, – констатував фон Стронціус. – Але ефектно. Що, вони тут фільм жахів знімають?!
Стронціус виглядав зле. Його елегантний вихідний костюм був увесь у пилюці та павутинні, а плащ перетворився на лахміття. Стронціуса супроводжував стілець-підступець, єдина близька істота, що залишилась зі старим опирем на старості літ. Довга дорога підземними комунікаціями трохи знесилила Стронціуса.
Раніше оповідалось, як до затишного гніздечка Стронціуса потрапили принц Серпень, Марко, Мортіус і Сиволап із Тигрисиком, і що вони там накоїли. Коли старий опир прокинувся, то одразу почув, що пахне людським і не лише людським духом. Уже пізніше він усвідомив трагедію: Тосик загинув, і навіть майстер найвищого класу не зміг би повернути його до життя. Усі системи комп'ютера вийшли з ладу, скло монітора тріснуло, а дроти сплавились.
– Бідний Тосик! – прошепотів Стронціус. – Хто посмів?!
Йому й на думку не могло спасти, що це міг зробити сам комп'ютер. Тосик не настільки був дурний, щоб себе калічити. Стронціуса не хвилювало, що непрохані гості могли поквитатися й з ним традиційним способом, вдавшись до осикового кілка. Нині навряд чи хтось зуміє відрізнити осику від тополі, а на чорному ринку мисливцям на опирів постійно траплялись підробки. Нічого дивного, що старий досвідчений опир почувався в безпеці.
Ніхто не міг розповісти, як сталася трагедія. Але серцем Стронціус відчував, що до цього причетні ті, на кого оголошено Імперією велике полювання. Для того, щоб увійти в лігво найповажнішого опиря, потрібні були не лише нечуване нахабство й сміливість, а й чаклунська сила. Тому він одразу кинувся по гарячих слідах, і гнів поступово змінювався на більш доречну розсудливість. Фон Стронціус був мудрим опирем, але наймудрішим він ставав, коли йшлося про особисті інтереси.
Може, нагорі й справді знімали фільм жахів. Подібні замки, власне, ні до чого більше не надавалися. Навіть штурмом не треба брати. Досить кинути під мури кілька петард, і вони розваляться. Стронціусу набридло блукати підземеллям у пошуках зловмисників, весь час гублячи слід. Та й, по правді, він побоювався зустрітися віч-на-віч з кількома, безперечно, озброєними особами. Якщо крутиголовці вирішили виставити проти них цілу армію нечисті, то це були дуже поважні супротивники.
Фон Стронціус обережно піднявся сходами, залитими червоним чорнилом, і побачив картину, що її можна було б назвати «Сцена в божевільні». Ніхто його навіть не привітав, ніхто не помітив. Величезна кімната з порожніми книжковими шафами була переповнена бабським вереском і курявою.
– Он воно! Он! – кричав хтось, але Стронціусу не вдалося розгледіти, що ж викликало таке збурення в стані нечистої сили. Воно не могло бути тими, на кого оголосили полювання минулої ночі. Уже краще.
– Замовляння, хто знає замовляння?!
Нарешті опиреві вдалося помітити якусь чорну штуку, що літала в повітрі. Може, навіть кілька таких штук. Воно то чорним круком падало на розпатлану голову відьми, то кулею цілилось комусь у груди, розсипалось зграєю бридких чорних павуків. Одним словом, дуже активно нападало.
– Мамо, та зробіть нарешті щось! – ламала руки Гортензія.
– Відчепись! Я ще не бачила скаженої кави, – відповідала найдосвідченіша з відьом, радісно плескаючи в долоні щоразу, як хтось ставав мішенню несамовитої чорної субстанції.
«Цікаво, – подумав фон Стронціус, – що станеться з тим, кого вкусить скажена кава? Декому з цих лінюхів не завадило б трохи оскаженіти. Це б тільки допомогло справі. Гадаю, мені слід пошукати Повелителя, поки вони тут розважаються».
Але пані найстаршій відьмі, напевно, уже набридло, і вона, коли скажена кава у вигляді кажана підлетіла до неї, розшморгнула латану торбинку, що висіла в неї на поясі, й тихо наказала:
– Ану, в торбу!
І кажан любісінько опинився там.
– Браво! – зааплодував фон Стронціус.
Аж тепер його помітили й застигли з шанобливо розкритими ротами. А потім посипались вітання на зразок «Мої шанування! Як ся маєте?»
– Як ся маєте, шановна? – вклонився опир відьмі.
– Як квіточка при дорозі! – зареготала стара. – Хто не йде, то вскубне. А у тебе, Стронцю, що, будильник не задзвонив, чи чорний кіт дорогу перебіг?
– Справи затримали, – стримано відповів опир. – Нам треба поговорити. Де Повелитель?
Стара поплювала на чаклунське дзеркальце:
– Щойно зняв компрес і йде сюди. Ану, всі геть! Гортензіє, станеш за дверима і не смій підслуховувати!
– Добре, мамусю!
41
Нічна темрява вкрила Граничний світ. Колись тут вирувало життя, і на широких шляхах не бракло ні мандрівників, ні кущів, ні волоцюг, ласих на чуже добро. Та відколи він опинився замкненим між Серединним світом і Королівством, геть занепав. Міста з величезними ярмарками перетворились на містечка, а містечка – на села. «Ні вийти, ні увійти» – таким би міг бути нині девіз на державному гербі Граничного світу, якби це була держава. Але нікому було її створювати, бо всі, хто мав бодай якусь клепку в голові, давно повтікали. Граничний світ волів би приєднатися до Королівства, про це потай мріяло багато граничан, але цьому завзято перешкоджала Імперія. Тому Граничний світ начебто вважався нейтральною, тобто нічийною територією і мав колись припинити своє існування. Про справжні наміри Імперії можна лише здогадуватись, хоча всі імперії прагнуть загарбати побільше землі, як це буває, коли хтось не вміє добре господарювати і сподівається таким чином вийти зі скрутної ситуації.
Усе це наші юні лицарі знали зі школи, але й вони були вражені убогістю й смутком Граничного світу. Вони ще спали і бачили уві сні Королівство, а довкола містечка та на шляхах нишпорили люті байкери в чорних шоломах і чорних рукавицях. У містечку мало хто спав через деренчання мотоциклів, хіба що дуже маленькі діти. Люди дивувались, чого це їх не грабують цієї ночі.
А що відбувалось у Замку, ми вже знаємо. Повелитель, надивившись бойовиків і набавившись комп'ютерними іграми, вважав, що принц Август такий собі герой, котрий без вагань полізе в саме пекло. Одним словом, дурноверхий хлопчина увійде до Замку і почне розмахувати мечем. Але не вночі, а удень, хоча й наказав стерегти усі ходи і виходи. Завтра, опівдні, після урочистої церемонії зречення короля Даниїла Королівство перестане існувати й опиниться у Великому Льоху. Чи затримають принца тут, чи вдасться йому прорватися на церемонію, однак він приречений. Кажуть, що в короля вже немає душі, а розум геть потьмарився від отрути, яку упродовж кількох місяців підкладав йому до страви підісланий кухарчук. Чи сам він здійме корону, чи йому допоможуть, це вже не важить.
Повелитель мав дуже холодну кров і не відчував до юного принца ненависті, на відміну від Стронціуса, котрий обіцяв зробити з нього те, що принц зробив із Тосиком, тобто відключити усі системи. Із уст його так і сипались технічні терміни, аж стара відьма не витримала:
– Дай собі спокій, Стронцю, бо в мене вже голова болить. Купиш собі нову машинку...
– Звідки в мене гроші?! – визвірився опир. – Може, вивернути кишені? Подивіться!
– Такі, як ти, грошенята в панчосі тримають. Треба було взяти дещицю з собою.
– Пощо? Тут немає крамниці сувенірів.
– Приїдуть бандити на мотоциклах, чим відкупишся?
– Чому це, бабуню, – не втерпів Повелитель, – ми маємо від них відкуплятись? Ми тут з поважною місією...
– Бо здрайці чемніші будуть, як ми їм ручку позолотимо. Для них гроші важніші за самого Імператора. Їм не можна потикатись до Імперії, бо зразу повісять. Я, наприклад, взяла з собою...