Марко одразу упізнав у чоловікові ювеліра-годинникаря Бастіана. У згорточку з зеленого шовку була прозора скляна куля, друга, яку хлопець отримав від нього.
– Мусиш її спочатку приручити, але це дуже чиста робота.
– Дякую, Бастіане. До побачення!
«Я помітив, – казав колись тато, – що мудрі люди частіше посміхаються, ніж немудрі».
Аптекар, який навіть не назвав свого імені, відвів Марка до почекальні іншою дорогою. І повів за собою Серпня. Той навіть не встиг прочитати нічого на обличчі товариша. Онисьо тактовно мовчав. Марко був йому за це вдячний. Він мусив зібрати докупи свої враження і почуття.
26
Принц опинився в кімнаті, де сиділи Старі: дванадцятеро людей у масках, що закривали майже все обличчя. Це виглядало трохи моторошно. Чоловік, навпроти якого його посадовили, сказав:
– Не тільки ти втратив свого батька, а ми – нашого короля. Вранці загинув Головний Архіваріус, батько твого товариша. Обидві втрати важкі для ваших юних плечей, однак ви мусите це пережити, а не замикатись у собі. Принц Август знає, чому він тут, перед нами?
– Здогадуюсь, – відповів обережно принц. – Після смерті Його Величності короля Даниїла постала проблема, хто стане новим королем.
– Hy, i... – почувся голос з протилежного кінця. – Ти вважаєш себе єдиним спадкоємцем корони?
Принц почервонів.
– Мені якось дико це чути. Я ще не відійшов від смерті батька. Направду, я не можу уявити себе королем зараз, але коли закон вимагає...
– Закони сліпі, якщо хочеш знати. Щоб залишатись людьми, треба їх час від часу порушувати. Ти вважаєш, що нині громадяни нашої держави потребують бодай якого-небудь короля?
– Так, – чітко й голосно мовив Серпень, хоча в глибині душі був спантеличений. – Йдеться про безпеку Королівства. Якщо в нас не буде короля, Імперія візьме нас під свій патронат. Це вкрай небезпечно – довірити власну долю чужинцям, котрі не шанують наших законів і звичаїв. Королем має стати хтось із громадян Королівства.
– Нам доведеться шукати регента, бо принц Август неповнолітній. Ти знаєш про це?
– Гадаю, що ви не покличете на допомогу крутиголовців! Вони убили мого батька і багатьох інших.
Якась жінка чітко мовила, кидаючи слова, наче каміння:
– Можливо, його убив твій зухвалий вчинок!
Серпень не чекав такого. Він аж пополотнів.
– Годі, – почувся тихий старечий голос. – У такому віці слухаються серця. Держава, у якій король править із серцем, можливо, не найкраща, проте такого короля люблять більше. Там неспокійно, але цікаво жити.
– Я не звик розмовляти із людьми в масках, – ледве стримуючи сльози, сказав принц. – Ви бачите мене, а я вас ні. Це – несправедливо.
– Вибач, але ти все ще можеш стати королем, а перед ним ми не можемо відкрити свої обличчя. Сам знаєш, які це може мати наслідки в майбутньому. Власне, ми покликали тебе сюди не для того, щоб подивитись, пасує тобі королівська корона, чи ні. Ми знаємо про тебе те, чого ти сам не знаєш. Це теж несправедливо, і ми спробуємо якось виправити ситуацію. Щоб пізнати когось, треба уявити себе на його місці. Ми хочемо повернути тобі те, що ти втратив і не сподівався віднайти. Закони іноді треба порушувати, бо від них може скам'яніти серце. Поки ще ніч, ти зможеш дістатися до Чарівного лісу, а звідти – до Вежі на озері. Але завтра о третій пополудні мусиш повернутись додому, в палац. Підеш сам, бо так буде ліпше. Твій кіт Сиволап, звичайно, не послухається. Можеш взяти його з собою. Котів ніколи не слід недооцінювати. Ти можеш вчинити на власний розсуд, однак королівському сину слід бути слухнянішим, ніж іншим дітям. Гострі слова, які ти почув, означають, що ми теж люди. Вибач, коли що не так...
– А Марко? Що буде з ним?
– Марко – лицар, який поспішає на допомогу. Йому є кого витягувати з халепи. Скажеш йому, куди йдеш і навіщо. Ти ніколи не опинишся в незручному становищі, якщо казатимеш правду.
27
Тепер настала черга Онися йти до Старих. Він привітно посміхнувся до хлопців, приховуючи збентеження, і вийшов.
Друзі глянули один одному в очі й зрозуміли, що зараз не варто говорити про пережите.
– Я маю нову магічну кулю, – сказав Марко. – Здається, мені доведеться згадати всі фокуси, яких я навчився.
– Мені треба негайно вирушати до вежі на озері. Пам'ятаєш, як я прилип до неї?
– Знову туди полізеш?
– Я вже виріс з того. Слухай, Марку, мені дуже шкода...
Марко зітхнув:
– Дякую. Я повертаюсь до наших. Треба дати Мортіусу якесь заняття, а то він збожеволіє від бездіяльності.
– Будьте обережні...
– Це вже як вийде.
– Сиволап піде зі мною.
Надійшов аптекар:
– Час іти. Я покажу дорогу.
– А що з Онисем? – стурбувався Марко.
– Він повернеться згодом. У нього ще тут справи. Візьміть велосипеди в повітці. І ці пакуночки.
– Що там?
– Ліки від застуди. Покажете їх, якщо когось зустрінете. Скажете, що ходили до аптеки «Золота ящірка». Її, правда, не існує, але ви розумієте...
– Звісно!
– Нехай вам щастить!
Потім Марко сказав:
– Приємний чоловік.
І більш нічого, бо не хотів, щоб розмова перейшла на Старих, які йому здалися не такими приємними. Вони не були схожі на звичайних людей. Зовні так. Зрештою, як же їм не бути особливими, коли доводиться приховувати від усіх те, ким вони є насправді.
– По конях! – скомандував принц.
Хлопці сіли на велосипеди.
– А тепер куди? – спитав Сиволап, що вийшов із кущів.
Марко зробив застережний рух.
– До хворої тітоньки! – голосно сказав Серпень.
Йому було зовсім не страшно, адже він їхав до Чарівного лісу.
– Шкода, що ти, Марку, не можеш зі мною...
– Нічого, ти ще про нас почуєш! Приємної подорожі!
І від'їхав першим, бо не міг вгамувати сум. Марко знав, що чигає на нього в темряві: жаль за батьком, поступове усвідомлення того, що він ніколи більше його не побачить. Він не може навіть накритись із головою ковдрою й відвернутись до стіни. Бачив, як це робив Серпень, але тоді не міг зрозуміти навіщо, коли можна розділити біль з близькими людьми. Відчував, що Серпень і Сиволап дивляться йому вслід. Їм їхати на схід і зустрічати сонце над Чарівним лісом, де не вмирають ні дерева, ні перелітки.
Онисьо тим часом ступив уже третім до кімнати, де були Старі. Він навіть не мріяв колись із ними зустрітися, бо не вважав себе значною особою. Не кожен король бачив Старих. Онисьо прожив на світі уже чимало і глибоко шанував цих людей, завдяки мудрості яких Королівство процвітало. Запрошення сісти з ними поряд викликало в нього не лише захват, а й страх. Правда, у них навіть король припрошував сісти кожного, хто до нього приходив, але в Імперії, розповідали, треба було ставати навколішки не лише перед Імператором, а й перед його сановниками. Дивні звичаї!
Онисьо обережно сів і зніяковіло посміхнувся. Він чекав, що йому скажуть.
– Як там хлопці? – привітно мовив до нього найстарший з-поміж присутніх.
– Дякую, тримаються. – А самому здалося, що сказав щось не те.
Однак ніхто й не помітив Онисевого збентеження. Той чоловік подав знак, і всі встали. Онисьо теж підхопився, аж загуркотів стільцем.
– Ми просимо тебе, брате, стати одним із нас. Перш ніж погодитися чи відмовитися, добре подумай. Тобі доведеться провадити невластиве громадянам Королівства подвійне життя і ніколи не виходити з тіні. Ти не почуєш похвали, й так само звинувачення, бо їх призначать іншим. Але, гадаю, ти не прагнеш марнославства. Нехай тебе втішає, що і слава, і ганьба Королівства – твої, бо ти і є Королівство, як кожен із нас. Незалежно від того, чи приєднаєшся ти до братства Старих, чи ні, віднині ти відповідаєш за його безпеку. Твоя відмова нас дуже засмутить. Місце, на якому ти сидиш, більше не належить... Головному Архіваріусу. Його випадково сьогодні вбили на вулиці крутиголовці, котрі, як відомо, стріляють у все, що рухається, настільки розвинений у них інстинкт вбивства...
– О господи! – тільки й вимовив Онисьо.
– Скільки часу потрібно тобі, щоб дати відповідь?
– Такий молодий... – бурмотів Онисьо. – І король, і він... Яка несправедливість!
– Фатальний збіг обставин, – озвався хтось ніби дуже здалека, чи, може, той голос пролунав у Онися в голові.
Він випростався і став зовсім не схожий на тихого Онися, яким його бачили всі, кого він любив.
– Ні, випадковостей не існує! Це ж я послав до нього голубку з чорною вісткою...
– Він поспішав на Раду. Хіба міг він залишитися в тому селі? То був дуже ризиковий чоловік, хоча ніхто б про те не подумав, подивившись на нього. Коли його хотіли затримати, він не послухався наказу. А крутиголовці в таких випадках стріляють. Брате, дай нам відповідь. Коли?
– Я – не мудрий.
– І ми не мудрі, а то б не збирались тут. Одна голова – то добре, але дванадцять допомагають майже уникнути помилок.
– Я – не достойний.
– Послухай історію, впертий Онисю... Колись один чоловік посадив садочок. Він був ще кволий, а тут настала посуха. Криниця висохла в дворі, і от він пішов шукати воду, аби напоїти дерева, але поблизу не знайшов нічого: усе випила спека. Довго мусив іти чоловік, аж стрінув озерце, таке маленьке, що в ньому жили лише пуголовки. Він зрадів, але тут вилізла старенька жаба і стала просити, щоб не губив її дітей, бо вони не виживуть без води. Він сів і став чекати, доки пуголовки не стануть маленькими жабенятами. Минуло кілька днів, і він зміг набрати води. Та коли повернувся додому, сад його загинув...
– Еге, зате жаби залишились живі! – вигукнув Онисьо. – Шкода було б... А сад, може, й не загинув зовсім. Дерева дуже витривалі...
– Бачиш, чоловіче, ми не помилились, запропонувавши тобі місце серед нас. Ми – різні, і нам бракує саме тебе. Доведеться тобі на якийсь час покинути свій сад і піти туди, куди кличе серце...
Онисьо підняв голову, старий чоловік із зашкарублими руками й синіми дитячими очима. Він побачив, що усі приязно до нього посміхаються. Від цього ніяковість зникла, й він пробурмотів: