Стара вишпортала почорнілу монету:
– Срібна! Зараз почищу, й буде блищати.
– Ці гроші нині не в обігу.
– Я завжди казала, що гроші то є гроші, мій золотенький. Візьмуть і це. Я не хочу, аби з мене очіпок здерли й надавали по пиці. Ну, а тепер до діла... Потрібен жалібний голосок.
– Як це? – не второпав Повелитель.
– А як іще заманити доброго лицаря в потрібне місце?
– Геніально! – втрутився Стронціус. – Бідна полонянка ридає: «Рятуйте! Допоможіть!» Принц заходить зі своїми приятелями до темної кімнати, а тут я, тобто ми вискакуємо з-за спини... І я так ніжно беру його за горлянку...
– убивати не треба. В Імперії – свої плани щодо хлопця. Ганьба для нього буде страшнішою за смерть.
– Я читав у Вампірнеті, ніби принца оголошено мертвим.
– Це – плітки, – заявив Повелитель. – Так сказали королю. Насправді принцу дали отрути, що звалила б десятьох, але його приятель дав йому протиотруту. Щодо вашого плану, шановна, то серед відьом можна знайти пристойну кандидатку. Ви самі її виберете.
– Голос має бути нефальшивий, – сказала стара, от у чім проблема... Гортензіє!
Та з'явилась миттю і зробила глибокий реверанс, ніби вчилась колись у Інституті шляхетних панянок.
– Так, мамо.
– Збери усіх молодих відьом на прослуховування в сусідній кімнаті. Я прийду за три хвилини.
– Так, мамо.
Однак потрібної кандидатури вони так і не знайшли. У тієї голос був затовстий, та немилосердно фальшивила, а ще інша захрипла, гуляючи по росі...
– Може, панна Гортензія? – запропонував Повелитель. У неї такий приємний голос...
– Вона вже трохи підстаркувата, та в темряві її не розгледять. Давай, Гортензіє, кричи. Але жалібно, чуєш? Наче ти бідолашна сирітка, яку приносять в жертву дракону...
«Хотіла б я хоч один день побути сиріткою», – подумала Гортензія, набираючи повні легені повітря...
– А-а-а! Не чіпай мене своїми брудними лапами!
– Це не я, – закліпала очима Гортензія, бо ж крик долинав з коридору.
За хвилю до кімнати ввалився Лукаш, тримаючи під пахвою ще більш розпатлану Соню, яка завзято била ногами.
– А це хто?!
Здивувались усі, бо пані Маргарита, що прибула сюди з першим десантом нечистої сили, вже встигла забути про існування хранительки бібліотеки. Ця дивакувата жіночка аж ніяк не виглядала на лицаря, навіть на придворну даму не виглядала. З такою зачіскою і в халаті, який носять бібліотекарі Серединного світу... Пані Маргариті здавалось, що ця бідолаха давно вже кудись забігла, налякавшись довгомудів та слинявців.
Люцина собі спокійно спала у потаємній кімнаті, не здогадуючись, що Соня може зважитись на такий немудрий та відчайдушний вчинок – блукати по розневидимленому Замку.
Але Соня не дочекалась Яська і Мацька, що мали розвідати ситуацію, й пробралась до кімнати, де на брудній підлозі лежали купою її книжки, з яких вона щодень витирала пилюку. То був, як кажуть, сенс її життя доглядати за книжками, які, можливо, ще багато років ніхто не прочитає. Ось там необачну Соню і запримітив всюдисущий Лукаш й спитав:
– Якого дідька ви тут робите, пані?
Серце Соні охопило полум'я праведного гніву. Вона вже й так сьогодні зазнала потрясіння. Бібліотекарка звелась на ноги і підняла догори маленький кулачок:
– А ти що тут робиш у моєму Замку, волохата мавпо?
Вона ж іще не вміла розрізняти довгомудів і думала, що Лукаш є одним із тих, хто виганяв її сьогодні з бібліотеки. Слуга Повелителя був тугодумом, коли йшлося про щось інше, аніж про речі, котрі можна поцупити, але порівняння з мавпою йому страшенно не подобалося. Так іноді називав довгомуда домовик Спрячик. Соню він не встиг розгледіти й вирішив, що це одна з відьом. Лукаш огризнувся:
– Відколи це Замок став твоїм? Ходи, розберемося з Повелителем. Він заборонив палити книжки.
– Палити книжки?! – вжахнулася Соня. – Та я швидше спалю нас обох, дурню!
Навіть Лукаш протверезів від цих слів. Він звертався до Повелителя з усіма питаннями, настільки глибоко його шанував, хоч часом щось і цупив з речей господаря, наприклад, потай палив сигари, котрі брав на письмовому столі. Щодо цього, то його дійсно можна було назвати мавпою, бо він мавпував Повелителя. Отож Лукаш вхопив Соню довжелезними руками й поволік туди, де відбувалось прослуховування жалібних голосків. Стонціуса він поважав куди менше, бо опирі непередбачувані, як і всі істоти з дуже гострими й білими зубами.
– Кого ти привів? – спитав Повелитель. – Звідки взялася ця особа? Хто її сюди пустив?
– Ми знайшли її в бібліотеці, – зацвірінькали молоденькі відьми. – Вона там жила.
– Вона нишпорила в книжках, – пояснив Лукаш.
Уздрівши сам цвіт нечистої сили, Соня розгубилась і стала міркувати, як їй виплутатись.
– Власне, я хотіла забрати особисті речі, зубну щітку, рушник. Це ж мій дім, чорт забирай! – не витерпіла вона.
– Прекрасно! – заусміхався Стронціус. – Вона стане нам у пригоді. Хай покаже нам вхід до Королівства, і ми її відпустимо.
– Якщо ви так поводитеся з книжками, ніхто вас не пустить до Королівства! – випалила Соня і додала нищівно: – Варвари!
- А хто каже, що ми туди хочемо? Я пишу книгу про Замок. А це, – вказав Стронціус на Повелителя, – мій науковий консультант, професор. А решта – молодші наукові працівники. То ви нам допоможете, пані?
Мова Стронціуса була солодка, як мед, а погляд, наче у змії, що приманює собі мишку на обід. Зі стіни випливли напівпрозорі постаті двох тутешніх привидів Яська і Мацька, яким дуже подобалося стежити за довгомудами, що завзято нишпорили по Замку в пошуках скарбів. Хлопці розважались, показуючи місце, де треба було копати чи довбати стіну, і де, звісно, нічого не було. Привиди страшенно нудились, бо не могли покинути Замок, а десяток довгомудів міг за два дні зрівняти його з землею. Ясна річ, хлопці поводили себе дуже егоїстично, ставлячи під загрозу життя Соні, але, охоплені азартом, вони геть забули про неї. Знищівниками колишні лакеї були завжди: били посуд, обривали карнизи й витирали оксамитовими шторами брудні черевики, доки загублені орхідеї не переповнили чашу терпіння господаря. Власне, вони були хрещеними батьками злидників, втрутившись у хід експерименту: підгодовували з'їдликів салом та яєчнею, що призвело до страшної мутації. Граничний світ цілком зубожів, а люди в ньому розледачіли. Злидники навіть викопували щойно посаджену картоплю, такий мали, нівроку, апетит. Бешкетні слуги не відчували найменших докорів сумління.
Побачивши Соню в біді, Ясько з Мацьком намагались щось їй сказати, бо гіпноз не діє на привидів, але було вже запізно. Соня широко розплющила очі й пробурмотіла:
– Спочатку вниз, потім наліво...
– Веди нас! – наказав Стронціус.
Бібліотекарка нетвердою ходою, простягнувши вперед руки, рушила, а за нею потягнулася ціла процесія на чолі зі Стронціусом та Повелителем. Залишилася тільки стара відьма, бо вона могла бачити все в магічному люстерку, як на екрані кольорового телевізора. Ясько з Мацьком подалися з усіма. Їм було шкода Соні. Визволити її привидам було не під силу, але вони могли розділити самотність із нею у в'язниці, бо не виглядало, що Соню тепер так просто відпустять. Коли усі нарешті вступилися з кімнати, стара сягнула по своє помело, скочила на ноги і прудко його осідлала.
– Па-па! – сказала вона гостинним стінам Замку і вилетіла через вікно. Вогонь вистрибнув із каміну за нею й пробіг кілька метрів. Добре, що підлога була кам'яною, й не сталося пожежі. Вогонь, запалений відьмами, завжди їх слухається. Що замислила матінка Гортензії, наразі невідомо, але полетіла вона вбік містечка.
А в цей час Соня вела за собою чималенький гурт нечистої сили: усім цікаво було подивитися на вхід до Королівства, хоч для цієї публіки він був заборонений.
Зрідка бібліотекарка бурмотіла «Мене нема», але відьми розневидимили геть усі місця, через які вона проходила: п'ять разів ліворуч і вісім разів праворуч. Соня прикидалась. У кишені вона мала протигіпнотичний талісман, що перейшов до неї від батька. Бібліотеки теж обкрадають. А ще коли там рідкісні книги, за які можна було колись купити ціле місто... Соня хотіла завести усю неписьменну нечисть у найдальше підземелля, а потім відкараскатись від неї і втекти.
– Як ти вважаєш, – спитав Повелитель Стронціуса, – вона знає вхід?
– Якщо вона не знає, то вже ніхто не знатиме, – відповів опир.
Він мав рацію. Соня зупинилась перед непримітними іржавими дверима й забубоніла:
– Ключ під ящиком для сміття...
Коли довгомуди почали метушитись зі смолоскипами, ненароком підпалили одній відьмі очіпок. Соня мала нагоду втекти, але Повелитель втримав її за руку.
– Тут немає ящика для сміття!
– Ламайте двері! – наказав Повелитель, але до цього не дійшло, бо двері виявились незамкненими.
За дверима була невеличка кімнатка без вікон.
– Там – Королівство! – упевнено заявила Соня, ледве стримуючись від сміху, і для певності тицьнула пальцем у стіну.
42
Стара відьма так низько пролетіла над опирями-охоронцями, що ті від несподіванки аж попадали, дивом не звалившись із мурів.
– Що це було?
– Напевно, «Німбус 2001».
– Щастить людям... Літають з такою швидкістю! Мій дідо вмів літати без помела. Він знався з самим Дракулою!
– Опирі можуть літати на трьохсотому році життя і більше. Тобі скільки?
– Сто шістдесят четвертий. Чуєш, здається, наближаються крутиголовці? Що нам робити?
– Підемо спати. Скоро почне світати.
– А де ми будемо спати?
– У підземеллі. Треба, щоб хтось відганяв щурів.
– Одну ніч перетерпимо. Я собі замовив ліжечко під червоне дерево. Віко на кнопці, матрац з пружинами. Дорого, але то річ! Принаймні, не дме. Поставлю ще сигналізацію...
Поки опирі собі отак балакали, як звичайнісінькі заможні городяни, на дорозі трапилось... Стара відьма піднялась досить високо, щоб її не помітили й наказала торбинці: