– Може, ми перекусили б трохи?
І забирав песика до хати. Серденько цінував делікатність господаря, бо його надто палка розмова з місяцем могла б розбудити сусідських дітей.
Зараз було ніби тихо, але чутливі вушка Серденька могли вловити те, що було якесь не таке.
20
Люцина не знала, куди подіти цю довгу ніч. І ніч теж не знала, куди їй подітися: заглядала у вікна, шаруділа під підлогою, вилизувала теплим язиком на ганку молоко в мисочці. Мортіус працював на кухні, закреслюючи раніше написане. Соня скрутилась калачиком у затишному кріслі й непомітно для себе заснула.
– Хочу до мами! – тихо сказала Люцина, яка не хотіла ночі й трохи боялась першого свого ранку в Королівстві.
Тигрисик підняв голову:
– Моя мама мене знайшла, і твоя тебе знайде!
– Але ж, Колобочку, я вже досить доросла, і сама можу знайти маму! Якось негарно виходить. Мене ніхто не викрадав, я просто вийшла з дому й сіла не в той автобус. Та і як вона сюди потрапить, не уявляю. Вона ж не знає про Королівство нічогісінько!
– Вона прийде, – пообіцяв Колобок і знову заснув.
– Треба не думати про це! – мовила дівчинка вже до себе. – Уночі з'являються страхи, вранці спробую подзвонити. Зрештою, у мене є чарівна книжка. Можливо, цього разу вона змилосердиться наді мною.
Вона пішла до кімнати, в якій проспала майже три дні. Торбинка чомусь лежала під ліжком, а в ній було лише яйце, яке ніяк не розбивалося, хоча зазнало різних пригод разом із Люциною. Ну, а книжка, потрапивши нарешті до Королівства, могла податися куди завгодно. Вона обрала Люцину своїм кур'єром. А щодо яйця, то воно скоріше мертве, ніж живе. Буває, птахам щось не сподобається, і вони залишають яйця в гнізді напризволяще. Хай ще полежить, може, щось і вийде.
Ніч усе тривала й тривала. Не тільки в домі Онися та його садку, а й у цілому Королівстві. Громадяни йшли прощатися зі своїм королем, не найкращим, але й не найгіршим. Зрештою, місце в історії для нього підшукає час. У натовпі, що чекав черги, сновигали крутиголовці, вивчаючи громадську думку. Для Імперії ситуація була дуже вдалою. Претендента на престол не було, і після похорону імператор сподівався взяти Королівство під контроль. Лише Рада Старих стояла на заваді, причаївшись невідомо де. Таємні імператорські служби гарячково нишпорили в пошуках Ради, стежили за всіма особами старшого віку, що займали якісь пости. Багато з них були вбиті чи повтікали, але ніхто не міг довести причетність бодай одної особи до Ради Старих. Цей загадковий наддержавний утвір існував незалежно від Короля. Старі могли викликати його до себе, але не він – їх. Мав вислухати пораду, але вибір був за ним. Казали, що до Старих належали часом непримітні люди, можливо, хтось із них працював теслею чи підмітачем вулиць. Це могло б здивувати крутиголовців, але не жителів Королівства. До обов'язків Ради належало зберігати навічно найважливіші державні документи, що не довірялось навіть Головному Королівському Архіваріусу.
Можливо, через сподівання на Старих, не було паніки серед громадян. Вони чекали на їхнє Золоте слово. Одним із таких слів було: «Перш, ніж брати зброю до рук, перевір, чи не в твоєму серці оселився ворог».
Взагалі, багато досить незрозумілого. Наприклад, чому крутиголовців досі ніхто не зупинив, чому Старі не втрутились, коли отруювали короля, нищили бібліотеки? І як можна доручити долю цілого народу людям, яких ніхто не бачив у лице? Ні, мабуть, треба набратись терпіння й стежити за розвитком подій, хоч ми не в Королівстві.
21
У той час, як Онисьо з хлопцями поспішав на таємничу зустріч, Імператор якраз виїжджав із своїм почтом, і Головний Маг кинув чорні карти на порозі палацу. Роздивившись добре, він сказав байдужим, наче металевим, голосом:
– Старі відчиняють скриню. У ній – доля Королівства.
– Його доля в моєму кулаці! – набундючився Імператор, та врешті спитав: – Що це, до біса, має означати?
– Нічого, властиво, доброго, Ваша Величносте!
Головний Маг ніколи не гнув спини перед коронованими особами і часто над ними підсміювався.
– Я тебе втоплю в болоті! – просичав імператор. Надворі падав гидкий холодний дощ, і це не поліпшувало настрою.
– При чім тут я? Шукайте ворогів у Королівстві: їх там, як піску в пісочниці. Настає час Венери, а вона дуже непередбачувана. Скромний маг не здатний змінювати траєкторії планет. А взагалі – не надто переймайтеся. Старі не володіють магією. Треба просто одразу вдарити по найсильнішому місці, як вчив великий полководець із Серединного світу. Бісмарк, здається. А їхнє найсильніше місце – не трон, не палац, навіть не той хлопчина, якого ніяк не вдалося вбити, а те, чим володіють Старі.
– У моїй скарбниці повно золота!
– Золото має бути ось тут! – постукав себе по лобі Маг. – Перепрошую, ваша величносте...
– Нічого, нічого, – заспокоїв його Імператор, котрого піддані настільки боялись, що навіть не знали з лиця, бо не піднімали очей. – Коли ти мені набриднеш, я втоплю тебе в болоті! Рушаймо!
Маг тихо сказав:
– До зустрічі!
Вольцібулюс лишався стерегти імператорський трон від численних узурпаторів з родини Його Величності. Він сам був троюрідним братом Імператора, але вважав, що найбільша влада – це влада над собою. Її ніхто не годен відібрати, й вона неухильно зростає кожного дня. Не всі ж дурні й неосвічені в Імперії, як вважають її недоброзичливці.
22
– Отут ми розлучимось, – сказав Сиволап, коли вони з Феліксом дійшли до середини конюшинного поля. – Мусиш повернутися і стерегти, щоб до будинку не наближались чужі.
Фелікс обурився:
– Я вважав, що ми повинні всюди ходити разом!
– Ти забув, що я твій король?
Важко бути котячим королем. Коти рідко бувають слухняними і завжди чинять опір, якщо хтось намагається їх присилувати.
– І твій батько, – додав Сиволап. – Мерщій додому, бо вони без нас ще втнуть якусь дурницю. Там твоя господиня, до речі.
– А хто важливіший – король чи господар?
– Оскільки я сам король, то для мене важливіший господар. Ну, я побіг!
Роса геть намочила хутро Фелікса, і він вирішив умитися. Молоді коти мають приблизне уявлення про час, і через те частенько запізнюються, а через неуважність можуть навіть заблукати, чого ніколи не вчинить поважний кіт у літах. Феліксова душа прагнула подвигів, а вони, на його думку, могли знайтися лише в тому напрямку, де зникли Онисьо, принц і Марко. Але Фелікс вирішив все-таки повернутись. Він пробирався стежкою в густій траві, стріпуючись від роси і часом відволікаючись на мишу. Справжнє життя для котів – це життя серед собі подібних та різних дрібних істот.
Він уже наближався до садиби Онися, коли почув шум і побачив фари автомашини, здається, вантажівки. Фелікс виріс у місті й не божеволів від страху, коли з-за рогу вискакував автомобіль, а хвацько перебігав дорогу. Однак машини вночі необачні, можуть їздити дуже швидко. Проте ця машина їхала дуже повільно, ніби приглядалась, чи не ховаються десь у придорожних кущах коти. «Вона таки когось шукає, – замислився Фелікс. – Але кого?» Треба доповісти в будинку Мортіусу, бо Люцина, певно, ще не прокинулась. Але спершу він хотів сам вистежити машину. Спинка, голова і хвіст Фелікса були чорні, тому непримітні вночі. Він, пригинаючись, побіг назустріч машині, а потім метнувся убік, щоб не потрапити в світло, й поповз канавою.
Машини не їздять самі по собі, отже всередині хтось має бути. Із кузова фургона долинав якийсь дивний брязкіт і тхнуло пастою для взуття. Скільки людей там було, він не знав, але так пахли лише крутиголовці. У кота аж в носі засвербіло. Машина зупинилася, бо далі не було дороги. Фелікс скоротив собі шлях. За дві хвилини він перестрибнув хвіртку й налетів просто на Тигрисикову маму. Та показала неправдоподібно великі зуби й зашипіла. Переляканий кіт злетів у повітря й опинився на ґанку.
– Що таке, Феліксе? На тобі лиця немає... – сполошився Мортіус. – За тобою собаки погналися, чи що?
– Сюди приїхала велика чорна машина, – пояснив зрозумілою людям мовою кіт. – У ній – крутиголовці.
Мортіус почухав підборіддя, а потім спитав:
– Де пес?
– Навіщо вам пес?
– Потім дізнаєшся. Віддихайся, а я зберу всіх. До речі, твоя господиня прокинулася.
Фелікс навіть не втішився, або ж просто не почув. Він випив півмисочки молока, коли на кухні з'явились Люцина, Соня і Тигрисик. Мортіус говорив майже весело, щоб не спричинити паніки:
– Береженого бог береже, як у нас кажуть. Треба кудись сховатись. Де цей клятий пес, нарешті?
– Я покличу, – зголосилась Соня.
– Феліксе! – кинулась Люцина до кота і згребла його в обійми. – Я так за тобою скучила!
– Я теж, – відповів кіт.
– Так, він теж розмовляє, – попередив вибух емоцій Мортіус. – Потім поговорите. Серденько, Притулок!
– Гав! – відповів пес.
– Мої миші! – зойкнула Соня. – Куди ж я їх сховаю?!
– У моїй торбинці, – порадила Люцина.
Тигриця просунула в двері голову.
– Виходимо! – наказав Мортіус і вдягнув свого незмінного плаща. Не кожен плащ може похвалитися, що побував у трьох світах. – Пес відведе нас у безпечне місце.
– Я б не надто йому довіряв, – буркнув Фелікс. – Вештається невідомо де...
– Припини! Таке розпорядження господаря. Притулок!
Песик замахав хвостом і повів їх через чорний хід.
– Я перший, – наказав Мортіус. – За мною кіт, Соня, Люцина... Тигрисик з мамою позаду. О! Вона така біла...
Він скинув із себе плаща і накинув на тигрицю. Песик зупинився перед парканом і провів по ньому лапою. Дві штахети розсунулись. Тиграм довелося стрибати. Далі перед ними постала стіна дерев і кущів. Але Серденько миттю знайшов прохід.
– Хотів би я знати, – пробурмотів Мортіус, – чи це не фальшива тривога.
– Я міг би піти в розвідку, – запропонував Фелікс.
– А я? – завередував Тигрисик, але мама швидко його приструнила, сказавши одне слово.