навогнити перо. Зрештою, якби й забув коли, це не було б катастрофою. Просто тоді до вогню треба було додати ще кипарисове полінце. Коли Марко зацікавився магією, тато передав під його опіку дивовижне перо. Магічну кулю для Марка виготовив знайомий склодув. Щоб приручити її, хлопець дев'ять днів тримав кулю під водоспадом і дев'ять ночей під зорями. Після того ніхто вже не міг дивитися на неї, крім господаря, бо починали нестерпно боліти очі й голова.
Звісно, такі коштовні речі Марко не міг залишити в домі, до якого, можливо, вони вже з батьком не зможуть повернутись. Він чомусь згадав про матір, яка була, як розповідають, цілковитою протилежністю батька – жвава, весела. Вона впала з коня і розбилася, коли Маркові був лише рік. Того ж дня зникла і королева Олімпія. Так що вони з Серпнем росли без матерів. У Королівстві король і архіваріус – ніби двоє близнюків. Що трапиться з одним, обов'язково відіб'ється на другому. Існує легенда, ніби Королівство заснувало двоє близнюків – Агір і Тагір, які довго сперечалися, кому із них не ставати королем, і тому кинули жереб. Дехто каже, ніби вони витягали соломинку, а інші, начебто викидали пальці на рахунок. Зрештою, хіба це так важливо, коли брати люблять одне одного і ніхто не бажає бути старшим? Для Серединного світу це рідкість. Там люди більше прагнуть влади й багатства, ніж дружби й злагоди, тому й Королівство – єдине, неповторне і незвичайне, і тому його так мріють побачити, аби чогось навчитись для себе. Але річ у тім, що доля Королівства залежить від долі інших світів.
Ні, то не були Маркові думки. Таких речей він ще не міг осягнути напівдитячим розумом. Зараз він, залагодивши власні справи, прямував до палацу, щоб зустріти там Серпня та Онися. Він досконало знав усі ходи й виходи краще за будь-якого крутиголовця. Велосипед довелося залишити в чиємусь садку, бо вулиці перегородили крутиголовські вантажівки. Помальовані в жовте та чорне, як оси. Учора їх ще не було. Це створювало певні труднощі.
– Ну, що ж, – сказав собі Марко, – доведеться побути ли... Еге, ким же мені побути? Лиса тут одразу помітять.
На лиса він перевтілювався дуже легко. Інші істоти чомусь вдавались гірше. Наприклад, собаки в Марка виходили чомусь зеленого кольору, що було б надто ексцентрично. Перетворитись на кота – означало образити увесь котячий народ. Коти дуже консервативні істоти й страшенно не люблять вух, що звисають, наче в кроликів. Якби Марко з'явився в такій подобі, то його б просто відлупцювали; не допоміг би й Сиволап. Навряд, чи він зумів би літати, бо з крилами потрібно народитись. Взагалі, перетворення давались йому нелегко, бо ця наука триває дуже довго, а він займався магією лише третій рік. То дехто думає, ніби чарівник махне магічною паличкою, і та все за нього зробить. Якби ж то так! У кожному помаху палички криється велика небезпека: досить на мить відволіктись – і ти потрапляєш до чорної діри, де на тебе чигають тіні невдатних чаклунів. Вони відбирають у тебе силу й розум, щоб вибратись звідти. Кожне чаклування вкорочує віку, тому й користатися з нього треба, коли вже інші способи не діють.
Тому Марко лише зітхнув, насунув на очі бриля і, взявши прута в руки, подався шукати собі халепи. Звісно, його одразу ж зупинили. Марко дурнувато заусміхався і вдав із себе німого. За другим разом він промимрив, що шукає корову, яка загубилася, за що його, бідного сироту, буде бити дядько. Це було зрозуміло крутиголовцям, бо в Імперії вистачало сиріт, як у кожній країні, де люди вчаться вбивати. Марко з цікавістю розглядав блискучі цівки гвинтівок, бо вперше бачив таку зброю зблизька. Цим він теж підкупив крутиголовців, і ті зі сміхом його відпустили.
Третій пост Марко оминув, перетнувши шкільне подвір'я. Одразу ж за огорожею починався парк. Земля була всипана жовтим і червоним листям найрізноманітніших відтінків. За ніч опало все листя. Здавалось, ніби справді прийшла осінь, аж наче похолодніло. Парк був порожнім. Листя позасипало лавки, доріжки. Осиротіло хитались гойдалки, коні на каруселі теж були всипані листям. Маркові спав на думку вірш, який вони вчили в школі:
Така золота, що нема упину,
Така буйна – нема вороття...
В маленьких коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставлення до життя.
Осінь така гарна, але вона подобається людям, що багато пережили. Алею, по якій йшов Марко, він уявив собі як дорогу довжиною з життя, бо в кінці її була смерть. Нехай не його, а все ж дуже близької людини, котра була не лише окрасою Королівства, а й майже батьком для хлопця. Моторошно ставало в парку, з якого полетіли усі птахи. Марко ледь втримався, щоб не перекинутись на лиса, аби злитись кольором хутра з опалим листям. Він не крутиголовців зараз боявся, а тієї невидимої істоти, що, дихаючи холодом у спину, змушувала йти до мертвого короля, який уже ніколи не заговорить і не посміхнеться. А що має тоді відчувати Серпень?..
6
Онисьо з принцом вийшли дуже рано і тому спокійно дістались палацу. То в Імперії короновані особи не ходять вулицями, як звичайні громадяни, а їздять у броньованих автомобілях, оточені охороною на мотоциклах. Крутиголовські вояки, що їх прибула сьогодні вранці до столиці сила-силенна, чули себе незручно і більше розглядались по боках, ніж вистежували підозрілих осіб. Усі, кого вони бачили, виглядали дуже непевно, відрізняючись від імперських підданих рівною поставою, скромною одежею і якимось незбагненним виразом обличчя: ніби ось-ось посміхнуться. Розпорядження забороняти людям йти до палацу попрощатися з королем не було. Мешканців столиці це не дивувало, бо в Королівстві не звикли наказувати своїм громадянам. Усе це мало настати потім: заборони, утиски, переслідування. Наразі вистачило знищення архівів та бібліотек. Ніхто не звинувачував у тому покійного короля, що був тяжко хворий.
Крутиголовці трохи розгубились, бо король Даниїл помер завчасно, перед добре спланованою виставою. Вони слушно подумали, що всі мають побачити мертвого короля, як бачили «могилу» його сина й наступника – принца Августа. О восьмій годині мали відкрити двері для прощання. Онисьо з принцом пройшли раніше через службовий хід, до якого підвозили продукти, папір, чисту білизну та різний дріб'язок. У дворі стояли ящики, коробки, контейнери для сміття. Принц ніколи таким чином не потрапляв до палацу.
– Синку, – сказав Онисьо, – ти все зрозумів? Бери цю коробку з квітами і намагайся не підводити очей. Свої тебе не викажуть.
– Я мушу бачити батька!
– Звісно. Але поводь себе мудро.
На дверях стояло двоє крутиголовців у чорних уніформах.
– Що несете?
– Квіти з провінції, – пояснив Онисьо. – Де тут тронний зал?
– По сходах угору. Проходьте!
Онисьо полегшено зітхнув. Коридорами сновигало повно людей, і ніхто не звертав на них уваги. Картонні коробки сягали очей, і хлопця зі старим не впізнавали навіть добре знайомі. Втім, усі виглядали дуже пригніченими, зі слідами сліз на обличчях. Але принц, здається, не помічав нічого. Онисьо мусив пильнувати за ним, готовий кожної миті кинутись на захист Серпня. Його єдиною зброєю були довгі руки й пакуночок із червоним перцем, який він прихопив у себе на кухні. Він відчував, що прийде час і на серйознішу зброю, хоча сам боявся в цьому зізнатись.
Краєм вуха Онисьо намагався вловити уривки розмов, але слуги палацу стишили голоси до ледь чутного шепотіння, а крутиголовці взагалі мовчали, пропливаючи поміж них із непроникними кам'яними обличчями. Так вони увійшли до тронного залу, сподіваючись, що крутиголовців буде тут менше. Чужинці, винні у смерті короля, не посміють наблизитися до його тіла. Але ж ні! Поряд з охоронцями короля стояли огрядні імперські чиновники з застиглими обличчями, по яких бігали бистрі очі. Короля Даниїла не можна було впізнати. Ще недавно то був чоловік у розквіті сил, що кожного ранку тренувався в гімнастичному залі, а тепер – старий дід із сивим волоссям.
«То не мій тато, – подумав Серпень. – Але це він».
«Будь мудрим», – стиснув йому лікоть Онисьо.
Принц розпачливо озирнувся. Якби ж то він був сам! Татові не сподобалося б, якщо б він наразив на небезпеку бодай одного з найнепримітніших громадян Королівства: помічника кухаря чи підмітача подвір'я. Несподівано Серпень знайшов якусь внутрішню опору в тому, чого його вчив батько і, оскільки не забув ці настанови, то міг і далі розмовляти з ним подумки. Вони передали квіти розпоряднику похорону, доброму старенькому Йосифу. Коли той ненароком торкнувся руки принца, то щось відчув і глянув на хлопця. Очі його спалахнули радістю, і старий міцно стиснув лікоть Серпня.
– Я з вами зв'яжуся, коли будете потрібні, – звернувся він до Онися.
Той вклонився.
– А тепер геть звідси! – просичав Йосиф. – Божевільні!
Онисьо був дуже вдоволений: Йосиф пересвідчився, що принц живий і що є кому правити Королівством. Мабуть, цієї ночі вже скличуть таємну раду, щоб вирішити, як діяти далі. Онисьо звик до порядку: вставати вчасно, не відкладати справ на потім, виконувати обіцянки і таке інше. Він виволік майже непритомного принца надвір і сказав полегшено:
– Усе гаразд. Тепер – додому.
7
Марко дійшов до кінця алеї і приєднався до тихого натовпу, що чекав – не тільки часу, коли можна буде попрощатись із покійним королем, а й того, що має статись далі. Людей було дуже багато: діти з батьками; робочий люд; перевдягнені в звичайну одежу абабагаламаги і вчителі вищих шкіл, котрі не покинули столицю, яка ставала дедалі небезпечнішою; службовці; лікарі... Вони вже не мовчали, як учора, а стиха перемовлялись, переказуючи найнеймовірніші чутки. Їхні голоси були то сухі, як те листя, яке вкривало землю в парку, то мокрі від сліз. Марко уважно прислухався, але слова до нього доходили, наче з підземелля.
–...не знаю, але так, як раніше, уже не буде.
– Буде щораз гірше...