перехід. Вона знала, що кожен бачить його по-своєму, і заслуговує саме на такий перехід, а не на інший. Тому Олімпія лише відступила крок назад. Тепер вона міркувала більш тверезо: котра з трьох пащ Змія проковтне її. Так чи інак, буде боляче. Позаду тієї велетенської гори вона нічого не бачила, бо там і не було нічого. Лише темрява відсвічувала червоною загравою.
Олімпія вирішила зачекати. Не задавати Змієві запитань, котрі могли б його роздратувати, не виявляти паніки. Нехай він звикне до неї, а вона до нього. Так буде ліпше для них обох, бо Олімпія, хоча й витратила силу на остаточні оборудки в Серединному світі, ще могла наробити дурниць. Битися зі Змієм вона й гадки не мала.
У Королівстві, коли там ще жили дракони, ніхто їм не заважав, бо кожна істота навіщось створена, і хай собі живе, як їй до вподоби. Змії належали підземному світові й своїм диханням зігрівали землю, аби вона могла виносити в собі насіння рослин і не поморозити дрібних тваринок, які не люблять денного світла. Будь-хто з Серединного світу запідозрив би Змія в лихих намірах, тільки не Олімпія. Вона продовжувала нерухомо стояти, коли раптом із глибин пам'яті виринули слова дитячої забавлянки: «Золота горо, золота горо, де ти була вчора?» Із якоїсь гри.
– Золота горо, золота горо, де ти була вчора? – тихо сказала Олімпія. Очі Змія стали ще яскравішими. На їхній блискучій поверхні з'являлись і зникали якісь тіні, але так швидко, що здалеку вона просто не могла нічого розгледіти й підсунулась ближче, щораз ближче. Велетенський сірий язик метнувся з середньої пащі, обхопив Олімпію... Змій задоволено зітхнув і зімкнув три ряди зеленкуватих зубів...
25
За скляними дверима, у глибині, пробивалось тьмяне жовте світло, що мало означати: аптекар не спить. Онисью, бувало, посилав сюди хлопців, бо канікули – це час, позначений синцями, розбитими колінами і хворим горлом. Проте сюди вони прийшли іншою дорогою, настільки безпечною, наскільки можна собі уявити. З присутністю Сиволапа довелось змиритися.
– Тобі б народитися собакою, – пожартував Марко.
Кіт образився, однак відповів доволі ввічливо:
– Так вирішили небеса!
– Та годі вам, хлопці, – сказав Онисьо. – Ми вже на місці. Зайдеш досередини, Сиволапе?
– Хочете мене комусь показати?
– Це тобі не цирк! – розсердився Марко.
Кіт презирливо муркнув і зник за рогом будинку. Принц заступився за нього:
– Ти б, Марку, не іронізував. Між котами й собаками існує системне непорозуміння. Сиволап багато пережив останнім часом, як і ми всі.
– Годі, – тихо наказав Онисьо. У цих дітлахах лише іноді прозирало щось доросле. Зараз вони не розуміли, куди прийшли і якими вийдуть звідти.
Він натиснув кнопку дзвінка, що виділялась на білому одвірку. Довелося трохи почекати. Потім за дверима з'явилась темна постать, і чоловічий голос спитав:
– Хто там?
– Ми прийшли за ліками, – відповів Онисьо.
– Прошу, прошу!
– Я оце взяв із собою онуків, бо ніч...
– Так-так! Заходьте, будь ласка...
Аптекар був незнайомий, до того ж мав на роті білу марлеву пов'язку, яку, втім, одразу й скинув, як замкнув за ними двері. Він провів їх до кімнати, що й була аптекою. Від різкого запаху ліків у Серпня аж замакітрилось у голові.
– Прошу сідати, – сказав аптекар і зник між двома шафами, заповненими скляними банками й коробками.
«Конспірація», – здогадався Марко й крадькома позіхнув.
– Не думаю, щоб хтось нас запримітив, – заспокоюючи себе самого, пробурмотів Онисьо. Він ще подумав, що хлопці виглядають втомленими. Хоч би поводились гречно...
Невдовзі з'явився аптекар і покликав:
– Ходи зі мною, Марку!
«Звідки він мене знає? – здивувався хлопець. – І чому я перший?» Найбільше він боявся, що його, як менш значну особу, кудись відведуть і зачинять, щоб не заважав. Про Старих розповідали, ніби вони дуже суворі.
– Усе гаразд, – підбадьорив Серпень. – Роби, що велять.
Дивний спокій зійшов на нього у почекальні аптеки, так, ніби найгірше уже відбулося. Але Марко був увесь напружений. З похололим серцем він пішов за аптекарем до сусідньої кімнати. Той натиснув на ріжок металевої тумби, що стояла посередині, і вона повернулась, відкриваючи отвір у підлозі. Там були вузенькі дерев'яні східці. Чим нижче вони спускались, тим неспокійнішим він ставав. Ні, він не думав про пастку. Марко вважав себе нездатним потрапляти в пастки. Його життя нічого не важило супроти життя Серпня, Онися, тата. Він давно змирився зі своїм призначенням – бути охоронцем, захисником, а не архіваріусом, хоча книги й рукописи теж потребують захисту.
Аптекар, якщо він справді був аптекарем, зупинився перед невеликими металевими дверима і тихо сказав:
– Будь мужнім, хлопче!
Й потис йому руку. А тоді впустив Марка досередини, а сам залишився.
У вузькій порожній кімнаті був лише стіл, на якому лежало щось довге, накрите простирадлом. Високий чоловік у масці сидів у кутку. Він одразу підвівся:
– Синку! Мені дуже прикро тобі це говорити, але сьогодні вранці твого батька, головного Архіваріуса Королівства, було підступно застрелено на вулиці імператорським патрулем. Попрощайся з ним...
Чоловік підняв простирадло, й Марко упізнав свого тата, дуже блідого, з сивіючим волоссям, заплющеними очима. Він багато чув про смерть, але ще не бачив мертвих.
– Ми подбаємо, щоб його поховали як належить. Він поспішав на цю зустріч... Але про те, що він один із нас, не повинен знати ніхто.
– Так, – відповів Марко, зачаровано вдивляючись у обличчя батька. Той ніби спав, і лице його було таке, ніби він бачив гарний сон.
– Візьми ось це! – простягнув чоловік батьків золотий медальйон.
Хлопець потримав його в руках. Не можна в батька відбирати ще й це.
– Ні, хай залишиться з ним.
– Гаразд. За цими дверима тебе чекають. Увійдеш, коли будеш готовий.
«Готовий до чого?» – хотів спитати хлопець, але незнайомий у масці вже зник. Коли Серпень прощався зі своїм батьком, біля нього був Онисьо й багато людей, але й тоді він почувався дуже самотнім. «Тепер у мене немає вже нікого, – подумав Марко, – і я повинен якось жити. Батько був дуже зайнятий, ми рідко бачились, але зовсім залишитись без нього – набагато гірше. Напевно, коли в тебе стріляють, дуже боляче. Наче вогонь пече. Ще кілька хвилин тому я нічого не знав. Тато був для мене живий, і ми могли зустрітись де завгодно. Але кілька слів – і ми вже ніколи не зможемо поговорити». Щось стиснуло йому голову, однак він не дозволив собі заплакати. Кинувся геть. У тісному коридорі були ще одні двері. Він відчинив їх і опинився у великій, навіть дуже великій кімнаті, посеред якої за довгим столом сиділи люди в масках. Коли Марко увійшов, вони один за одним почали знімати маски й класти перед собою на стіл. Лещата, що стискали голову, раптом відпустили. Марко одразу зрозумів, що перед ним були Старі, хоча дехто з них ледь мав за тридцять років.
– Сідай, – сказав чоловік із довгим сивим волоссям. – Розумієш, що твоє мовчання є гарантією нашої безпеки?
– Так, я це знав ще до цього.
– Ми вдячні тобі за те, що ти врятував принца Августа й повернув його до Королівства. Що ти робитимеш далі?
– Потрібно повернути його на те місце, що належить йому по праву.
– Ну, це вже не твій клопіт! – трохи різко сказав чоловік, закутаний у чорний плащ.
Марко подумав, що Старі не повинні були з ним так розмовляти.
– Ти хочеш, щоб принц став королем? – спитав хтось третій. Хоча Старі й зняли маски, у напівтемряві вони здавались йому зовсім незнайомими.
– Це було б логічно! – випалив розгублений хлопець. Дехто засміявся. Марко опанував себе й виправився:
– Я хотів сказати, що недобре, коли живу людину вважають мертвою, і вона втрачає всі свої права. Принц Серпень може бути королем згідно з нашими законами...
– Ти був неуважним на уроках історії. Доки принцу не виповниться вісімнадцять років, він не може керувати державою. Йому потрібен опікун, яким може стати найближчий родич або правитель сусідньої держави. Ми сподіваємось, що ця проблема вирішиться...
– Звісно, я це знав. Але у принца немає близьких родичів, крутиголовці знущаються вже віддавна над громадянами Королівства. Нищать бібліотеки, вбивають людей... Я не хочу, щоб їхній імператор правив нашою державою! Він погубить Королівство!
– Зовсім ні! – заперечила жінка, схожа на вчительку. У нас немає війни, голоду, землетрусу. Кілька нещасних випадків ще не означають, що Королівству загрожує небезпека.
Маркові аж перехопило подих від обурення:
– Вони убили короля й мого батька!
– Ти помиляєшся. Його Величність помер від нервового виснаження, а Головного Архіваріуса застрелили як приватну особу, що не виконала вимоги патруля зупинитися. Завтра о третій годині пополудні в палаці відбудеться віче, на якому зберуться найвпливовіші особи. Ми покликали тебе сюди, щоб попросити одну річ. Ніщо не повинно завадити цьому зібранню, як би не склались обставини. Особи, які прибули з вами із Серединного світу, повинні поводитись, як належить гостям, і не пробувати вплинути на хід подій. Ти повинен за цим простежити особисто і не відходити від них ні на крок. Зрозумів?
– Як ви доведете, що ви ті, за кого себе видаєте?
Старий, що почав розмову, посміхнувся й розвів руками:
– Ніяк! Ми тобі радимо, щоб потім не довелося виправляти наслідків. Ми просимо. Але вибір за тобою, хоч ти зовсім юний. У тебе немає досвіду, а лише він робить людину мирною і розважливою. Королівство не хатинка з бур'яну, що падає від вітру. Наші слова – гіркі ліки, яких так не люблять діти. Нас цікавить, ким ти станеш, а не хто ти зараз. Бо ти – це Королівство завтра. Подбай про тих, хто близько, а про тебе подбають ті, хто далеко. А тепер ми хочемо бачити принца Августа.
Марко мовчки вклонився, і тут один із Старих гукнув дзвінким голосом:
– Лови! Це тобі замість розбитої!