– Я повертаюсь, – сказала Олімпія гномикам, що мешкали в шафі. – Подбайте про себе і про книжки. Якщо щось трапиться, дійте на власний розсуд.
У відповідь вона почула шарудіння, а потім тонесенький голосок перепитав:
– На наш розсуд?
– Так. Не мені вам радити, що робити.
Книжкові гномики дуже не люблять, коли їм не дають можливості зробити вибір. Вони переконані, що знають найліпше, як їм учинити. Власне, книжкові гноми є родичами гномів підземних, котрі стережуть золото, срібло та інші скарби, до яких люди вельми ласі, хоча від них не мають щастя, а швидше сльози. Отож, підземні гноми стережуть багатства від жадібних людей, і книжкові, по суті, роблять те саме. Це вони наполягли, щоб книги з Королівства були під замком. Олімпії не дуже подобалось таке рішення, але впертість гномів не йде в жодне порівняння з людською.
Вона знову зачинила шафу й підійшла до вікна. Дім, у якому не було її доньки, наче втратив пам'ять, і міг тепер зникнути, як дім Повелителя. Вона глянула на зап'ясток й побачила, що ледь помітний слід від пальців Повелителя темних сил щезнув навіки.
Наскільки це було важливо, знала тільки вона й Старі, які зберуться вночі, щоб вирішити долю Королівства. Як це важливо, Люцина не знала, але тепер могла дізнатись, бо тієї миті, коли мама стала біля вікна, вона розплющила очі, вперше, відколи потрапила до Королівства. Усі загадки мали своє розв'язання в квартирі на вулиці Кульбабовій.
19
А в Королівстві була вже ніч. Величезний місяць притягував до себе тигрицю, яка лежала в садку на траві. Випала роса, але вже встигла висохнути від гарячого подиху Іляни. Місяць завжди викликає неспокій у людей та звірів, хоча від них дуже далеко. Тигриця знала, які люди необачні й необережні. Вона сама такою стала, живучи з ними. Тигр повинен бути весь час насторожі, щоб не потрапити в клітку, і мусить триматись подалі від вогню. О, в Імперії вона мала час усе обміркувати! Тигриця від самої згадки про ті дні лютувала. Але зараз вона не сміла подати голос. Крутиголовці почують і принесуть вогонь у своїх гвинтівках, щоб змусити їх скоритись. Тигрисик теж був збуджений і не знав, куди себе приткнути. Іляна підняла голову, коли на ґанок вийшли Онисьо, Марко і принц. Онисьо ласкаво мовив до неї:
– Ми ще до світанку повернемось. Будь обережна!
Тигриця хрипко нявкнула. Її не треба було вчити обережності після того, що сталося, хоча вона й належала до того покоління тигрів, що з незапам'ятних часів мешкали в палаці, оточені увагою, цілком безпечні для людини. Просто великі смугасті коти. Проте Іляна була не смугаста. Вона хотіла стати чимось більшим, ніж просто палацовий тигр і прагнула самотності. Десь сховатись у гущавині й мріяти про прекрасну країну тигрів. Малий все-таки більше нагадував тата: надто довірливий і приязний до людей. Врешті вони розлучились, бо Іляна хотіла жити десь у глушині, а чоловік її нудьгував би без улюбленої гри в м'яч. Люди в Королівстві не вміють пускати в хід зуби й кігті, хіба що крутиголовці посміють відібрати їхніх дітей і поневолити. Тоді вони мусять щось зробити.
Власне, про це думав і Мортіус, опираючись на не надто глибокі, але цілком достатні знання з історії Серединного світу: той, хто виріс у рабстві, зовсім інший, ніж вільна людина. Народжені в рабстві не стануть бунтувати й домагатися справедливості. Колись у Римі жив фракієць Спартак, якого так любить згадувати Сиволап. Він зумів підняти повстання рабів. А на прапорі повсталих був зображений кіт із гордо піднятим хвостом – символ незалежності. Мортіусу небагато було потрібно, аби ще під час подорожі зрозуміти, що крутиголовці використовують старі як світ методи. Є два способи захопити чужу країну – блискавичний і повільний. У першому випадку армія нападає на чиюсь державу і здобуває перемогу, вбивши якнайбільше мирних громадян і знищивши все їхнє майно: посіви, залізниці, заводи. У другому ворог прикидається щирим приятелем і прибирає все до своїх рук. Коли бідолахи отямлюються, вже пізно: на рідній землі їм не належиться нічого. Винуватити вони можуть лише себе. Другий сценарій був найгіршим, і саме він здійснювався нині в Королівстві. Тому він вважав, що треба використати план № 1. Наразі він міг викласти його суть лише Соні. Хлопці з Онисем знову пішли. Сиволап із Феліксом вирушили назирці, щоб простежити, чи все гаразд. Мортіус, надзвичайно проникливий чоловік, розумів, що квапитися такої пори можна лише на якусь дуже важливу таємну нараду. Якби його взяли з собою, то він міг би висловити приватно свою думку. Але поради Мортіуса поки що не були потрібні, тому він стримував їх у собі, аби не вирвались на волю. Один Тигрисик вважав його авторитетом, але так буває, доки діти ще маленькі.
Мортіус, щоб не заснути, пішов до хати і став працювати над планом № 2, але рука його почала виводити якісь стріли, мечі, щити. Зрештою, навіть найгеніальніший полководець мусить спершу оглянути поле бою. І тут прокинулася Люцина, і в радісній метушні вже було не до стратегії. Усі побігли до її кімнати, щоб привітати з пробудженням. Дівчинка сиділа на ліжку і виглядала дуже здивованою.
– Нічого, – потирав руки Мортіус, – добра їжа, свіже повітря, від них ти зміцнієш...
– Та я не хвора...
– Ні, не вставай! – закричала Соня. – Голова буде паморочитись. Я зараз принесу тобі чаю.
– Ой, хто це? – спитала Люцина. – Це часом не твоя мама, Колобочку?
– Так, це моя мама.
– Я зразу подумала. Ви дуже схожі...
Тигриці Іляні було дуже приємно це почути. І Колобку – так само.
– Я така рада, що твоя мама знайшлася! Скажи, Соню, а я довго спала?
– Ну, як тобі сказати...
– Таки довгенько, – сказав Мортіус, – але не те, щоб дуже…
– Три дні й три ночі, – уточнив Тигрисик.
– Мене що, теж зачарували? Як Серпня?
Їй не встигли відповісти, бо з кухні долинув брязкіт і зойк Соні. Як вона там опинилась, ніхто не зауважив.
– Я зараз! – сказав Мортіус, падаючи на тигрів.
Люцина теж хотіла побігти, але побачила, що вона в нічній сорочці, й вернулась на ліжко.
– Усе гаразд! – гукнув Мортіус. – Це в мене просто чай висипався...
Невдовзі з'явилась присоромлена Соня:
– Я така незграбна! Може, краще кави?
– Гадаю, кава мені не завадить. Але без молока...
– Нам з мамою з молоком, будь ласка, – попросив Тигрисик.
– Я сам приготую каву. По-турецьки, –зголосився Мортіус.
Нарешті Люцина випросила свою одежу і сіла з усіма на кухні пити каву. Темрява за вікном не давала їй змоги побачити Королівство. Потім вона пішла оглядати дім Онися, перш ніж побачить самого господаря. Усе було майже таке, як у Серединному світі.
– Можна я зателефоную мамі? – спитала дівчинка.
– Не знаю, – розгубився Мортіус.
Тигриця зашипіла і затулила собою чорний апарат. Очі сердито заблищали.
– Що з нею? – позадкувала Люцина.
– Мама не дозволяє, – пояснив Тигрисик. – Можуть підслухати крутиголовці.
Мортіус ляснув себе по лобі:
– Ну, звісно! У нас частенько підслуховують чужі телефонні розмови.
– Навіщо? – здивувалась Соня.
– Щоб роздобути потрібну інформацію, – сказав Мортіус. – Ліпше пошукати автомат на вулиці, але Онисьо просив не виходити. Зрештою, невідомо, яка зараз година в Серединному світі...
– Мамі можна дзвонити і вдень, і вночі, – зауважила Люцина. – Доведеться чекати ранку. Я все розумію.
Соня зітхнула:
– Нас так багато. Я довго спілкувалась лише з привидами. Вони, зрештою, непогані хлопці, хоча й ненадійні. Ну, ще в містечку в мене кидали камінцями і кричали услід всякі дурниці...
– Чому? – здивувалась Люцина.
– Я завжди була дивна, не така, як усі. Носила мишей на голові, бо вони теж були не такі, і їх легко могли скривдити. Коли наїжджали крутиголовські бандити, я ховалась до потаємної кімнати, щоб із ними не розмовляти.
– З ними нема про що розмовляти! – вигукнув Мортіус. – Я б не вів з ними жодних переговорів. Треба гнати їх із Граничного світу і з Королівства. Вони не варті навіть твого мізинця, Соню! Ми ще їх розіб'ємо вщент!
– Що таке розбивати вщент, таточку?
– Битись із ними.
– Але ж не можна битись, ти сам казав!
Тигриця не могла стримати обурення. Все-таки виховання тигрів не таке, як виховання дітей. Люди спочатку б'ють своїх дітей, не всі, звичайно, а потім кажуть їм, що битися – погано.
Мортіус почервонів:
– Ну, як тобі пояснити...
І тут його виручила Соня:
– Бачиш, Тигрисику, якби тебе хтось вдарив, то Мортіус мусив би за тебе заступитись.
– Як заступитись?
– Кігтями й зубами! – виголосила Соня. – Так, як я заступилась би за кольорових мишей!
Мортіус лише зітхнув. Тигр, котрий живе поміж людей, мусить стримувати свій гнів, бо за це карають дуже жорстоко. Хай краще він вже буде боягузом, аніж загине від кулі. Люцина, що мовчала досі, поважно мовила:
– Треба діяти відповідно до обставин, щоб ті не виступили проти нас. Так казала моя бабця..
– Так-так, – підхопив Мортіус, – є час сидіти тихо, а є час кричати і воювати. Скажімо, я не вмію фехтувати і стріляв лише в тирі, але слово – це теж непогана зброя. Скільки революцій відбулося завдяки чиємусь красномовству, хоч не завжди ті революції виходили на добре. Одне знаю: нас уб'ють, якщо ми не будемо діяти.
Тигриця повернулась, а повертатись вона мусила дуже повільно, щоб не розтовкти меблі й когось не придушити, і вийшла. Вона не розуміла ні цих нових людей, ні інших, з якими провела ціле життя. Люди надто багато розмовляють про небезпеку, але нічого не роблять, аби її уникнути. Яка нісенітниця – вважати слово зброєю! Голос тигра, звичайно, може налякати кого завгодно, але не людину, що полює на цього тигра. Тих бідних звірів у Імперії тримали в клітках задля того, аби вбити на полюванні. Її ж приберігали для самого імператора.
Іляна довго ходила по садку, і кожен раз песик Серденько, який перевіряв територію, мусив ховатись. Не тому, що він боявся, але щоб знервована тигриця ненароком не наступила на нього. Бо, як на сторожового пса, Серденько був трохи замалий, та й не тієї породи: шкурка лиса, хвіст бубликом, вузенький писочок – отакий був Серденько. Дуже симпатичний і ласкавий на вдачу. Він лише зрідка дозволяв собі розважитись із іншими псами, а цієї ночі ні на хвилину не покидав подвір'я. Тепер у господі Онися кипіло життя і могло ненароком вилитися через край. Песик ще не знав, що йому більше до вподоби: тиша і спокій, поважні бесіди з господарем, а чи те товариство, від якого йшло безліч незнайомих, цікавих запахів. Нарешті Серденько сів коло хвіртки й задивився на місяць. Іноді йому вдавалось щось почути, і Серденько тихенько скавулів. Тоді приходив господар, гладив його по шовковистій голові й казав: