Королівство — страница 41 из 67

– Розсердився, от і заговорив, – буркнув трохи присоромлено Фелікс. – З вами тут мусиш заговорити, хоч би й не хотів...

– Уявляю, як втішиться Люцина!

Сиволап не навчився червоніти, тому сказав:

– Я не знаю, чи королі когось перепрошують, але вибачте, Мортіусе. Я сам відведу вас до лікаря.

Мортіусу одразу стало його шкода. Він мав серце, наче з воску.

– Нічого, нічого... Ти переживаєш, я розумію...

Але Соня була суворішою:

– Деякі королі спершу вислуховують інших, а тоді приймають рішення!

9

Лікарем виявилася особа жіночої статі – підстаркувата пані з коротким сивим волоссям, яке чомусь відстовбурчувалося в різні боки. Власне, вона лікувала тварин, але Сиволап таким лікарям довіряв більше. Людина, яка любить котів, полюбить і їхніх господарів. Однак Соня не пустила котів до кімнати Люцини. Як і Мортіуса.

Лікарка спитала, скільки спить Люцина, послухала пульс, серце і «потішила»:

– Бачите, це зовсім не належить до сфери медицини. При перетині світів люди непритомніють, втрачають пам'ять, але такого, як у вас, ніколи не буває.

– Це – чари, – сказала Соня, зробивши великі очі.

– Я думала, ви серйозна жінка... Не пробуйте її будити. Не кричіть, не грюкайте...

– Вона вже два дні нічого не їла...

Лікарка вийняла з портфеля пляшечку з червоною рідиною і капнула на уста Люцини.

– Одна крапля тричі на день, щоб організм не виснажився. Це тільки в казках сплять по сто років.

– Так, – зраділа Соня, – а потім з'являється принц, цілує сплячу красуню, і вона оживає! Я читала...

Лікарка здивовано подивилась на неї і знизала плечима:

– От що, голубонько... Боюсь вас засмучувати, але це не допоможе. Навіть, якщо знайдеться принц. У Королівстві немає жодного. Наш принц помер раптово...

– Який принц? – не второпала Соня.

– Єдиний син покійного короля Даниїла, принц Август.

– Та що ви таке кажете! – обурилась Соня. – Я ще учора ввечері його тут бачила!

Лікарка сторопіла, лице вкрилося червоними плямами.

Але потім вона якось опанувала себе:

– Ви все-таки дивна жінка. Дивні гості в Онися, чи то пак родичі, небіж і небоги з Серединного світу... Коли господар повернеться, хай мені зателефонує.

– Понавигадують казна-що, – пробурчала Соня, якій лікарка не дуже сподобалась. Вона навіть не вийшла на ґанок. Мортіус сам пішов проводжати ту пані без краплі уяви.

– Тільки й чуєш: смерть, смерть, крутиголовці!

Соня нервово метушилась по кімнаті. Відслонила хустку з дзеркала і глянула на себе:

– Господи, на кого я схожа!

Не довго думаючи, Соня вхопила ножиці й заходилась обрізати волосся. Вона давно не могла це зробити через кольорових мишей. Незабаром на голові майже нічого не залишилось. Соня запхнула голову під умивальник й гарненько вимила. Із дзеркала на неї тепер дивився гарненький хлопчик. Соня помолодшала років на десять. Вона підбігла до Люцини: дихання дівчинки стало рівнішим, а на щоках проступив легенький рум'янець.

– Життя прекрасне! – мовила Соня, і їй здалося, що Люцина зараз прокинеться, аби побачити Королівство.

10

Невисокий чоловік у простій одежі садівника прибув здалеку. Лице його вкривала засмага, а під пахвою він тримав невеличкий вузлик. На тихій вуличці він зупинився перед будинком, довкола якого буяв занедбаний, але гарний сад, і, певно, зайшов би до брами. Чоловік глянув на годинника, зітхнув і почвалав далі. Вулиця була безлюдна, а чоловік замислений, тому він не помітив вантажівки, що стояла за рогом.

– Хто такий? Куди йдеш?

Чоловік і гадки не мав, що то до нього, і спокійно став обходити вантажівку.

– Гей, ти, ану підійди сюди!

«Здається, це до мене, – подумав Королівський Архіваріус. – Що ж сказати?»

Він спинився. Перед ним стояло двоє величезних крутиголовців із автоматами на грудях.

– Хто ти?

– Садівник, – тихо відповів Архіваріус. Він не спав усю ніч, добираючись до столиці на попутних візках та автомашинах.

– Хай покаже руки! – сказав хтось із кабіни вантажівки.

– Руки? – здивувався чоловік. – Я їх помив...

– Покажи руки!

Він неохоче простягнув ліву руку, правою притримуючи вузлик із переміною одежі. Не міг же він з'явитись до палацу в запорошеній одежі.

– Ясно, – сказав крутиголовець. – Це – шпигун.

– Який шпигун? – здивувався чоловік.

– Ти навіть не знаєш, як виглядає лопата! Бібліотекар?

– Я – садівник, – заперечив затриманий. – У мене є сад за яким я доглядаю.

«Може, він і занедбаний, – подумав він, – але це тому, що мені так більше подобається».

– Сідай до машини!

– Дякую, я пройдуся пішки.

Він із жахом подивився на чорний фургон із заґратованими віконцями, і раптом, пригнувшись, прослизнув між двома чужинськими вояками і кинувся бігти навскоси, щоб сховатись у якомусь із будинків. Це не було мудрим вчинком, але він не міг сісти до тієї моторошної машини, бо поспішав. Сонце вдарило йому просто в очі, а постріли – в спину. Болю королівський архіваріус не відчув, тільки щось зупинило його, якась слабість і чорнота перед очима.

«Марко», – встиг подумати він і впав мертвий.

Тієї ж миті магічна куля випала в Марка з рук і розкололась.

Тіло кинули у вантажівку, а одежу з вузлика вояки поділили між собою. Жодних документів при вбитому не виявили. Крутиголовці поки що вбивали людей крадькома, і родичі загиблих не знали, що з ними сталося. Але був один чоловік, що за цим усім спостерігав із віконечка горища, і коли крутиголовці поїхали, підібрав у пилюці маленький срібний медальйон, всередині якого були фотокартки жінки й хлопчика. Чоловік той заспокоював себе, що медальйон міг опинитися тут випадково, що незнайомця просто поранили, що це, врешті, йому приснилось... У Королівстві трапляються нещасливі випадки, але тут нікого не вбивають зумисне. Тому цей мешканець Королівства так розгубився, що навіть не відчув страху за власне життя.

Отак у Королівстві зникали люди без сліду. Це тільки почалося, тому треба було його зупинити, доки страх не зробив людей чужими один одному, як в Імперії, та, зрештою, і в Серединному світі. А щодо Граничного, то звідти потягнулись валки з убогим збіжжям, бо тепер Королівство опинилось у Великому Льоху. Дехто, правда, не повірив у це й залишився. Важко повірити, що десь існують пишні сади і чисті ріки, а будинки заповнені книгами і картинами.

11

Під'їжджаючи сірого ранку до міста, Олімпія відчула, що в Серединному, тобто звичному для неї світі щось змінилось. Вона ще не знала, що в цьому світі більше немає її донечки Люцини. Жінка увімкнула маленький приймач із навушниками, який зичила в дочки, щоб слухати музику в дорозі, й почула набридливі пісеньки, в яких не було ні мелодії, ні змісту. На іншій хвилі диктор так кривлявся, переливаючи з пустого в порожнє, що вона аж ніби побачила його гримаси. «Дурне радіо! – подумала Олімпія. – Так можна й зіпсувати дитину...» Вона, правда, не вірила, ніби її Люцину взагалі щось може зіпсувати, однак тривожилась. Втім, час було збиратись. Потяг їхав уже через місто. Але й тут знайшовся привід для смутку... Старенька пара, що мило з нею бесідувала увесь вечір, вийшла, навіть не попрощавшись. А третій пасажир, поважний, здавалось, галантний чоловік, не маючи жодного багажу, навіть не запропонував їй винести валізку з книжками. Якось негарно вийшло. Звісно, Олімпія не звикла, щоб їй допомагали, однак не дуже приємно, коли довкола тебе байдужі люди. Щоб бути бодай трохи уважнішими, треба поставити себе на місце іншої людини чи тварини і відчути, як їй. Але якби вона комусь це порадила, то її напевно стали б вважати особою не від світу сього, з якою ліпше не мати жодної справи. На щастя, незабаром вона буде вже удома.

Струмок людей повільно витік із вагона. А ще повільніше йшла Люцинина мама.

– Не мордуйтеся, пані, я вам допоможу!

Якийсь старий, вбраний у геть вицвілу синю куртку, сидів під стіною на лавці, тримаючи в одній руці пляшку з недопитим пивом, а в іншій мобільний телефон. Олімпія, може, й здивувалася б, коли б не була така невиспана і сердита.

– Не впізнаєте мене? Я знав вашу матусю, царство їй небесне. Давайте донесу до трамвая, та й нам по дорозі. Поставите каву як-небудь, чи морозиво, хоча ранок холодний...

– Так, – відповіла Олімпія.

Діда Пилипка вона давно не бачила, бо йшла раненько, а верталась із роботи, коли темніло. Раніше мама запрошувала старого поїсти чогось гарячого, і так до Пилипка перейшов увесь батьків гардероб. Зате він міг прибити полицю, полагодити крани, правда, не тоді, коли це було конче потрібно, а дещо пізніше. Просто дід з'являвся у них вдома нерегулярно, а після смерті мами зовсім перестав приходити.

Тепер він виглядав, як і завжди. Миттю допровадив важезну валізку до трамвая, на якому було написано «Викрадення в тумані», і сів навпроти Олімпії. Довго тикав пальцем у телефон, намагаючись видобути з нього чийсь дуже потрібний голос, а потім зітхнув:

– Ех, таки правда, виходить!

– Що, правда?

– Зник мій Гриць. Думав, жартує...

Олімпія не стала допитуватись. Їй нестерпно хотілось випити кави, щоб прогнати сон.

– Не спіть, пані... Позавчора в трамваї якась нечиста сила потрощила вікна. Сам бачив...

Раптовий, навіть дивний сон охопив Олімпію. Перед очима виникла ріка, на берегах якої росли помаранчеві дерева, де вже золотіли плоди, а на темній тихій воді гойдався сріблястий човник. Це так її вразило, що вона одразу почула слова діда Пилипка, звернені до неї:

– Не розумію, як ви можете отак їздити! Я ціле життя нікуди не виїжджав і нічого не пропустив...

– Така в мене робота, – поважно відповіла Олімпія, ще остаточно не відійшовши від свого видіння.

– А хоч добре платять?

– Усім зараз важко. Інші й того не мають.

– Бо ви такі... – сказав Пилипко, і на цьому скінчилася поїздка трамваєм.