Найбожевільнішою ідеєю Мортіуса був план піти до палацу і взяти інтерв'ю в якоїсь вельможної особи на тему сучасного політичного становища. У коморі він знайшов старі газети, що виходили в Королівстві, і зрозумів, що собою являла тутешня преса. Власне, то була підшивка газети «Добрий господар», де йшлося про садіння квітів, городні культури і таке інше. У них в Серединному світі теж є люди, що зовсім не цікавляться політикою і використовують пресу для застеляння полиць у коморі, чи напихають у мокре взуття, аби швидше просохло.
Онисьо навіть не спитав, що Мортіус писав аж дві години на кухні. Він вийшов із Марком поповнити запас харчів, який помітно танув. Мортіус чув себе винним. Хай Королівству загрожує державний переворот, і вони тут не на вакаціях, не можна, щоб господар через них розорився. Врешті, зрозумівши, що кожен тут думає про щось своє, він вийшов у сад до тигрів. У сутінках хутро Іляни здавалось ще сліпучішим. Обоє підвелися йому назустріч.
– Таточку! – приступив до опікуна Колобок. – Мама просить, щоб ти пішов з нами в ті, як ти кажеш, джунглі. У столиці – небезпечно. Мама каже – хай усі також йдуть із нами. Рятувати наші життя.
– А ти як вважаєш?
– Ми будемо вас годувати. А спочатку знайдемо машину й поїдемо на ній так далеко, що ніхто нас не знайде.
– У тебе хіба немає власної думки? – розсердився Мортіус. – Невже принц покине Королівство напризволяще?!
На що Тигрисик спокійно відповів:
– Моя власна думка така: ми їх викрадемо і відвеземо в безпечне місце.
У Мортіуса забракло слів. Він просто задихнувся від сміху, аж почав кашляти. Тигрисик легенько вдарив його лапою по спині, й бідолаха відлетів на кілька метрів, врізавшись у кущ троянд. Песик Серденько загавкав і кинувся рятувати Мортіуса.
– Тихо, тихо! Тигрисик хотів мені допомогти...
– Гав-гарр! – не вгавав пес.
– Що тут таке? – вийшов на ґанок Онисьо. – Що з тобою, Мортіусе?
– Нічого. Тигрисик хотів мені допомогти й не розрахував власні сили. Він стає дедалі сильнішим.
– Може, підеш у дім?
– Я ще трохи посиджу, дякую.
Коли господар пішов, Мортіус сів на лавку й похитав головою:
– Ну й шахрай! Увесь у мене!
– Що таке шахрай, таточку?
– Вигадник.
Тигриця ледь не віддухопелила свого незграбного синочка і, певно, сказала щось таке, чого він досі не чув ні від кого. Тигрисик похилив голову й відійшов у дальший куток саду. Мортіусу стало його шкода. Він сказав тигриці:
– Розумієте, я ніколи з ним різко не розмовляв. Існують різні теорії виховання. Я виховував його як людину, а не як тигра, бо довкола ж люди. Може, я в чомусь помилявся, але страх, що пишуть в книжках про дрес... виховання. Ніби в звірів немає розуму, уявляєте? Мій... тобто наш Тигрисик розмовляє не згірше за якогось вчителя гімназії, а Сиволап став королем котів і захопив Замок як досвідчений полководець...
Тигриця підійшла до Мортіуса й ніжно лизнула його в щоку, а потім коротко муркнула, і з'явився Колобок, щоб стати перекладачем.
– Мама каже – немає часу говорити про виховання. У неї було опівдні видіння...
– Як цікаво! – здивувався Мортіус.
– Вогонь... усе згорить... Треба тікати звідси...
– Але ми обережні з сірниками.
– Крутиголовці – необережні. – Вони шукатимуть принца. Скажи їм, таточку! – додав від себе Тигрисик.
– Ой, лишенько! – забідкався Мортіус. – А як мені не повірять? Коли це буде?
– Мама не знає. Скоро...
– Як же ми без зброї?!
– Йди, таточку, скажи...
Мортіус увірвався до кухні. Там був лише Онисьо, длубався шилом у старому черевику.
– Онисю, ти тільки послухай! Нас вистежили!
І тут задзвонив телефон.
– Зажди, я зараз.
Онисьо підняв трубку.
– Так, ми замовляли ліки. Уже готові. Добре, я прийду за ними. Вранці. Дякую сердечно! Вибач, Мортіусе, я мушу з хлопцями йти. Негайно!
– Які ще там ліки! – обурився той. – Вас вистежили! Ходите серед білого дня до палацу, без жодної конспірації. Тепер крутиголовці прийдуть сюди і всіх нас повбивають. І ще, на додачу, будинок спалять...
– Що ти таке кажеш, Мортіусе?!
– У тигриці було видіння.
–???
– Ну, звісно, хто повірить тигриці! – образився Мортіус. – Ніхто, крім мене... Я звик вірити тиграм. Але логічно було б припустити, що в крутиголовців повно шпигунів. Ніколи не слід недооцінювати ворога. Краще вже його переоцінити. Чує моє серце, з'являться вони сюди й спіймають нас, як останніх ідіотів. Ти ж не хочеш, щоб постраждали жінки і діти? Принц – теж дитя. Його потрібно захищати.
– Сядь, – наказав Онисьо і шпурнув черевик у куток. – Сядь і послухай. Визнаю, що то не було безпечно піти з принцом до палацу, але повір, на відміну від наших недоброзичливців, ми на своїй землі, і в цьому наша сила. Я вберіг би принца ціною власного життя. Потрібно було, щоб його побачили, розумієш? Сьогодні вночі ми підемо в одне місце, а коли звідти повернемось, то будемо знати більше. Ти залишаєшся головним. У разі найменшої небезпеки виведеш усіх, куди покаже пес Серденько. Скажеш йому: «Притулок». Нічого не повинно трапитися, але зроби собі міцної кави й чекай, доки ми не повернемось.
– Гаразд. Нема проблем! – здвигнув плечима Мортіус.
18
Олімпія відчувала, що її справа зрушила з місця. У неї наче почали виростати крила, здатні перенести до Королівства. Але яка страшна плата! Бідна дівчинка, що не має жодного досвіду, що ж вона там робить? «О, ти мене не знаєш, мамо! – не раз сердито казала дочка. – Тобі лише так здається!»
Олімпія розпрощалася з довгомудом Лукашем і побігла назад, додому. Трамвай якраз над'їхав. До гори важче бігти, ніж з гори. Ці дві зупинки вона проїде. Олімпія впала на гладеньке червоне сидіння. У салоні зовсім не було людей. Кондукторка сиділа коло вікна в тихій сонній задумі. Може, навіть мріяла про щось, якщо такі опасисті кругловиді жіночки середнього віку ще вміють мріяти. У Серединному світі тепер навіть діти перестають бути допитливими, досить їм тільки вперше сісти за шкільну парту. Олімпія знала, як Люцині не подобається в школі, але що вона могла вдіяти? Зрештою, тепер це вже не має жодного значення.
– Королівство... – зітхнула вона. Мабуть, її зітхання було не простим, бо дрімаюча кондукторка чхнула раз, а потім другий. Це не була та кондукторка, що потерпіла через Люцину й Марка кілька днів тому. І не той трамвай. Той стояв у депо і чекав, поки йому повставляють нові шиби. Якби ж то Олімпія знала, що спровокує друге побиття шибок, вона б нізащо не сіла в трамвай, бо не любила завдавати комусь моральних та матеріальних збитків. Однак це трапилось знову, на тій самій зупинці. Кондукторка миттєво зреагувала. Можливо, вона навіть ходила колись на курси цивільної оборони, бо закричала:
– Бомба!
Й розпласталась на підлозі. Від потужного чхання трамваю деякі шибки навіть розбились. Правда, не з того боку, де сиділа Олімпія. Вона була надто здивована, щоб злякатись. Просто вистрибнула з дверей і ледь не впала на діда Пилипка, котрий якраз розкладав коло торби з насінням похідний стільчик.
– Спокійно, пані, спокійно! – вхопив він Олімпію за лікоть.
Вона відсахнулась:
– То не я!
– Звісно, не ви... І ваша донечка позавчора теж такого не робила. То, певно, лис... Послухайте моєї ради: не сідайте до трамвая без мене. Вранці ми обоє їхали і, бачите, нічого не сталось...
– Певно, що ні, – здригнулась Олімпія і кинулась на допомогу кондукторці.
– Де я? – простогнала та, сівши на брудній підлозі. – Що зі мною?
– Не хвилюйтесь, усе вже скінчилось. То я винна, вибачте... Я вимовила надто сильне слово. Більше цього не повториться, обіцяю!
– То не слово було, а бомба! – визвірилась кондукторка. – Уже друга на цьому маршруті! У місті – терористи!
– Так-так, – пробурмотіла Олімпія й тихенько вийшла.
Водій теж не постраждав і побіг до телефонної будки. Але так просто зникнути з місця неординарної події Олімпія не могла.
– Я цього не хотіла! Я про це навіть не думала.... – спробувала вона щось пояснити діду Пилипку.
– Знаю, знаю! Ну, що ж, щасливого повернення до Королівства! Запросите колись мене в гості!
– Добре! – засміялась Олімпія й побігла до себе на вулицю Бузкову. Поважній людині така прудка особа видалась би підозрілою. Так можна поспішати лише до Королівства.
Здавалось, що воно знаходиться наприкінці вулиці. На жаль, ні. Однак це не вельми засмучувало маму Люцини. Вона сама зараз була схожа на Королівство своєю усмішкою.
У квартирі вона спершу побігла до столу з малюнком. Як слід було сподіватися, будинок зник, і папір сяяв білизною.
– Ну, звісно! – задоволено сказала Олімпія.
Невідомо тільки, чи задоволеним зостанеться домовичок Спрячик, коли повернеться з відпустки. Про нього Олімпія не знала, а то б запропонувала йому іншу посаду, як довгомуду Лукашеві.
Зрештою, на світі чимало порядних людей мріє мати у власній господі домовика. Попит навіть перевищує пропозицію. Можливо, Спрячик ще десь вигулькне в цій історії.
Олімпія трохи постояла над папером, але більше не отримала вогняного послання. Може, воно їй привиділось?
– Ні, треба випити кави! – сказала вона.
Кава дуже допомагає, коли треба щось обміркувати. І навіть тоді, коли не треба. Щоправда, після кави Олімпія частенько забувала поїсти. Вона ще подумала, що, можливо, це її остання кава в Серединному світі, й трохи засмутилась. Тут вона бувала щасливою. Людина може відчувати щастя де завгодно, навіть у Імперії. А потім вернулась знову до вітальні, зняла зі стіни картину, на якій був зображений осінній пейзаж, від нього віяло водночас радістю і смутком, як у тому вірші:
Така золота, що нема упину,
Така буйна - нема вороття...
Під картиною, яку ніхто не здогадався б зняти, висів ключик. Олімпія відчинила ним шафу з книжками. Вона рідко туди заглядала. Люцина щораз пізніше лягала спати, вважаючи себе дорослою, а при ній відчиняти шафу Олімпія не сміла. Вона запхала руку за книжки й витягла великий жовтий конверт. У таких люди тримають документи, щоб не губились. Жінка вийняла з конверта кільканадцять фотографій, по одній на кожен рік. Кожного разу, коли вона їх розглядала, то починала плакати, але сьогодні стрималась, хоч і защипало в очах. Вона поклала фотокартки до кишені легенької куртки, що надавалася до подорожей, під час яких доводиться вставати дуже рано, коли прохолодно, а буває, паде дощ.