ила на ілюстрації до казкового роману.
– Чудові двері, – запевнив Марко.
– Так, – погодився Серпень. – Як у казці.
А Тигрисик спитав:
– Ці двері, щоб вийти чи увійти?
– Думаю, вони годяться для обох випадків, – відповів Мортіус.
– Ходімо!
Серпень натиснув на клямку, і двері прочинились. За мить вони стали справжніми дубовими дверима з бронзовою клямкою.
Люцина попередила:
– Там дуже темно.
Але Мортіус її запевнив:
– Нам до темряви не звикати. Півдня провели в катакомбах. У мене є електричний ліхтарик. Але тут зовсім не темно! Дивіться, пролом у стіні!
Справді, за дверима був невеликий коридор із круглим склепінням, який закінчувався дірою надвір.
Мортіус став перед усіма й розкинув руки, збираючись їх стримати:
– Ось що, хлопці. Я знаю, що ви відважні й умієте робити всілякі фокуси. Але не забувайте, що з нами діти. Я маю на увазі панночку Люцину й Тигрисика...
– Я вже великий! – запевнив Колобок. – Я буду охороняти принцесу Люцину.
– Чому ти назвав її принцесою? – здивувався Мортіус.
– Я бачу, що це особа королівської крові!
Люцина сприйняла це як недоречний жарт:
– Неправда! Моя мама працює у видавництві, а хто мій тато, я ніколи її не питала, щоб не травмувати. Давайте пошукаємо Соню. Відьми розневидимили Замок, то ми її побачимо. Соня ціле життя мріяла, щоб за неї пролилися ріки крові, тобто, щоб її визволив який-небудь лицар. Звісно, краще буде, якщо вона перед тим позбудеться мишей в голові, тобто на голові, бо лицареві таке не сподобається. Я десь читала, що навіть слони бояться мишей.
– О, – здивувався тигр, – невже тут є слони?
– Не знаю, певно, що ні, – відповіла Люцина. – Тут ще слонів бракує. Вони б геть розвалили бідний Замок. Часом деякі хоробрі люди можуть боятися мишей.
– Гадаю, я допоміг би цій дамі, якщо вона не проти, – галантно мовив Сиволап.
– Річ у тім, що вона не проти, а от миші...
– То вже їхній клопіт, – мудро сказав кіт. – Дозвольте піти в розвідку!
– Будь дуже обережний, – попросив його принц.
– Сірий кіт у сірій кімнаті – хто його впіймає? – процитував Сиволап прислів'я з Королівства й побіг сходами нагору.
Мортіус прихилився до стіни й задумливо мовив:
– Я навіть пістолета в руках не тримав. Чим же мені битися?
– Яка в журналіста зброя? – лукаво посміхнувся Марко.
– Перо? – Що ж мені, тут статті писати? Краще вже палиця в руках.
Кіт повернувся, з огидою стріпуючи лапами:
– Сходи обслинені, – пояснив він. – Уявіть собі, тут усі мої знайомі: відьми, вовкулаки, слинявці, пліснявці на чолі з самим Повелителем. Цікаво, як вони сюди дісталися?
– Автобусами, – сказала Люцина. – Я випадково зупинила їхній автобус і приїхала до містечка.
Кіт недовірливо подивився на неї:
– Перепрошую, ви часом не з відьом?
– Мене вже питали. Ні! Це довга історія. Вона почалася з того, що мої сусідки-відьми хотіли відібрати в мене «Енциклопедію»...
– Зрозуміло, – сказав Серпень. – Ми повинні піти туди. Як ти сказав, Марку? Опівдні?
На щоках Марка спалахнув рум'янець:
– Так, опівдні.
– Отже, опівдні король Даниїл зречеться корони і вкриє навік свій рід ганьбою.
– Не треба одразу: ганьба, зрада. Може, чоловіка змусили, напоїли отрутою, що відбирає пам'ять, – несподівано заступився за незнайомого короля Мортіус.
Мовчанку, що настала після його слів, порушив кіт:
– Я бачив кількох крутиголовців. Не знаю, хто їх так потовк, але відьми перев'язують їм рани.
– Мушу сказати, хлопці, що мене нечисть знає в обличчя. А двом вовкулакам я перцем очі засипав. І Тигрисика вони знають. Але ви – найголовніша їхня здобич. Отже...
–...будуть ріки крові, – продовжила Люцина, – як і передбачала Соня. І ще вона вважає, що це дуже романтично. Не знаю...
– На сходах хтось розлив принаймні відро червоного чорнила, – повідомив Сиволап. – Може, це його мала вона на увазі?
Принц сказав:
– Ми прийшли до Замку з мирними намірами: щоб знайти вхід до Королівства. Якщо він нагорі, то треба йти туди. Але панна Люцина не повинна ризикувати.
– Ви хочете мене залишити в підземеллі?! – обурилась дівчинка.
– Ліпше перечекати в безпечному місці.
– Вхід до Королівства відкривається лише на кілька секунд, – зауважив Марко. – Ми повинні бути вкупі.
Люцина вдячно посміхнулась хлопцеві:
– Я можу стати в пригоді. А скажіть, чи в Королівстві є телефон? Я б подзвонила мамі.
– Звичайно! Ми підтримуємо зв'язок з іншими світами.
– Чую, хтось наче співає, – озвався Тигрисик. – Десь тут поруч.
– Справді, якась жінка, – підтвердив Сиволап.
Люцина зраділа:
– Це – Соня! Ходімо до неї!
46
Наприкінці коридору вони побачили двері з наклеєним папірцем.
– «Клуб книголюбів», – прочитав Мортіус. – Цікаво...
– Тихше!
З-за дверей долинав смутний голос:
Щасливий, хто живе без маски й прикидання,
Хто не приховує правдивих дум і мрій,
Хто не зневолює свого пера, в німій
Покорі творячи нудні й пусті писання.
Бідолашна Соня, опинившись заручницею нечистої сили через власну необережність, втратила будь-яке відчуття часу, а разом із ним – надію вийти на світло. Із кімнати можна було вийти лише через двері, а їх запечатав сам Повелитель. Соня уміла відчиняти замки шпилькою для волосся. Цього навчив її тато, бо малою дівчинка могла втрапити в халепу, блукаючи по Замку. Наприклад, зачинити за собою двері чи залізти в скриню. Але тут вона не могла нічого вдіяти. Тато заборонив Соні читати книжки з магії, доки тій не виповниться аж сорок п'ять років. А до цього віку їй ще було далеко.
Кликати на поміч вона не хотіла, щоб не наражати Люцину на небезпеку. Ясько і Мацько пробували розбудити дівчинку, щоб розповісти, у чому річ, але не зуміли. Наставав ранок, і їм треба було щезнути з першими променями сонця. Щоб не заснути й додати бадьорості духу, бібліотекарка читала вголос вірші улюблених поетів. Байдужа до поезії людина пройде повз її в'язницю, але той, хто має чутливе серце, обов'язково зупиниться послухати.
Чому ж моя душа не може без вагання
Поскаржитись на жаль, на смуток ревний свій,
Чому перо моє втрачає вольний стрій,
Як тільки доторкнусь до власного страждання?
Який гарний голос! – сказав Мортіус. – Жінка з таким голосом може бути сиреною, але не відьмою.
Він витяг із кишені невеличкий диктофон і поставив на підлогу.
– Може, відчинити двері? – запропонувала Люцина.
– Ні, я хочу записати вірш до кінця. Здається, це Ронсар... Який голос, який талант!
Власне, у глухому голосі, що долинав із-за дверей, не було нічого вражаючого, але він чомусь зачепив струни Мортіусової душі так, що ледь не порвав. Обидва лицарі теж заслухались. Тільки Сиволап нетерпляче крутився під ногами, бо за таких обставин дорога кожна секунда. Та ось Соня дочитала останні рядки сонета:
Найгірший той вогонь, що спалює думки,
Зло найлютіше те, що в'їлося в кістки,
Найбільший біль — це біль, котрий не має мови.
За стіною почулося хлипання. Бібліотекарка навіть не здогадувалася, що її чують. Вона б тоді не змогла згадати жодного слова з вірша.
– Соню! – покликала Люцина, коли Мортіус вимкнув диктофон. – Ти мене чуєш? Зараз ми тебе визволимо!
І не гаючи часу, зірвала папірець з дверей. Щось вкололо її в руку, може, скалка дерева. Коли не знаєш про чари, діяти дуже легко. Їх наче не існує. До речі, так вважав Серпень. Соня ледь не звалила дівчинку з ніг, кинувшись їй у обійми.
– Я знала, що ти прийдеш по мене! А це хто?
– Тигр Ілля, або Тигрисик. І кіт Сиволап. Це вони почули твій голос.
– О, так, звірі такі чутливі! – засяяла Соня. – Дякую, щиро дякую!
– А це ті, про кого ти мені розповідала...
– Але ж їх троє! Боже, хто ж із них принц? Чи не ви часом? – спитала вона Мортіуса, котрий у напівтемряві видався їй дуже поважним.
Мортіус густо почервонів. Нікому б таке не спало на думку. Із цього він зрозумів, що зустрів незвичайну істоту.
– Ви чудово читаєте вірші, – бовкнув він. – Це – Ронсар?
– Майже вгадали: Жоакен дю Белле. Я часом їх теж плутаю.
– Соню, – втрутилась Люцина, – цей пан із Серединного світу. Ми з ним із одного міста. Це – Марко, а це – Серпень. Але ти називала інше ім'я...
– Серпень – це і є принц Август, – просичала Соня. – Невже ти досі не зрозуміла?!
– Власне, ми тут інкогніто і не називаємо титулів, – прокашлявся Мортіус. – Мене звати... Мортіус. Я репортер. Ніколи не чув, щоб хтось так читав вірші, вам треба виступати на сцені!
– Я зворушена.
– Тільки не треба знову плакати. Ми збираємось нагору, бо шукаємо вхід до Королівства.
Соня хихикнула:
– Я їх надурила! Примусила довбати стіну. Зате у вас є запасний вихід на випадок втечі. Щодо мене, то я залишусь у Замку.
– Сподіваюсь, нам не доведеться втікати, – сказав Серпень. – Але ми б не хотіли кровопролиття.
– Треба йти, – втрутився Марко. – Боюсь, нам не минути сутички, раз вони на нас полюють. Треба застати їх зненацька.
– Так. Ми підемо з Марком вперед, бо маємо зброю. Сиволапе, крутиголовці озброєні?
– Мають пістолети, але чи є там патрони, мені не вдалося з'ясувати.
– Я підслухала, що вони спершу візьмуть вас у полон, щоб потім прилюдно стратити, – згадала Соня.
Мортіус аж зрадів:
– Чудово! Приємно знати, що тебе повісять не сьогодні, а завтра. Завжди є надія врятуватись.
– Марку, висмикни мені з хвоста шерстинку, – тихо попросив кіт. – Господар може не дозволити, але один кіт на полі бою не воїн.
– Що таке? – спитав принц.