Але принц Серпень, що стояв у гурті людей перед палацом, власне, рідним своїм домом, не думав про долю Королівства і про те, що тепер він не стане королем. За його спиною, майже впритул, стояли могутні дерева Королівського парку з його виплеканими квітниками, кольоровими фонтанами, альтанками і чудовими майданчиками для дитячих забав. Зрідка падало пожовкле листя, і сонце збиралось на спочинок. Поруч із принцом стояв Марко. Він підставив долоню, і жовтий лист впав просто на неї. Це було дивно, бо тільки почалося літо. Однак у Великому Льоху все по-іншому...
Уже три години Серпень стояв заціпенілий і блідий перед палацовою площею, не проронивши ні слова. Міський люд прийшов сюди, почувши про смерть улюбленого короля. Хтозна, чого вони чекали. Дивились на прапори з жалобними стрічками, замкнену браму, вантажівки з озброєними крутиголовцями, що півколом оточили площу, і думали, що так, як було колись, уже більше не буде. Ця просто вбрана, непримітна юрба, яка ніколи не тримала в руках зброї, а в серці ненависті, нічим не загрожувала імперським чиновникам. Зараз у палаці вирішувались проблеми надзвичайної ваги. Вікна були зачинені й завішані чимось темним.
Король так довго хворів, що до його смерті можна було підготуватись. Однак мало хто вірив, що Даниїл отак просто зречеться корони. Він мусив би щось наостанок вчинити, аби залишитись у пам'яті народу гарним королем.
Марко вмовив Серпня натягнути на голову капелюха з великими крисами і вбратися в джинси та футболку. Одежа студента Академії, як і синій халат бібліотекаря чи вчительська мантія викликала б підозру в імперських стражників. Принц, хоча й умився з дороги і дещо поїв, нагадував тіло без душі. Усе це було для Марка нестерпним, але він, як умів, приховував свій біль і почуття провини невідомо за що, готовий кожної миті захистити товариша, якщо той не втримає горе в своєму серці. На Оксамитовій вежі бамкнув годинник, а потім спокійно відміряв шість годин пополудні. По тілу принца пробіг дрож. Серпень прокинувся від заціпеніння, повернувся до Марка з очима, повними сліз, й прошепотів сухими устами слова, які ніхто ніколи не казав у Королівстві і які безмежно здивували товариша:
– Королівство – це я...
І продовжив:
– Королівство – це ти.
Один за одним жовті й червоні листки відривалися від гілок і падали на голови та плечі людей.
Що за диво? – стиха перемовлялись вони. – Куди поділось літо?
2
У столичному передмісті, яке називалось Зеленими Кутками, більшість будиночків так обросли садами, що в деяких видно було лише вікно, десь двері, а ще від іншого залишився клапоть помальованої нажовто стіни. В одному з тих будиночків, оточеному живоплотом, за яким одразу починалися поля та городи, зупинилися прибульці з Серединного світу. Там не було вже дороги, а така собі стежка, по якій міг би ще проїхати невеликий коник із візочком, а вже авто зачіпало б кущі. Стежка звужувалася, звужувалася, доки не приводила до дому давнього приятеля короля, Онися. Вони познайомилися багато років тому, коли майбутній король вчився в Академії. Онисьо працював там ніби помічником студентів та викладачів: ремонтував замки, підмітав подвір'я, лагодив водопровідні крани, вибивав килими, а коли виріс, то став опікуном-господарем цілої Академії. Онисьо мав добре серце, тому ім'я, яким його називала мама, не виросло, а залишилось маленьким. Онисьо жалів кожну істоту й неістоту, знав про найменшу комашку стільки, що до нього приїжджали професори на консультації. І школярів теж жалів, сидів коло них, коли ті хворіли, і був їм неначе мати, всіляко розпещуючи, щоб швидше одужували і не нудьгували за домом. Коли з'явився Серпень, Онисьо теж опікувався ним. Не всі мали таку добру пам'ять, щоб цікавитися простим служником упродовж багатьох літ, але ті, хто по-справжньому прихилився до нього, знали, що Онисью не лише добрий, а й мудрий. Однак він не писав книжок і був невідомим широкому загалу. І ще – Онисьо залишався вірним старій дружбі, и на нього можна було покластися в усьому. Зараз, у тяжкі непевні часи, це можна було нарешті оцінити. Тому сюди Серпень із Марком привели своїх супутників: Мортіуса, Соню, Тигрисика і обох котів, Сиволапа й Фелікса. Вони, полишаючи Замок, опинились на полі конюшини, звідки рукою було подати до хатини Онися.
Онисьо мав ріденьке сиве волосся, що стирчало в різні боки, й сині, майже круглі очі. Йому була притаманна та посмішка, що освітлювала лице наче зсередини. По ній люди Королівства пізнавали своїх по різних світах і вважалися немовби родиною. Коли вони зустрічалися, то посмішки ніби розквітали на обличчях.
Уже стемніло, коли хлопці повернулися до свого тимчасового дому, промовчавши цілу дорогу. Марко побоювався, щоб ця мовчанка не затягнулась надовго, адже не можна залишати Королівство на поталу крутиголовцям. Вони не зможуть тоді жити тут, навіть, якщо забудуть про те, ким могли би згодом стати. Не йти ж їм до непривітного та чужого Серединного світу, де цінують гроші більше, ніж розум чи талант! Усюди вони будуть не на своєму місці. Марко міг знати, що відчуває його мовчазний товариш, навіть іноді вгадував думки. Тільки одне залишалось незбагненним для сина архіваріуса: як це однакові думки спонукають до різних вчинків? Піклуючись про Серпня, хлопець забував про власні тривоги, і свого батька згадував значно рідше, ніж покійного короля. Тато в безпеці – переконував він себе. У такому віці люди обережні. Можливо, тато десь там, у глухому гірському селі, ще не знає про смерть короля.
Загавкав песик Серденько, і одразу ж у освітленому отворі дверей з'явилась висока, може, навіть занадто, як для такого непримітного вдачею чоловіка, постать Онися. Він увесь випромінював спокій, бо знав, що означає гавкання рудого песика з гострими вушками і майже лисячим хвостом.
– Заходьте, хлопці! – посміхнувся господар.
– Люцина вже прокинулась? – спитав Марко, усе ще сподіваючись, що непритомний стан дівчинки, яка жодного разу не розплющила очей і не бачила Королівства, це просто сон.
– Ні, але, якщо не прокинеться до завтра, доведеться шукати лікаря...
– Не турбуйтесь, Онисю. Ми довго тут не затримаємось, – сказав Марко, відчувши якусь напруженість у словах старого.
– Краще б ти цього не казав, синку...
Онисьо якось постарів на очах. У Марка защеміло серце, і він кинувся на шию старому, тихо схлипуючи.
– Та що ти, хлопче! Заспокойся... Або поплач, так стане легше. Воно й не дивина, що ти увесь такий затиснутий: стільки пережив. Але тепер ти вдома, а тут кожна травинка підтримає, кожен листочок сховає... Ходімо, вмиєтеся обидва та й підемо вечеряти. Ваші вже, либонь, зголодніли. А тоді, як хочете, підете спати. Я вже постелив вам у тій кімнаті з годинником, що йде назад.
– А з іншими все гаразд?
– Аякже! У пані Соні голова боліла, але вже перейшло. Тигр від'їдається потроху. Що за чудесна істота! Коти рвалися за вами, ледве їх стримав...
– Ну, а Мортіус?
– Ми з ним вечерю готували. Приємний чоловік, тільки дивний якийсь. Питав, де тут біржа праці і яка середня зарплата. А я, на свій сором, про таке й не чув.
– Він же з Серединного світу. Йому тут важко буде звикнути.
Брязнула клямка кухонних дверей. То Сиволап, зачувши голос Марка, кинувся відчиняти двері. За ним прибіг Фелікс. Він ще не знав, кого треба пильніше охороняти – Люцину чи Його Котячу Величність. Соня чомусь сторонилася котів, бо ті виявляли до її зачіски неприховану цікавість.
Сиволап стрибнув принцу на груди й поклав голову на плече.
– Я з тобою, – промуркотів він рідною мовою, щоб не зраджувати почуттів. – І у горі, і у щасті!
Усі зайшли до кухні, де Мортіус заправляв салат, а Тигрисик намагався вирішити, як йому вмоститись між грубкою та обіднім столом, щоб нікому не заважати. Мортіус обіцяв із ним посидіти після вечері в садочку й поговорити про все на світі, тобто про Королівство. Він не надто переймався останніми подіями, бо нічого не знав про смерть і державні перевороти. Мортіус не хотів травмувати невинної душі Тигрисика. Власне, сам того не відаючи, він виховував його так, як виховують дітей у Королівстві: з любов'ю і повагою.
Серпень не хотів вечеряти. Ледве вмовили його з'їсти кілька ложок страви.
– Синку, – звернувся до нього Онисьо, – завтра я піду з тобою до палацу, і ми спробуємо туди потрапити. А тепер – їж!
– Дякую, – відповів принц, уперше, відколи вони повернулись.
Онисьо посміхнувся до всіх:
– Дуже радий з вами зустрітись. Ми з Серденьком геть знудились...
– Я пам'ятаю, як ви нас щоліта брали на канікули. Зрештою, то було минулого літа, а здається, минула вічність.
Смутною була ця вечеря. Раз у раз набігала тінь на обличчя: згадка про смерть короля, батька Серпня. Марка все ще мучило почуття якоїсь незбагненної провини. Онисьо, намагаючись бути колишнім привітним господарем, час від часу зітхав. Соня почувала себе розгубленою і самотньою. Її теж щось мучило. Коли Фелікс випадково опинявся коло неї, вона здригалась і блідла. З обома котами її пов'язувала якась страшна таємниця. Врешті уважний господар поцікавився:
– Вас щось турбує?
Соня зітхнула:
– Я... я б хотіла знати, чи тигри їдять мишей...
– Наскільки ви помітили, зауважив Мортіус, накладаючи собі салату, – цей тигр – не просто тигр. Він уміє розмовляти і їсть геть усе!
– Еге ж, – згодився Тигрисик, наминаючи канапку з маслом і сиром. – Ви маєте на увазі тих мишей, що живуть у вас на голові? Вони теж не зовсім миші.
Соня полегшено зітхнула:
– Так, одна зелена, друга рожева, а третя лимонного кольору. Не знаю, що з ними робити. Вони такі беззахисні, непристосовані до життя...
– О! – здивувався Марко. – Я чув про унікальних мишей графа Шкробеля. Вони живляться квітковим пилком і нектаром. Можна поглянути?
– Вони такі полохливі. Я через те ношу їх на голові.
– Хочете, я зроблю для них хатинку? — запропонував Онисьо. – Ви ж, хлопці, – звернувся він до котів, – не скривдите ці незвичайні створіння?