– Знаєш, – сказав він, – мені сьогодні приснився сон. Ніби ми вдома, в королівському палаці. Щойно прийшли і бачимо, як король Даниїл знімає корону і кидає на землю. Ми намагаємось пробратись крізь натовп, щоб підняти корону, але не можемо...
Марко запнувся.
– А далі що?
– Не пам'ятаю...
– Розумію, що це сон, але хіба король може так повестися з короною, яку до нього носили найславніші мужі Королівства? – докірливо сказав принц. – Він може віддати її мені, чи навіть комусь достойнішому, але щоб таке! Цього не повинно бути навіть уві сні...
– Не знаю, як у Королівстві, – зауважив Мортіус, – але в нашому світі кояться куди гірші речі. Уявіть собі, кілька генералів влаштовують змову, і президент складає свої повноваження.
– На щастя, у нас немає генералів.
– Не конче мусять бути свої. Ой, хлопці, якби ви трохи в нас пожили, то вжахнулися, дізнавшись, на що тільки не йдуть люди заради грошей і влади!
– Ми знаємо вашу історію, – сказав принц, – і намагаємось не повторювати чужих помилок. Хоча колись то була й наша історія, щоправда дуже давня.
– Ну, – здвигнув плечима Мортіус, – якщо у вас не існує грошей, то з якого дива змінювати владу? Кому це вигідно? Я ж забув, у вас під боком Імперія. Зрештою, мало що тобі приснилося, Марку... Переживаєш, то й сниться усяке. Зі мною теж таке буває: вертаюся до хати і раптом уявляю собі, що щось сталося. Тигрисика ж двічі викрадали. Я навіть викуп платив. А не було б грошей, страшно подумати!
– Мене вже ніхто не вкраде, – запевнив Колобок. – Я не дамся!
Тигр мало що второпав, бо ніколи не цікавився історією, але розумівся на викраденнях.
– А тебе, Сиволапе, ще можуть вкрасти!
Кіт тільки пирхнув.
– Ох, Тигрисику, – поважно мовив Марко, – у слабкому тілі може бути сильний дух. Сиволапа ніколи б не обрали королем котів, якби він на це не заслуговував.
– Це – правда, – підтакнув Мортіус і раптом вигукнув: – Дивіться, з вікна хтось махає хусточкою!
45
Люцині судилося знову опинитися самій. Вона ще не знала, що Соню замкнули в темній кімнаті та забули. Бібліотекарка сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, бо змерзла. Ясько з Мацьком знайшли її, поспівчували й подалися в дупло старої липи відпочивати. Долі привидів не позаздриш. Вони зовсім не хочуть нікого лякати, а їх бояться і через те намагаються позбутися. Добре, коли із співчуття, але іноді з ними поводяться дуже жорстоко. Люцина не встигла поспілкуватися з колишніми лакеями барона, але й без того її схвилювало те нечуване покарання, якого вони зазнали. Вона хотіла б їм допомогти, але не знала як.
Недобре було в Граничному світі, хоч Люцина мало й бачила. Хтозна, якби вони з мамою тут жили, то, можливо, якось звикли. Звідси ж можна потрапити до Королівства. Схоже, що тут усі змирилися з нечитанням, нудьгою і крутиголовськими стражниками. Але з приходом принца тут бодай щось мусить змінитись. Герої не залишають напризволяще тих, хто потрапив у біду.
Отак міркувала дівчинка перед тим, як заснути. Надворі було тихо, тільки зрідка завивав якийсь вовкулака, а у відповідь йому відзивались собаки в містечку. Мабуть, вони розуміли одне одного.
Прокинулась Люцина від того, що щось лоскотало їй п'яти. Вона повернулась на бік, і в очі їй вдарило світло. Саме сходило сонце.
– Перестаньте! – сердито сказала дівчинка. – Що за жарти?
Книжкові гномики залишили п'яти в спокої і стали тупотіти по канапі, наче танцювали.
– Ну, добре, встаю... – зітхнула Люцина, яку ніхто не посмів би будити так рано.
Вона сіла, потираючи заспані очі й тут зауважила, що Соні немає. Певно, кудись вийшла. Треба було з чогось починати ранок. Хоча б розчесатись. От якби відьми вже покинули Замок. Гортензія ж працює, та й інші теж. Люцина підійшла до прочиненого вікна й розчинила його навстіж. Глянула вниз. Може, Соня в саду. Але роси з трав ніхто не струшував. Із Замкової гори містечко було видно як на долоні. Вона дивилась удалечінь, тому одразу не помітила мандрівників, що прямували до Замку. Схил заріс кущами, й незнайомці йшли тією самою стежкою, що й Люцина вчора. Спершу вона побачила двох чудернацько вбраних хлопців. Серце їй завмерло: це могли бути принц із товаришем, на яких у Замку готувалась засідка. Обидва хлопці мали при собі мечі. Та ось за ними вигулькнув не старий і не молодий чоловік у сірій куртці, а слідом – величезний тигр. Кота, що біг попереду всіх дівчинка не помітила. Уся ця дивна процесія спокійнісінько просувалась догори, наче прогулювалась після сніданку.
– Дивно, – сказала Люцина, – виглядають на циркових артистів...
Вона вхопила «Енциклопедію Королівства», але та обпекла пальці, наче гарячий метал. Книжкові гноми зібрались разом на стосі врятованих учора книжок і стрибали від радощів.
– Ні, це не циркові артисти, – вирішила дівчинка. – Треба їх попередити!
Кричати вона не насмілилась, але згадала, що можна подати сигнал. Витягла з кишені білу хустинку й швидко замахала. Але її довго не помічали. Люцина не бачила, що діялось за її спиною. Книжка, яку вона впустила на канапу, почала диміти і раптом спалахнула сліпуче білим полум'ям. Запах горілого змусив Люцину обернутись.
– Що ж ви робите?! – крикнула вона до гномиків. – Гасіть, бо книжки згорять!
Однак ті лише знизали плечима. Люцина голіруч вхопила палаючу книжку, навіть не обпікшись, і скинула її на кам'яну підлогу, а тоді почала гасити канапу, а це нелегко, коли під руками немає води. Проте вогонь можна загасити й старенькою ковдрою. Після того, як пожежу було ліквідовано, дівчинка кинулась до вікна, сподіваючись, що подорожні помітили дим, який виходив надвір.
Вони й справді стояли унизу, задерши голови: хлопці, чоловік, тигр і здоровенний смугастий кіт. Вигляд улюбленої тварини прогнав найменші вагання і страх перед незнайомцями. Коти не водяться з поганими людьми.
– Привіт, – сказала Люцина. – У мене тут пожежа!
– Вам допомогти? – спитав хлопець у сірій одежі з вигаптуваною емблемою на грудях.
– Ні, дякую, я вже погасила...
– Шановна панночко, – зняв кепку чоловік, – ви проживаєте в цьому Замку?
– Я тут випадково, – зітхнула Люцина і подумала, що нізащо не покличе на допомогу. Соня, напевно, придумала б щось романтичне. Але вона тільки всміхнулась:
– Які гарні кіт і тигр!
– Мої шанування, – галантно сказав тигр. – Ілля.
– Люцина.
– Дуже приємно, Сиволап.
– Ви певні, що все гаразд? – перепитав хлопець у сірому.
– Так, це книжкові гномики щось начаклували.
– O! – вигукнув інший хлопець із рудим волоссям, зв'язаним у хвіст, вбраний у куці штанці й зелену камізельку. – Та ми вже з вами зустрічались! Пам'ятаєте, у трамваї? Я тоді зразу відчув, що ви не пасуєте до Серединного світу. Мене звати Марком, а це – пан Мортіус і Серпень.
– Серпень? – здивувалась Люцина.
– Серпень, бо народився в серпні.
– Хотів би уточнити, – вклонився ще раз Мортіус, – але ми, здається, з одного міста, колись славного Львова. Взагалі, мене звати Гриць. Ще позавчора я був репортером «Посейбічних і потойбічних новин». Мене, напевно, уже звільнили.
– Дуже прикро, – мовила Люцина.
– Як кажуть у нашому краї, усе, що робиться, те на краще.
Нові знайомі нерішуче топтались під вікном. Їм не хотілось йти. Люцина нарешті зважилась:
– Не знаю, чи ви ті, чи не ті, але бібліотекарка Соня казала, і я сама чула, що тут, у Замку, засідка. Чекають на двох лицарів. Тобто один із них – лис. Уночі тут було повно нечистої сили: відьмаків, відьом, опирів, довгомудів. І ще мали прибути крутиголовці...
– А чи можна поговорити з пані Сонею?
– Її тут немає. Ой! – тільки тепер Люцині спало на думку, що з бібліотекаркою могло щось трапитися.
Мабуть, не тільки через це Люцина розплакалась. Далися взнаки й самотні блукання, і неможливість повернутися назад. Незнайомці могли покинути її, як покинула Соня. Тут і дорослий би не витримав.
Врешті прибульці залізли через вікно і намагались заспокоїти Люцину. Особливо старався Тигрисик, час від часу когось штовхаючи.
– Книжка! – вимовила нарешті Люцина, вказуючи на «Енциклопедію Королівства».
Книга, котра завдала їй стільки клопоту, не згоріла, а ніби оновилась. Стерта позолота знову засяяла, а палітурки стали як новенькі.
– Що? – спитав Марко. – Що з книгою?
– Вона не згоріла!
Марко взяв «Енциклопедію», розгорнув і прочитав:
«Справжні книги не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває сторінки, ми зберемо їх докупи, обійшовши задля цього увесь світ».
– Це слова із клятви книжкових гномів. Я читав «Енциклопедію» в іншому виданні, простому, а це – магічне. Як вона тут опинилась, не розумію...
– Вона була в нас удома. То книжка мого прадіда.
– Дивись на оце! – тицьнув Марко книгу товаришеві.
Той зазирнув до «Енциклопедії». Обличчя Серпня прояснилось, і він так пильно подивився на дівчинку, наче побачив її вперше.
– Відтепер ви під нашою охороною, панно Люцино. Ми просимо вас поки що бути з нами. Пора братись до діла! Дивно, невже в цій кімнаті немає дверей?..
– Є, – шморгнула носом Люцина, потрохи заспокоюючись. – Але з того боку. Вони ховаються. Це ж потаємна кімната. Тому мене і не знайшли відьми.
– У Королівстві є прислів'я: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні», – сказав Марко.
– Я могла б намалювати. Я вчуся в художній школі.
– Чудово! – Марко підняв уламок цеглини. – Підійде?
Люцина кивнула і, зупинившись перед стіною, спитала:
– А які намалювати двері?
– Щоб влізся Тигрисик, – запропонував Мортіус. – Він серед нас найширший.
– А хто найвищий?
Найвищим виявився Серпень. Важко малювати, коли за твоїми рухами стежать, а в спину дихає величезний тигр.
– Трохи криво, – зауважив Сиволап. – Треба підняти цю лінію трохи вище.
«Добре, що мій Фелікс не розмовляє», – подумала дівчинка. Під кінець вона намалювала клямку з вигнутою ручкою, яку бач