льне коло над старою відьмою. Гортензія, щоб приховати радість, бо відтепер матуся не зможе пильнувати за кожним її кроком, відійшла в куток, начебто поправити пов'язку крутиголовському байкерові на правій руці.
– Вмієш стріляти? – спитав той.
Гортензія уважно подивилася на пістолет. Таких чимало продавали в іграшкових крамницях. У дитинстві вона страшенно хотіла мати такий, але матуся примушувала її без кінця повторювати незрозумілі закляття. Гортензія не раз бачила по телевізору, як треба стріляти й кивнула на знак згоди. Пістолет виявився незвично важким, і вона вчепилася в нього обома руками.
– Цілься в отого, – тихо наказав крутиголовець, вказуючи на Марка. Гортензія прицілилась.
– Тисни на курок.
Вона натиснула й поточилася назад. Оглушливо бахнуло і засмерділо димом. Куля пролетіла над головою принца і щезла у вікні. Обидва мечі з брязкотом впали на підлогу. Ніхто з них не переміг.
– Стріляє як справжній! – зраділа Гортензія.
– Він і є справжній, ідіотко! – гаркнула стара. – Який це вилупок дав їй пістолет?
Настала тиша.
– Ось він! – показала Гортензія. – Звідки в нього може бути справжній пістолет?..
Стара встала й попрямувала до крутиголовця, вхопивши його за вухо.
– Як ти смієш, свинюко, давати дівчині пістолет?! А якби вона когось вбила?!
Той раптом позеленів і чхнув просто в лице старій відьмі.
– Коти... У мене алергія на котів...
49
Марко отямився першим, вхопив свого меча й підбіг до вікна. Лице його розплилось у посмішці. Величезне подвір'я рябіло від котів різних мастей, короткошерстих і пухнастих. Вони сиділи й дивились угору.
– Привіт! – помахав рукою Марко, і могутній котячий хор потряс мури Замку, аж посипались дрібні камінці.
– Вони прийшли!
Мортіус, Серпень і тигр кинулись до вікна. Хвиля котів увірвалась до Замку.
– Ой, як їх багато! – здивувався тигр.
– Замок оточено, – доповів Сиволап. – Наказуй, принце!
...Соня з Люциною мали інший клопіт. Їм насилу вдалося прогнати пліснявців та слинявців від книжок. Гидкі створіння довго огризались, шипіли і плювались. Книжки мали такий вигляд, ніби півроку пролежали у вогкому льосі, населеному слимаками. Соня істерично плакала.
– Перестань! – не витримала Люцина. – Книги не горять і не тонуть у воді, і навіть розвіяні вітром листочки зберуть книжкові гноми.
Вона вийняла з торбинки «Енциклопедію» й попросила:
– Беріться до роботи!
Гноми повільно виходили, протираючи очі й потягуючись.
– А тепер ходімо! Гноми не люблять, коли на них дивляться.
Люцина потягнула бібліотекарку за собою, і вони побачили за дверима безліч котів.
– Котики! – зраділа дівчинка. – Ви прийшли нам допомогти?
Серпень вичекав хвилину, а тоді оголосив:
– У кого алергія на котів, нехай покине Замок!
Ніхто й не поворухнувся. Повелитель сказав з кривою посмішкою:
– Вони чекають мого наказу. А я чекаю дзвінка з Імперії.
І тут, ніби на замовлення, у кишені Лукаша задзвонив телефон.
– Вас, Повелителю!
Не кваплячись, той підніс мобільник до вуха:
– Слухаю! Так, він тут, і не один. У нас є поранені...
Серпень підбіг до нього:
– Можна?
– Прошу, – навіть не здивувався Повелитель і передав йому телефон.
– Я – принц Август і буду вчасно. Чекайте!
– Він що, здурів? – здивувався Мортіус.
– Це називається шоковою терапією, – пояснив Марко.
– Здається, нам її й досі не бракувало. Але я, безперечно, піду з вами...
Принц подякував Повелителю за телефон і сказав:
– Я міг би взяти вас заручником, але можете собі йти, доки у ваших підопічних не почались ускладнення. Сиволапе! Нехай твої воїни випровадять цю публіку.
Повелитель знову слухав Імперію, і чим більше слухав, тим кращий ставав у нього настрій. Потім він вимкнув телефон і сказав:
– Спершу жінки!
Відьом не треба було довго вмовляти. Вони похапали мітли й полетіли. Гортензія зойкнула:
– Де моє помело? Мамо, ви не бачили?
Та ж проблема виникла і в пані Маргарити, яка ніяк не могла зібрати свій багаж.
– Швидше! – наказав Повелитель.
Гортензія наштовхнулася на кота й голосно чхнула.
– Феліксе, і ти тут?
Люцина кинулась до свого любого котика і вхопила його на руки.
– Мітли он там! – показала Соня на сусідню кімнату. – Ми виганяли ними слинявців і пліснявців. О, мої книги! Що з ними буде?!
Мортіус взяв її за руку:
– Спокій, тільки спокій! Я втратив усе: квартиру, телевізор, роботу... Здоров'я – важливіше.
Стара відьма не рухалась з місця.
– Вам що, потрібне окреме запрошення? – визвірився Повелитель.
– А тобі не все одно? Я хочу на прощання сказати кілька слів цій малій, Люцині. Підійди-но сюди, голубко!
– Не йди! – злякалась Соня.
– Не бійся! Можете притримати моє помело! – кинула стара свій літальний апарат під ноги Мортіусу.
– Я б не радив, – сказав колишній репортер. – Ще скаже якусь гидоту!..
– Ви хочете з нею говорити? – спитав Серпень.
Люцина знизала плечима й підійшла до старої.
– Нахились!
Дівчинка нахилилась, стара мовила їй кілька слів, що, певно, вразили Люцину. Вона поблідла й мовчки відійшла.
– До мене! – скомандувала стара, і помело опинилось у неї в руках. Вона хвацько підібрала спідницю й гукнула: – Вйо!
Навіть не попрощалась. Якийсь дивний звичай у нечисті – ніколи не прощатись.
Довгомуди та інша братія повсідались у автобуси. Крутиголовці теж непомітно зникли. Залишився Повелитель. Він сів у крісло й запалив сигару.
– Сигара недобра на хвору печінку, – зауважив Марко.
– Турбуєшся про моє здоров'я?
– Не те, щоб дуже...
Повелитель нічого не сказав, бо його увагу привернула біла ворона, що влетіла через вікно й сіла на плече принцові.
– Аона! – вигукнув Серпень. – Ми думали, що ти загинула!
Ворона лагідно вщипнула його за вухо.
– Час! – прошепотів Повелитель і шпурнув сигару в камін. Знявся стовп іскор, щось загуділо, і повелитель нечисті зник у комині.
– Клас! – похитав головою Мортіус. – Як у кіно...
– Відпусти своє військо, Сиволапе, – попросив принц. – Ви нас дуже виручили. Час і нам додому...
– А як... – пробувала щось сказати Люцина, але не встигла, бо стіни раптом розплились перед очима, підлога зникла, і вона полетіла в сіру прірву з Феліксом на руках.
– Hi! Hi! – почула вона крик принца. І перед тим, як впасти в забуття, її пронизала думка, що, мабуть, із Королівством не все гаразд.
частина другаПовернення королівства
1
Великий смуток зійшов на Королівство: помер король Даниїл. Помер не так, як належить, вдома, серед рідних та близьких, а у в'язниці – там, де його тримали крутиголовці, розпускаючи плітки про хворобу, що опанувала душу й тіло Його величності через втрату єдиного сина і спадкоємця. Правду знало так небагато людей, що позбутись небезпечних свідків було дуже легко. Імперія, з її тисячолітнім досвідом зрад, переворотів, інтриг, вміла ховати кінці у воду.
Король помер перед самим світанком, якраз тоді, коли син його Серпень сидів на ганку вбогої хатини й дивився на зорі. Можливо, так було краще, бо на дванадцяту годину опівдні крутиголовці призначили ганебне зречення корони. Але в цей час їм довелось оголосити про смерть короля. Було приспущено зелені прапори зі срібною пір'їною, а всі дзеркала в Королівстві запнули темними покривалами, щоб душа короля не заблукала в задзеркальних світах. І тоді, рівно опівдні, відчинився Великий Льох, в якому опинились Королівство і Граничний світ. Зникли всі невидимі кордони, що існували задля того, аби не впускати і не випускати зла, хоча завжди існуватимуть щілини, через які воно просочуватиметься. Щоб зрозуміти, що таке Великий Льох, уявімо собі місце, куди не потрапляє жоден промінь сонця, і все живе там поволі нидіє і вмирає. Звісно, над Королівством, як і раніше, світитиме сонечко, зеленітиме трава... Йдеться про те, що погасне інше світло – мудрості, любові, доброти. Воно ніколи не зникало назовсім навіть у Імперії, що вже сотні років перебуває у Великому Льоху, й ніколи не зникне, доки існуватиме світ. «А що ж із Серединним світом?» – спитаєте ви. Гадаю, варто звернутись до такої правдивої книги, як «Енциклопедія Королівства», де в статті під на звою Міфи Серединного світу знаходимо таке тлумачення:
«Серединний світ – сам по собі. Він безпідставно вважає Королівство та Імперію витвором власної уяви. Немає жодних документальних підтверджень, але й не існує прямих заперечень, бо, якщо Королівство й Імперію створили вихідці з Серединного світу, то це сталося дуже давно. Серединний світ нагадує терези, одна шалька яких хилиться в бік Королівства, а інша – у бік Імперії. Від того, куди вона хилитиметься більше, залежить доля Серединного світу. Він сам обирає, з ким бути...»
Але дивна річ: коли тебе чи мене спитати, ким ми хочемо бути злими чи добрими, кожен обере добрих. Відтак цього мало. Треба стати кимось із них. Мудрість Королівства не допускалась у світ, що сам себе обирає. Висміювалась і навіть переслідувалась. Зате сюди безперешкодно проникали дуже зрозумілі погляди крутиголовців: хапай, поки інший не вхопив; бреши, коли тобі це вигідно; своя сорочка ближче до тіла і таке інше. Та й читати кримінальні романи цікавіше, ніж казки і притчі, а чаклунське ремесло дає змогу відчути себе сильнішим.
Про небезпеку появи Великого Льоху король Даниїл не раз радився з наймудрішими людьми, а ті його переконували, що доки Королівством правитиме його рід, цього не трапиться. Може настати затьмарення, як ото затемнення сонця, але довго воно не триватиме. Ці ж люди радили зробити Королівство відкритішим, перед тим усе добре обміркувавши. Смерть короля Даниїла опустила цей чудовий край, мрію знедолених з інших світів, до Великого Льоху. Це сталося б і в тому разі, якби він залишився живим і навіть вступив у боротьбу з імперськими завойовниками.