Жінка здригнулась, наче від холоду:
– Вона спить...
– Я хочу з нею попрощатись, – твердо сказав Повелитель. – Не бійтесь, пані. Відчиняй ворота!
Слуга забряжчав засувом, заскрипіли ворота. Жінка полегшено зітхнула й відгорнула хустку. Дівчинка справді спала. Повелитель обома пальцями стиснув їй зап'ястя. Жінка відсахнулась і вибігла за ворота. Почувся плач дитини. Слуга вихопив меча.
– Не треба, – сказав Повелитель і гукнув жінці услід: – Вона ніколи не повернеться до Королівства! До четвертого покоління, чуєш?
Жінка на мить обернулась. Несподіваний вихор ледь не збив її з ніг. А Повелитель думав: «Вона ще прийде сюди, щоб я звільнив її доньку й забрав слід із руки. Якщо вона любить свою дитину, то теж ніколи не повернеться до Королівства і страждатиме разом із цими нікчемними істотами».
Але жінка так і не прийшла.
16
Повелитель, так і не вгамувавши біль, повернувся до кабінету й сів у крісло. Покликав Лукаша, щоб хоч на комусь зігнати злість. Тим часом Олімпія трохи оговталась. Згори на неї дивилась якась волохата істота. Однак у ній було щось людське, тому жінка крикнула:
– Гей, ви! Допоможіть мені вибратись!
Істота огидно захихикала. «Довгомуд!» – здогадалась Олімпія й почала нишпорити по кишенях. Порожньо. Прикрас вона не носила, от тільки годинник...
– Маю годинник. Буде твій, якщо мене випустиш. Що за кретин вирив яму під самим порогом?!
– Аби сюди потрапляли такі цікаві, як ти! – відповів Лукаш. – Що за годинник? Кварцовий чи механічний?
– Кварцовий, водонепроникний.
– Фе! – сказав довгомуд. – Піду доповім господареві!
Олімпія сперлась на стіну, на щастя, суху. Вона зрозуміла, що самотужки звідси не вибереться. Хіба що зробить підкоп. Але на це піде стільки часу, як у героя роману Стівена Кінга «Втеча із Шоушенка»...
– Гей, допоможіть хто-небудь!
Тиша. Проте Олімпія не належала до тих людей, які впадають у розпач і заливаються слізьми через кожну невдачу. Вона була з тих, хто шукає виходу, доки не знайде. Зрештою, довгомуди дуже цікаві, й вічно її тримати тут ніхто не буде.
Справді, через кілька хвилин голова Лукаша з'явилася знову. Олімпія поцікавилась:
– Ну, що твій господар?
– Він слабий і дозволив мені зробити з тобою, що мені заманеться. Але я ще не знаю, чого мені манеться.
– Може, я йому допоможу?
– Звичайні ліки йому не допомагають. Він уже триста років хворіє.
– От бідолаха! – поспівчувала Олімпія. – А що з ним таке?
– Давня рана, а вчора ще свіжу отримав.
– Якщо тобі його шкода, то випусти мене звідси. Я трохи вмію чаклувати. Або ні! Я можу й сама вийти, але господар тобі не пробачить, якщо я піду, не надавши йому допомоги...
– Щось ти дуже мудро говориш... Я не маю часу.
– Я теж його не маю!
Добре, що Олімпія стрінулася з нечистою силою, а не зі звичайними бандитами, а то б їй довелось кепсько.
– Дивись, мене вже нема. Мене нема! – ще раз повторила Олімпія і зробилася невидимою. Голос не зник, але можна й промовчати.
– Ну, подивився, і що? – одразу не второпав Лукаш. – Гей, пані, де ти, не ховайся!
Йому відізвалася повна тиша. Лукаш занепокоївся і збігав за ліхтариком. У кам'яній дірі, яку він того дня провітрював, щоб не завелись пліснявці, не було нікого й нічого.
– Гей! – закричав довгомуд, нахиляючись над ямою. Ненароком з кишені в нього випала срібна ложечка і впала просто вниз.
Лукаш аж затремтів із жалю:
-Зараз, моя люба! Піду по драбину й підніму тебе...
Його ніжні слова були спрямовані не до полоненої Олімпії, а до ложечки, яку він прихопив сьогодні з кавового сервізу Повелителя, але жінка все одно зраділа. Довгомуд швиденько повернувся з дерев'яною драбиною і почав спускатися. Довгомуди мають коротку пам'ять на людей, бо їхня увага зосереджена лише на речах, які можна поцупити. Олімпія встигла заховати ложечку в найдальший куток, ще й замаскувала павутинням. Коли Лукаш спустився донизу, вона тим часом вибралася нагору й витягла драбину.
– Де ж ти, моя крихітко? – бурмотів Лукаш, повзаючи з ліхтариком.
– Гей! – гукнула Олімпія.
– Хто там? – невдоволено відізвався довгомуд.
– Та, що була внизу. Тепер будь чемний, посидь трохи. Можливо, я ще повернуся. Вибач за тимчасові незручності, але треба було поставити бодай стільчик у ямі.
Поки Лукаш стояв із розкритим ротом, Олімпія пішла шукати господаря цього непривітного дому. Злість її вщухла. Нарешті, через багато років вона відчула, як у ній прокидається могутня сила, проти якої не встоять навіть найгрубші мури. У неї аж перехопило подих. Жінка злетіла сходами на другий поверх. Салон нагадував більше музей, якби не товста пилюка, що вкривала меблі. Вона заглянула в одну кімнату, в іншу... Тільки в третій відчула чиюсь присутність. Там було темно. Вікно затуляли грубі штори, а в свічнику біля узголів'я величезного ложа горіла чорна свічка і пахло чимось пекельним.
– Тут хтось є? – запитала Олімпія й почула:
– Якого дідька! Я ж наказав, щоб сюди не пускали жодної відьми. Де той поганець?
– Перепрошую, але я не відьма. Я шукаю свою дочку!
– Підійди сюди!
Повелитель виглядав дуже кепсько, як на повелителя нечисті. Щоки геть запали, і з тих западин стирчала густа нерівна щетина.
– Хто ти?
– Та, що була внизу. У тій ямі, під порогом.
– Ні, – похитав головою Повелитель, – ти та, що була нагорі, дуже високо. Даремно ти прийшла. Тут немає твоєї дочки. Хіба прийшла поквитатися... Як не діти, то жінки хочуть зі мною битися.
– Її звати Люцина, чуєте? Вона намалювала ваш будинок. Чого б це вона його малювала?
– Он ти про що! Вона сама вирішила піти. З'явилась у Замку з цілою армією огидних котів, тигром і репортером Мортіусом, який злякався мене, бо нашкодив моїм підлеглим. До цієї компанії приєдналась пришелепувата бібліотекарка. Мені вони ні до чого... Ми вистежували іншу здобич, котра врешті теж мені не потрібна. Там вони й залишились. А тепер йди звідси! Я з жінками й дітьми не воюю...
– Я хочу знати, де вона.
– Либонь, у Королівстві, яке незабаром стане колонією Імперії. Але мені, по правді, хочеться одного...
– Я знаю, чого ти хочеш. Втомився творити зло?
– Зло? – здивувався Повелитель. – Люди самі його творять. Нема чого звалювати на нас чужі гріхи. Ти, певно, прочитала чимало брехливих книжок.
– Можна подумати, що ви – безневинні істоти.
– У кожному разі, нічим не гірші за людей. Ми лише дим з вашого багаття тисячолітньої ненависті й ворожнечі. Не буде вогню, не буде й диму. Залиш мене з моїм болем в печінці. Йди до свого Королівства.
– Я ще не закінчила. Бачиш оце?
Олімпія показала дві бліді плями на зап'ясті.
– Вони помалу зникають з кожним поколінням. Я остання. У Люцини вже немає слідів від твоїх пальців. Я перша змогла повернутись до Королівства, але ненадовго. Краще б я туди ніколи не верталась! І моя дитина залишилась би зі мною. Навіщо ти це зробив? Щоб отримати два шматочки на тілі нашого роду? Чекав, що тобі хтось із нас віддасть душу в обмін на Королівство? Повір, жити можна всюди. Людина не обирає місця. Це місце обирає її.
– У тобі є щось від нас, – хрипко засміявся Повелитель. – Я не мав аж таких далекосяжних намірів. Ви самі собі придумали кару. Ми з тобою майже родичі, еге ж? То ти даси мені те, що я хочу? Ти це можеш, бачу по твоїх очах. Мені дуже боляче. Той малий розворушив стару рану.
– Що за малий?
– Родові порахунки. Я не хотів з ним битись, і він теж, але цього хотіли наші мечі. Якесь безглуздя!
Лице його пожовтіло, очі запали ще глибше.
– Я б охоче помер, але не можу... Хлопця звали Марко, з ним був ще один...
Олімпія сіла на край ліжка. Вона не мала в серці ненависті. Ненавидить той, хто боїться. Але вона ще не була певна в собі, аби вчинити те, про що її просили.
– Моя сила в тому, – простогнав Повелитель, – що я знаю все. Але я втомився. Я не спав уже багато років, лише вдавав, ніби сплю...
– Вірю, що ти втомився. Ти заснеш. І прокинешся, знаєш, де? Ти знаєш, де ти прокинешся?
– У пустелі. Наді мною сяятимуть зорі, і я буду з ними говорити. Ні пан, ні слуга...
– Так. І нікого більше не буде. Нікого...
Повелитель заплющив очі, і чорна свічка біля нього погасла. Олімпія, не озираючись, вийшла з будинку, потім обернулась. Будинок зник. На порожньому місці сидів спантеличений Лукаш і чухав потилицю.
– Ходи сюди! – покликала його Олімпія. – Дивись мені в очі! Ось так, молодець... Ти більше не будеш красти. Повтори.
– Я більше не буду красти.
– Ким ти тепер станеш?
– Я стану водієм таксі. Або автомеханіком...
– Чудово! Але спочатку підстрижися й поголися, бо тебе не візьмуть на роботу. Ходімо, я відведу тебе до перукарні...
17
– Лікар? – здивувався Онисьо. – Хто ж його викликав?
– Я ходив із Сиволапом, – відповів Мортіус.
Тоді Соня прийшла на допомогу:
– Ми так переживаємо за нашу дівчинку! Я вважаю, що Мортіус дуже добре вчинив. Коли йдеться про чиєсь життя, треба полишити всі справи, навіть державні!
– Усе гаразд, Соню. Шкода, що я сам про це не подбав, – відказав господар. – Була ж розмова... Хто то був?
– Пані Антонія, – відповів кіт. – Позаяк мене усунули від державних справ...
Марко тихо сказав:
– То і є державна справа.
Озирнувся довкола і спитав стурбовано:
– Де ж це Серпень?
– Дай йому побути на самоті, – рішуче обізвалась Соня. Відколи вона змінила зачіску й позбулась мишей на голові, навіть вдача в неї змінилася. Фелікс якось навіть посидів у неї на колінах.
А Мортіус подумав: «Так, потрібна мужність, аби зробити те, що ніколи не робив...» Кого він мав на увазі – невідомо. Можливо, себе. У кишені в нього лежав цілий проект відвоювання Королівства. Усе життя Мортіус був непримітним. Репортери не конче мусять бути нахабними, та й писав він не про політику, а про різні паранормальні явища, в які люди не вірять, доки самі не переконаються і не злякаються по-справжньому.