– Нема проблем! – пирхнув Сиволап.
– От і добре. Тепер давайте подумаємо, як вас розмістити на ніч.
– Я буду біля Люцини, – сказала Соня. – Щось вона довго спить. Треба, щоб вона когось побачила біля себе, коли прокинеться. А посуд я помию. У нас так було вдома: тато готував обід, а я мила посуд. Він боявся, щоб я не переплутала і не поцукрувала юшки.
– Трохи цукру не завадить, – докинув Мортіус.
Люцині й Соні відвели кімнату для гостей. Така була в хаті, бо в Онися раніше не переводились колишні його учні. Хоча він і не викладав жодного предмету в Академії, однак міг кожному пояснити найскладніше завдання, навіть із вищої математики. Серпень і Марко мали власну кімнату з їхніми старими підручниками й іграшками. Дитинство в цій кімнаті тривало вічно. На стінах висіли невмілі малюнки, гербарії під склом, на шафі з книжками стояв глобус, трохи інший, ніж у Люцини, бо на ньому були позначені Королівство та Імперія. Над письмовим столом висів чудернацький годинник, стрілки якого рухались не вперед, а назад, а цифри виглядали так, наче їх хтось вивернув. Цей годинник подарував Онисеві на день народження король Даниїл. Можливо, через те, що годинник відлічував час назад, Онисьо не старів і не змінювався. Звісно, той годинник складався з металевих коліщат і нічого не міг вдіяти з такою поважною субстанцією, як час, але з ним було якось спокійніше. Приміром, якщо й зробив помилку, то завжди встигнеш її виправити. Господар не хотів, щоб незвичайний годинник був увесь час перед очима, й повісив його в кімнаті, куди рідко заходив. А зараз ця річ могла бодай трохи розважити принца і Марка. Він же бачив, як їм важко, таким вразливим до найменшого вияву зла та несправедливості.
Ну, а Мортіусу з Тигрисиком довелося відпустити найбільшу кімнату, вітальню, де знаходилась бібліотека. Будь-який книголюб із Серединного світу напевно збожеволів би, побачивши шкільні підручники з Королівства, різноманітні атласи, визначники рослин, птахів, і, звісно, енциклопедії. Там же було безліч казок, читаних і перечитаних кількома поколіннями вихованців Онися та ним самим. Книжки з іншого світу завжди видаються загадковими, навіть якщо це безліч разів перевиданий буквар, по якому абабагаламаги навчають ледачих учнів читати й писати. Хоча Мортіус волів би провести вечір на канапі, мусив поважати бажання Тигрисика. Бідна дитина й так натерпілася за останні дві доби...
Коти мали самі вирішити, у чиєму товаристві їм спати. Вони були дуже збуджені. Сиволап умовляв Фелікса заговорити людською мовою, але той все ще не бажав цього робити. Загалом, коти надзвичайно здібні до мов, чудово все розуміють, але не надто говіркі. Вони починають говорити лише тоді, коли відчувають, що далі не можна мовчати. Сиволап був зразком відданості й дружби щодо принца Серпня, а от Фелікс, як усі молоденькі коти, не почував особливих обов'язків, хоча й переживав за Люцину. Навколо відбувалось стільки подій, що він би не всидів коло сплячої господині. Зрештою, він вважав, що тій треба просто гарненько виспатися.
Марко й Онисьо були всерйоз занепокоєні, й під час вечері господар двічі заходив до Люцини. Принц рано пішов до своєї кімнати. Знявся вітер, і гілки бузку, що вже відцвітав, шкрябали по шибках. Спати він не хотів. Просто ліг, відвернувшись до стіни. Марко затримався на кухні з Онисем. Той збирався до майстерні лагодити будиночок для кольорових мишей.
– Не переживай так, хлопче, – сказав Онисьо. – Королівство знало лихі часи і раніше.
– Боюсь, щоб Серпень без мене кудись не вліз.
– Сиволап зараз слідкує за ним. І песик мій...Біль треба пережити на самоті.
– Від батька не було вісток?
– Я послав йому голубом листа. Гадаю, він скоро з'явиться тут, щоб побачити тебе.
– То нічого, що нас так багато?
– У мене частенько гостюють, але тим, що прибули з інших світів, не варто з'являтись поки що на людях.
– Як добре, що ви у нас є!
– Чимало людей охоче прийняли б вас. Зараз ми всі розгублені й налякані, але благородна кров громадян Королівства не швидко зіпсується. Я не раз міркував, що ми надто довірливі...
– Сиволап прикликав до Замку ціле військо, готове битися на смерть.
– Так, він хвалився. Ми теж повинні захистити Королівство, але як? Скільки людей уже загинуло! Пам'ятаєш Тітуса з Третьої Публічної бібліотеки? Згорів у книгосховищі. Я не знаю, правду кажучи, чи задля книг пішов би на таке... – зізнався Онисьо.
– Це тому, що ви не були бібліотекарем. Я відправив батька після того, як ми сховали найцінніше. Про цей сховок знаємо лише ми...
– Я не хочу про нього знати. Так буде краще. Хай би мене катували, але, коли я нічого не знаю, то й не скажу, – посміхнувся Онисьо. – Мене ж ніколи не катували...
Марко здригнувся:
– Невже дійде до цього?
– Уже дійшло. В Імперії це звичайний спосіб зламати волю людини.
– Існують ще чорні закляття. Те, що отруїло Серпня, було не просто отрутою. Він не проспав би стільки часу. При дворі імператора аж кишить чаклунами та чорнокнижниками. Ви мені, напевно, не вірите. І Серпень теж переконаний, що тому, хто не вірить у магію, вона не завдасть шкоди. Але, буває, у людській душі відкриється якась щілина, і туди влізе щось нечисте. Як застуда, наприклад.
– Ти думаєш, що з Люциною це сталося?
Марко засяяв:
– Як ви здогадались?
– Що б там не було, але, якщо вона найближчим часом не прокинеться, то помре від виснаження. Пошлемо завтра по лікаря. Ця панночка дуже схожа на нас.
– Я нічого про неї не знаю, окрім того, що в неї вдома була магічна «Енциклопедія Королівства», а це означає дуже багато.
– Цією книгою можуть володіти лише особи королівської крові, – додав Онисьо. – Дивно... Я можу лише здогадуватися. Треба змусити декого заговорити... Я піду попрацюю, добре?
Марко лише здвигнув плечима. Біля дверей кімнати, де спала Люцина, він зупинився і прислухався. Була вже пізня година, і він не насмілився постукати. На другому поверсі, під дверима його кімнати, сидів Сиволап із незадоволеною міною.
– Вештаєшся поночі, – буркнув кіт, – а мені треба подвір'я стерегти.
– Там же Серденько.
– Псові нема що вірити. Молодий дуже.
– А Фелікс де?
– Та послав його до панночки Люцини, але Соня не пустила. Боїться за отих кольорових мишей. То він чекає мене під задньою стіною. Іди до принца й пильнуй. Здається, у нього буде безсонна ніч.
– Ти відчуваєш?
– Ви, люди, називаєте це інтуїцією.
– А коти?
– Для нас це чуття. Щось таке, що знаходиться межи плечима. Як має бути добре, то гріє, а як лихе – морозить. Іди, я повернусь під ранок. Відчиню двері сам. Нявкну для попередження. Люди не вміють нявкати.
– Ти неймовірно передбачливий кіт!
– Я старший від тебе, й не довіряю нікому. Оцих двох, Мортіуса й Соню, не треба випускати між людей, а то вони такого наговорять!
– Якщо вони вже тут, то все гаразд.
– Ми – у Великому Льоху. Я бачив чорну діру, коли все почалося. Тепер до Королівства попхається різний ненадійний люд. Зрештою, ми все завтра розвідаємо, – запевнив кіт. – Підслухана інформація – найдостовірніша.
– Не думай, що ти тут найрозумніший! – огризнувся Марко. – Без нашого дозволу ви нікуди не підете. Ми перебуваємо в стані війни...
Кіт стрибнув до клямки, і двері відчинились.
– Прошу! Тільки не проспи свою долю.
Останні слова ошелешили Марка, а кіт уже розчинився в напівтемному коридорі. Він умів це дуже добре робити.
3
Не можна сказати, щоб Мортіусу сподобалося гуляти під зорями. У кущах, що живим плотом оточували величенький сад, щось шелестіло, навіть тріщало; вітер розгойдував ліхтарики, які освітлювали квітник, зовсім близько перегукувалися нічні істоти... Мортіус виріс на бруківці, і ніхто не водив його гуляти до парку, тільки згодом копіткі пошуки інформації могли виволікти його на природу. Джунглі для нього були чимось на зразок рідкого лісу з м'якою травичкою, на якій приємно полежати літнього дня. Тому, походивши трохи стежкою, він впакувався до альтанки, дозволивши Тигрисикові побавитись у схованки з песиком Серденьком, а сам поринув у тривожні роздуми, як влаштуватись у Королівстві, котре може колонізувати Імперія. Тигрисик вважав себе досить дужим, аби захиститись від крутиголовців, але що він вдіє проти вогнепальної зброї? Із того, що Мортіус встиг дізнатись, можна було дійти невтішних висновків: у Королівстві люди досить легковажні. Як вони підуть проти кругиголовців, не володіючи зброєю? Принц, бідолаха, сам ще дитина. Залишається партизанська боротьба. Він міг би їм допомогти. Наприклад, писав би листівки на зразок: «Королівство в небезпеці!» Можна викрасти зброю, захопити королівський палац. У Серединному світі так часто роблять. Коли немає великого війська, можна влаштувати державний переворот.
Мортіус як-не-як був найстаршим серед усієї команди, що прибула до Королівства, тобто звалилась у нього. У його голові поволі зріли плани повернення трону законному спадкоємцю, один гірший за другий. Колишньому репортерові якось не доводилося займатися державними справами. Він розумів, що не здатен нікого вбити, навіть пустити трохи крові, вигляд якої був для нього нестерпним. У темній альтанці ставало щораз страшніше, і він погукав Тигрисика. Той вельми неохоче поплентався за ним до хати. Воно й не дивно: Колобок не мав із ким бавитися, доки жив у міській квартирі, за стінами якої знаходився ворожий до тигрів світ, що наполовину складався з різних там довгомудів, відьом та перевертнів.
– Тигрисику, – мовив поважно Мортіус, – треба виспатися, бо завтра доведеться відвойовувати для принца Королівство. З ним дуже негарно обійшлися. Мусимо йому допомогти, розумієш?
– Добре, таточку, звісно. Нам треба зібрати усіх тигрів Королівства, як Сиволап зібрав котів. Але я не хочу бути королем тигрів...
– Я тебе розумію. Завтра щось придумаємо.
Вони зайшли до кімнати. Годинник на стіні показував майже північ. Мортіус вхопив першу-ліпшу книжку казок і стрибнув під ковдру. Тигр позіхнув і, вклавшись на вицвілому килимі, чемно заснув.