– Ану, розкрийся!
Звідти у вигляді чорної кулі вилетіла скажена кава. Вона вже встигла схолонути для пиття, але цілком годилась робити всілякі капості.
По суті, скажена кава – не напій, а зброя, яка сліпо кидається на кожного, хто постає на її шляху. Тепер вона стрінула крутиголовських байкерів, які наближались до Замку. Ніч була досить ясною через зорі на небі, але сьогодні в Граничному світі ними милувались лише принц Серпень і котячий король Сиволап. Стара відьма одразу ж повернулась назад. Їй байдуже було, кому шкодити, аби тільки шкодити.
Майже кожної ночі вона вилітала з вікна квартири №13 і щось таке робила. У крамницях доливала до сметани води, заганяла пліснявців до підвалів, щоб псували маринади і компоти, підміняла породистих цуциків на цуциків без роду й племені, напускала тарганів у квартири вельми охайних хазяїв... Словом, поводилась як справжня відьма, не цураючись чорної роботи. При нагоді вона могла виконувати обов'язки кілера високого класу, однак її послуг потребували дуже рідко. Стара не любила реклами і не була ласою до грошей. Могла й вилікувати когось від хвороби, що її наслали інші відьми.
Блискавкою промайнула найповажніша з відьом у передсвітанковому небі, влетіла у вікно й знов опинилась у кріслі, потираючи від холоду руки. А невдовзі задрімала, опустивши голову з сивими патлами на груди. Після доброї роботи незле й відпочити.
43
Бідолашна Соня теж могла би солодко спати, якби невгамовний характер не погнав її шукати собі напасті. Не могла вона спати, коли над книгами нависла страшна небезпека. Вона не вагаючись віддала би за книгу життя. Таке можливе було лише в Королівстві, а не в Граничному світі, де боялись кожного папірця, на якому було щось написано. Тут навіть не приймали паперових грошей. Власне, не було жодної влади, крім набігів імперських стражників та банд байкерів. Від музики останніх глухнули пташенята, а дрібна рибка спливала догори черевцями. Соня не вважала себе гідною Королівства, бо не могла бодай трохи змінити світ, котрий за її діда був і жвавіший, і мудріший.
І от тепер вона опинилась у темниці, яку власноручно зачинив Повелитель, разом із закляттям приліпивши печатку «Клуб книголюбів», бо іншої не мав при собі. Цю печатку він ставив на книжки, що не годились для урочистого спалення; кримінальні та любовні романи, неапетитні трилери і таке інше. У Серединному світі можна знайти багато книжок з такою печаткою. Власне, печатка ставилась задля того, щоб члени Клубу не брали двічі однієї й тієї ж книжки. Після слинявців і пліснявців печатки можна було й не ставити. Соня навіть не знала за неї. Бібліотекарку Замку зачинили, наче державного злочинця, а по сусідству довгомуди довбали стіну завтовшки півтора метра, що виходила на північний схил Замкової гори. Вони, очевидно, не знали прислів'я: «Пробивши мур, до Королівства не потрапиш».
– Годі! – наказав Повелитель, задихаючись від пилюки. – Четверо довбають стіну, а решта – нагору. Незабаром світатиме.
Він обернувся і побачив, що Стронціус кудись зник. Залишилось заледве кілька осіб, інші порозбрідалися хто куди, не виявляючи інтересу до Королівства.
– Якась дурня усе це, – пробурчав Повелитель і гукнув Лукаша, щоб вивів його нагору.
А Стронціусу час було спатоньки, і він, начхавши на обов'язки головного стратега цієї блискучої кампанії, подався шукати собі як не труну, то бодай зручну скриню. Природа вимагає своє навіть і від опирів. Втомилися і відьми після безсонної ночі. Деякі повкладалися спати, підклавши під голови книжки. Вони не знали про існування гномів і тому не боялися. Повелитель теж хотів спати, хоча безсоння мордувало його уже багато років через отой осколок меча Лицаря Королівських Окулярів. Він увійшов до зали, коли вікна без шибок показували поблідле безбарвне небо, з якого позникали зорі. Повелитель відіслав Лукаша, щоб не стирчав перед очима, а сам сів у друге крісло. Від каміна віяло теплом, але тіло повелителя нечистої сили ніколи не могло зігрітись.
– Чи не час випити вранішньої кави? – спитала стара, потягуючи руки й ноги.
– Мене вже пригостили вночі кавою, – здригнувся Повелитель і тут запримітив скраєчку вогню срібний кавник, над яким піднялася коричнева пахуча пінка.
Стара нагнулася й налила собі кави у порцелянове горнятко. Потім вийняла пляшечку й накапала з неї білуватої рідини.
– Жаб'яче молоко.
– Мені без молока, будь ласка, – похопився Повелитель. – І без цукру.
Кава була пекуча, як піски Аравійської пустелі, й гірка, як цикута. Повелитель вийняв із кишені кубинську сигару:
– Не бажаєте?
– У мене люлечка.
Тепло буде сьогодні, – зауважив Повелитель, насолоджуючись доброю кавою і сигарою.
– Навіть гаряче, – докинула стара. – Бачиш, іноді краще миритися, ніж битися.
– Ви про що?
– Та так... Добре іноді побалакати за кавою.
– Чогось нема мотоциклістів. Давно би мали приїхати.
– Уже не приїдуть.
– А що сталося?
– Мотоцикли поламалися. Неопізнаний літаючий об'єкт вивів із ладу.
Від кави мозок Повелителя прояснився.
– Ага... Чи не оцей? – вказав він на помело, що чемно стояло під стіною.
– У них своїх бандитів вистачає.
– T-c-c! – приклав палець до уст Повелитель і гукнув:
– Лукаше!
– Ну? – з'явився той набурмошений і сонний.
– Налий собі кави. Не бійся, ця не скажена! Піди перевір охорону.
– Опирі повкладалися спати. У порожніх діжках.
– Зрозуміло. Можеш собі йти. А де ділася ложечка?
– Яка ще ложечка? Тут не було ніякої ложечки, – образився довгомуд. – Щойно дзвонили з Імперії, питалися, чому не відповідаєте.
– От, чорт! Певно, сіла батарейка. Як же я заряджу мобільник?! Що вони ще казали?
– Що о дванадцятій годині почнеться та, як же її, розкоронація. Ну, це ви вже знаєте. А ще цікавилися, куди поділися мотоциклісти. З ними перервався зв'язок.
– І що ти відповів?
– Ну, що то не наше діло охороняти мотоциклістів.
– Фе, який ти неввічливий! – скривився Повелитель.
– Не я, а ви. Я себе за вас видав, щоб не ганяли туди-сюди. Хіба вам не все одно?
– Щезни з моїх очей! Але спершу принеси мій меч. Він у валізі.
– Ви що, будете битися? – вжахнувся Лукаш. – Мало вам печінки?
– Я сказав. А потім піди подивитися, що там зі стіною.
– Надурили тебе дорогенький... – хихикнула відьма. – Я зразу побачила, що ота дамочка прикидається.
– Чому ж не сказали?
– Хіба ти сам не знаєш, що до Королівства нема входу?
– Я розвалю цей клятий Замок! – скипів Повелитель. – Вхід мусить десь бути. Якось же сюди потрапляють крутиголовці...
На тім скінчилася мирна кавова ідилія.
Через пробитий отвір у стіні влазили недобитки мотоциклетної банди. З тилу їм здавалось безпечніше.
– Ша, мавпи! – прохрипів бритоголовий обірваний байкер із величезною гулею на лобі. – Де ваш Повелитель?..
Він лаявся, може, десять хвилин добірною крутиголовською лайкою, з якої, власне, й складалася мова злочинного елементу. Важко повірити, що скажена кава, приготована Маргаритою, могла призвести до таких руйнівних наслідків. Байкери мали намір із блиском в'їхати у ворота Замку, а довелося йти пішки. Мотоцикли перетворилися на купу погнутого залізяччя, яким зараз ласували злидники. Убогою говіркою байкерів годі було окреслити ту напасть, що на них звалилася. Вони так і не взнали, що то таке чорне літало поміж них, дряпалося й кусало. Але навіть поранені, крутиголовці могли нагнати страх на будь-кого. Лукаш, який саме нагодився поглянути на роботу довгомудів, швиденько повернувся назад і доповів:
– Не знаю, чи це Королівство, чи ні, але в діру лізуть якісь страшидла, обвішані ланцюгами, і страх як лаються. Що робити?
44
Власне, з цих слів почалася найбурхливіша історія Замку за все його існування. Повелитель відчув, що зараз стане гаряче. Треба було хоч щось робити. Стронціус, як завжди, підвів, заснувши разом із іншими опирями. Зморені біганиною й виттям вовкулаки, набувши людської подоби, заснули, декого застав перший промінь сонця. На щастя, місцеве населення не потерпіло, і люди змогли почати ранок, як звичайно. Зі сходу линуло світло, забарвлюючи знищений Замок у золото, від чого він здавався наче малюнком із дитячої книжки. Таким могли його бачити містечкові діти, якби хоч раз мали нагоду погортати книгу казок. Таким його бачили Серпень і Марко, навіть Мортіус, що колись частенько забігав до дитячої бібліотеки. Вони ще не знали, хто їх чекає в Замку, але вважали себе готовими до усього.
Рівно о дванадцятій годині мали відчинитись двері до Королівства. І тоді ж могли відчинитися інші двері – до Великого Льоху. Їх можна порівняти лише з дверима в ліфт, що не має дна. Двері зради, підступу й страху. Відгомін цих двох подій прокотиться по всіх світах, бо вони пов'язані між собою різними способами.
Але тепер наставав час зустрічей. Мандрівники до Королівства мали зустрітися з Люциною, втікачкою із Серединного світу, і з нечистю, що зайняла оборонні позиції в Замку. Зустріч нечисті з побитими крутиголовськими байкерами уже відбулася.
Якби Марко, прихильник білої магії, мав при собі чарівну кришталеву кулю, то міг би передбачити усі зустрічі й належно до них підготуватись. Але, очевидно, шлях до Королівства не лежить через магічні знання, бо тоді до нього легко б потрапляли чаклуни з давно схололим серцем.
Серпень не раз попереджав Марка, що наука магії може дорого тому обійтися. Та сила, яку закликає до себе чаклун, не має розуму, і їй байдуже, кому служити. Дуже часто чаклуни гинуть, намагаючись зупинити бурю чи пробити тунель у горі.
Не у всьому Серпень мав рацію: бути чарівником дуже цікаво, коли робиш щось приємне людям, бо нудне життя – це не життя. Удома юний чарівник Марко був дуже веселим хлопцем, але події, учасником і свідком яких він став, важким каменем лягли йому на душу.
Мандрівники зайшли з тилу Замку, як радив їм старий Люстій. Мечі поводились неспокійно і заважали ході. Марко вирішив використати останній шанс і розповісти Серпню ще трохи правди. Усієї він не міг себе змусити сказати. Марко зупинився ніби для того, щоб вийняти колючку з ноги.