– Кажуть, принц спить, не помер...
– Може, король теж спить, як ви гадаєте?
– Усіх слуг прогнали... Нікому було води подати...
– Хлопче, в тебе щось горить!
Марко не одразу дотямив, що це до нього. Хтось штурхнув його в бік. Люди повідсувались і здивовано дивились на дим, що валував з Маркової кишені.
– A-a... – посміхнувся хлопець. – Це на лінзу впав сонячний промінь. Закон оптики, знаєте...
І швиденько побіг углиб парку. Він навіть не обпікся, виймаючи з кишені магічну кулю. То був несправжній жар. Куля, здавалось, ніби наповнилась сірим попелом, крізь який прозирав вогонь. Такого він ще не бачив.
– Серпень у небезпеці! – витлумачив цей знак Марко і кинувся в бік палацу. Але встиг усвідомити, що не зможе увійти через головні двері, вздовж яких вишикувались крутиголовські вояки з наїжаченими гвинтівками. Опановувати себе його навчив батько, та й не в стилі мешканців Королівства кидатись навперейми небезпеці, бо, власне, й небезпеки великої не було.
Щодо принца Серпня, то він був зовсім інший – вдався в матір, котра походила з Серединного світу, а може, то були лише домисли. Маркова мама була близькою подругою королеви і разом із нею плавала по бурхливому озеру, їздила верхи чи підіймалась на скелю за допомогою канатів. Мабуть, це їй подобалось.
Ні, Марко ніколи не втрачав розсудливості, хоча за таких обставин це могло трапитись. Він звернув ліворуч, намагаючись пройти до палацу через один із службових ходів. У нього не було часу обертатись лисом чи довговухим котом. Зрештою, можна пустити ще оманний дим. Саме так йому вдалося вихопити майже мертвого принца з-під носа крутиголовців.
Серпень із Онисем знайшлися самі. Марко зіткнувся з ними, оминаючи вантажівку.
– Що ти тут робиш?! – обурився Онисьо. – Ми ж казали тобі не рипатись до палацу!
– Що сталося? – якимось ослаблим голосом спитав Марко. – Ви живі?
– Можеш помацати. Ти що, не розумієш, що нам не треба ходити вкупі?!
– Розумію. Я піду слідом.
Марком аж трусило. Коли Онисьо з принцом дійшли до парку, оминувши найнебезпечніші місця, він вийняв магічну кулю, щоб глянути, чи вона не очистилась від попелу, але скляна річ випорснула з рук і впала на кам'яну плиту. Якби куля не хотіла, цього б не сталося. А так вона розбилась на друзки. З неї висипався попіл. Одразу ж невидима рука згорнула до купи сіру речовину, й звідти висоталась темна постать багаторукої й багатоногої істоти. Власне, її тінь, і ця тінь увійшла в землю. Марко бачив щось подібне вперше. Він ще не встиг дійти в своїх студіях до того, що відбувається з людиною після життя, але оте було десь звідти. У барвистому світі перетворень та різних магічних забав йому ще жодного разу не здибались такі похмурі видіння. На камені проступила латка інею, наче взимку, коли ще не випав сніг, бо не прибули снігові хмари. Марко мерзлякувато зіщулився, руки вкрились гусячою шкірою.
– Нічого, – сказав він до себе. – Це все нічого...
І кинувся доганяти Онися і Серпня, що спокійно брели прямою алеєю, щораз глибше вгрузаючи в опале листя.
8
Тим часом у будиночку Онися Тигрисик чіплявся до Мортіуса, який варив обід, з одним проханням. Нав'язлива думка не давала йому спокою ще з Граничного світу.
– Ти що, не можеш почекати, малий? – розсердився Мортіус. – Я ще картоплі не начистив...
– Дозвольте, я начищу! – запропонувала Соня, заходячи до кухні. – Вам яку – квадратну чи круглу? Квадратну легше різати...
Мортіус здивувався:
– Ніколи не чув про квадратну картоплю. Йдеться про те, щоб зняти лушпиння.
– Гаразд, – згодилась Соня. – Я так боюсь за нашу дівчинку! Вона все ще спить. Її зачарувала та огидна стара відьма. Пам'ятаєте казку про Білосніжку й семеро гномів?
– О так! – вигукнув Мортіус. – Мені те саме спало на думку.
– Таточку, – втрутився Тигрисик, – це не забере багато часу... Я боюсь, що коли повернуться інші, у нас нічого не вийде. Ходімо в сад!
– А де коти? – спитав Мортіус.
– Десь, – коротко відповів Тигрисик.
– Я скоро повернусь, – пообіцяв Мортіус, скидаючи фартуха. – Ще сім картоплин – і вистачить.
– Добре.
– А потім ми поговоримо про Люцину.
– Так.
– Що за дивовижна жінка! – не втримався Мортіус, коли вони з Тигрисиком опинились надворі. – Я гадав, що усі жінки люблять сперечатися, або й лаються, а пані Соня така делікатна.
– Угу, – згодився Колобок і потягнув його в кущі малини. – Тепер висмикни в мене з хвоста одну волосину!
– Яку? Руду, чорну чи білу?
Тигрисик замислився:
– Біла, мабуть, гарніша... Давай білу!
– Зробив.
– Потри її між долонями.
– Невже ти думаєш... – здригнувся Мортіус.
– Ну, хіба тобі важко?..
Мусив погодитися. Тигрисик засяяв:
– Дякую, таточку! Йди, а я тут почекаю...
Щось у голосі тигра було таке дивне, що Мортіус не став затримуватись.
– Не барись, – кинув він. – І не виходь за ворота.
Діти завжди, як чогось вчепляться... А що, коли й справді?.. Мортіус махнув рукою і подався до кухні. Там він мав поважну бесіду з Сонею. Відколи вони потрапили до Королівства, бібліотекарка жодним словом не обмовилась про книжки. Так особливо мовчать тоді, коли втрачають когось, або щось дуже близьке.
– Я переконана, що стара вимовила якесь закляття.
– Можна пошукати... – Мортіус хотів сказати «в книжках», але затнувся.
Соня навіть бровою не повела.
– Я вже переглядала бібліотеку пана Онися. Вважаю, у казках більше правди, ніж у підручниках для чаклунів.
– Авжеж, авжеж!
– Назву речі своїми іменами: Люцину повинен поцілувати принц!
Мортіус почервонів:
– Боюсь, це якось теє...
– Нічого страшного! Він же її не вкусить...
– Він повинен у неї закохатися. Зрештою, у деяких казках фігурує принц, в інших молодий король, навіть десь мені траплявся лісничий. Не думаю, що наш принц захоче цілувати панночку, хоча вона дуже гарненька. Він же щойно втратив батька...
– Люцина подобається Маркові. Я це помітила. Вони вперше зустрілись ще в Серединному світі.
– Це він має вирішити. Господи, та вони ще діти! Нам треба спершу спробувати викликати лікаря. А то поки вони ходитимуть, дівча може померти.
– Цікаво, де зараз блукає її душа? – глибокодумно мовила Соня, піднявши очі до стелі.
Цієї миті почувся брязкіт перекинутого відра на веранді, і будинком аж затрясло. То Колобок квапився до свого таточка.
– Сюди, сюди! – заволав Тигрисик, плутаючись у білизняній шворці.
Мортіус і Соня вибігли в сад. На вузькій доріжці стояв величезний білий тигр. Ні, тигриця. Захлинаючись від захвату, Колобок представив:
– Моя мама прийшла!
На верхівці яблуні повисли Фелікс та Сиволап з наїжаченою до крайньої межі шерстю. Здаля їх можна було прийняти за ті кумедні волохаті іграшки, які регочуться, коли торкнутись пальцем. Але котам було не до сміху.
– Злізайте, Сиволапе й Феліксе! – гукнув Тигрисик. – З мого хвоста висмикнули волосинку, і з'явилась моя мама.
– Ти... – заїкаючись, мовив Мортіус, – ти ніколи не казав, що твоя мама білого кольору.
– Але то моя мама! Ой, таточку, ми з тобою в Королівстві знайшли мою маму! Тепер я щасливий...
– Ой, у неї на лапі кров! – зойкнула Соня. – Треба продезінфікувати рану...
Вона кинулась шукати аптечку, а Мортіус вкляк. Але треба було щось робити. Він кашлянув і сказав:
– Я дуже радий за вас обох.
– Мама каже, щоб ти не боявся. Вона буде дуже обережною, щоб не поламати квіти в садку.
– Вона не говорить по-нашому?
– Ми її навчимо, таточку, якщо мама хотітиме. Вона розуміє людську мову.
– Як вона тебе знайшла?
– Маму відвезли до Імперії і тримали там у клітці, але твої чари її звільнили. Тільки вона поранилася, ламаючи грати.
– Це – не чари, Тигрисику, – сказала Соня, з'явившись із пляшечками та бинтами. – Це – материнська любов. Я знаю, хоча й не маю власних дітей.
– Мама каже, що ви – мудра жінка. Вона терпітиме біль, поки її лікуватимуть.
Отак до господи Онися прибилася ще одна неприкаяна душа. Маму Тигрисика захопили в полон і тримали в Імператорському звіринці, де над нею знущались. І в Серединному світі мучать тварин, замикаючи їх у тісні клітки. Бідолаха думала, що її синочка немає вже на світі. Вони мали про що тепер поговорити. Мортіус із Сонею тактовно залишили їх у садку, а обидва коти поплентались за ними, бо зголодніли, переживши сильний стрес. Коти ніяк не могли вирішити, який тигр більше вражає: смугастий чи сніжно-білий, а кожен про себе подумав, що тигриця може стати їхнім союзником у боротьбі з крутиголовцями. Мортіус виглядав трохи засмученим.
– Не журіться, – сказала Соня, – діти виростають, але ніколи не забувають своїх батьків.
– Еге ж, – здригнувся Мортіус, – свого старого я повік не забуду. Якось я просидів три дні, замкнений у комірці...
– Ви вклали у виховання Тигрисика всю душу...
– Дякую.
Соня пішла до Люцини і швидко повернулась:
– Вона слабне. Треба йти по лікаря.
– Уже йду! – схопився Мортіус.
– А ви знаєте, де шукати лікаря? – спитав Сиволап.
– Спитаю.
Кіт роздратовано ляснув хвостом. Очі його звузилися і спалахнули лиховісним блиском.
– Слово котячої честі, це просто нестерпно! Ви збираєтесь ходити по хатах, де, можливо, живуть крутиголовці? І що ви скажете? Може, розповісте, як ви тут опинились і звідки? Ви хочете підставити принца і нас усіх! Не плутайте Королівство з тим світом, де аж кишить різною нечистю...
– Як ти можеш так розмовляти?! – розлютилась Соня. – Він же старший за тебе! І не смій ображати рідне місто Мортіуса...
– Я теж там народився, – сказав Фелікс. – У моєму домі мене любили. Їсти там було не бозна-що, та які статки можуть бути в жінки, котра пропонує людям книжки і сама виховує дитину?
Мортіус як стояв, так і впав на стілець:
– Дивіться, Фелікс заговорив! Та ви тільки подивіться! І ще й як заговорив!