Мортіус знав тигрів, але не знав котів. Здебільшого, буває навпаки. Він міг тільки подивуватись словниковому запасу Фелікса, який, не вміючи читати й писати, розмовляв як письменник або вчений. Цікаво, чи й собаки такі здібні до мов. Зрештою, цей кіт виховувався в інтелігентній сім'ї. На вулиці він навчився б тільки лаятися. Але компліменту Феліксові репортер не хотів поки що казати.
Соня схилилась над дорожньою картою.
– Ось, знайшла! Королівська Друкарня. Треба виїхати на Каштанову вулицю, а тоді вліво...
– Треба спочатку звернути на вулицю Дивовижну.
– Якісь назви нецікаві. Невже в Королівстві не було ні полководців, ні полеглих героїв?
Мортіус подумав: «Може, нашими іменами назвуть колись вулиці в новому мікрорайоні, на зразок Сихова?» Люди з Серединного світу люблять мріяти про такі речі. Це не конче мусить бути марнославство, просто приємно відчути, що тебе не забувають. Іменами багатіїв не називають вулиці, де в будинках поламані вхідні двері, ліфти обписані нецензурними висловами і треба тикати пальцем не в кнопку, а в якусь дірку...
Наступна вулиця свідчила, що вони десь поблизу центру. Була широкою й рівною. На такій дорозі приємно вести машину, особливо коли ні попереду, ні позаду не видно інших транспортних засобів. Здається, попереду мигнуло червоне світло. От і світлофор. Він знає, що їхати треба тільки на зелене світло. Хоча й невідомо, які правила дорожнього руху в Королівстві...
– Крутиголовці! Два фургони! – перервала його міркування Соня.
«Ну, все! – запанікував Мортіус. – Почалося... Що ж його придумати?»
Зупинятися не можна, і не зупинятися так само. Почнуть стріляти, а в фургоні діти. Мортіус, не тямлячи себе, звернув до бічної вулички. Може, це зробила сама машина: не захотіла, щоб кулі потрапили у шини чи у бак з бензином? Втім, треба було подумати.
– Що таке? – вигулькнув Фелікс. – Бензин скінчився?
– Придумала! Придумала!
Соня вчепилась за Мортіуса обома руками. Він втратив рівновагу й ударився головою об бічне скло.
– Треба їх здивувати, вразити, ошелешити, приголомшити! – і пояснила свій план.
– Геніально! – вигукнув Мортіус. – Як помирати, то з музикою! – Трохи в його словах було іронії, але захоплення, мабуть, більше.
– А ти класно водиш автомобіль! – похвалила Соня, коли, розвертаючись, Мортіус збив урну для сміття, і та аж перелетіла на протилежний бік вулиці. – Може, перейдемо на ти?
– Давай! У нас на роботі всі кажуть одне одному «ти».
Вогонь відваги, що геть було потонув у попелі, знову спалахнув у Мортіусі. Він ніколи не зустрічав таких приємних жінок.
– Слухайте уважно! – сказав він, заглядаючи до фургона. – Коли я посигналю, ви кричіть щодуху, співайте, галасуйте, нявкайте. Коли перестану – мовчіть. Зрозуміли?
– Так! – відповіла Люцина. – Я заспіваю свою улюблену пісню «Океану Ельзи».
Мортіус розігнав машину, й вона мужньо помчала назустріч долі. Метрів за двісті він натиснув на сигнал. Якщо це не розбудило мешканців довколишніх кварталів, то рев обох тигрів безумовно. Соня вихопила білу хусточку й щосили нею розмахувала з вікна. Пісні Люцини, може, й не було добре чути, зате вона співала дуже щиро:
Я не одна, ти — не один.
Мій телефон – 911!
Мортіус ледве не оглух. Він теж щось кричав, сам не пам'ятає що, і так захопився, що ледве не проминув потрібну вулицю.
– Годі! – сказала Соня. – Перестань сигналити!
Від тиші задзвеніло у вухах.
Мортіус витер зіпріле чоло:
– Здається, вдалося! Тобі би, Соню, командувати військом, хоча й не жіноча це справа...
– І не чоловіча! – відрізала Соня.
– Якби в Королівстві було нормальне військо, то на кожному перехресті не стояли б солдати чужої держави, а нам, іноземцям, не довелося б піднімати народ на захист їхньої Вітчизни!
– Що-що? – не второпала Соня.
– Нічого... – зітхнув колишній репортер. – Я ніколи не тримав у руках гвинтівки і нікого не вбивав, але зброя в мене є...
– Покажіть! – зацікавився Фелікс.
– Спершу знайдемо друкарню.
– Цікаво, навіщо ми так репетували? – задумливо мовила Люцина.
– Щоб нас почули, – відповів Тигрисик. – Я й не думав, що в мене такий чудовий голос! Мортіус завжди просив мене мовчати.
33
І цього разу їм пощастило. Правда, друкарня виявилась замкненою, але коли йдеться про порятунок Королівства, це не перешкода. Зрештою, одне вікно світилося. Мортіус зупинив машину просто перед головним входом.
– Тут, напевно, лише сторож.
Мортіус відкрив дверцята.
– Постривай, – спинила його Соня. – Ми достеменно не знаємо, хто там. Треба заїхати за дім, бо машина приверне увагу крутиголовців.
Такий уже був Мортіус – неуважний до дрібниць. Хоча його можна зрозуміти. Він же досі не викрадав автомобілів.
Люцина вийшла з фургона похитуючись. Нелегко витримати поруч із собою стільки децибелів. Потім вона згадувала, що мала відчуття, ніби побувала на рок-концерті.
– Ви що, газету збираєтесь випускати? – спитала дівчинка, побачивши вивіску.
– На це, на жаль, немає часу. У нас дуже мало часу!
Мортіус щосили загримав у двері. Як правило, в його місті сторожами працюють глухуваті підозріливі дідусі, яким не хочеться спати вночі. Але Мортіус знав, як до них підійти. Щоправда, ні з ким не ділився своїм секретом. А ну ж ним скористаються грабіжники крамниць чи складів! Однак нашого репортера чекало розчарування: сторожем виявився хлопець років чотирнадцяти. Він визирнув у віконечко, побачив Мортіуса й заявив:
– Не буду нікому відчиняти! Приходьте вранці.
– У нас немає часу! – обурилась Соня. – І ми – не крутиголовці.
– Я – теж. Дуже приємно! До побачення!
– Справа державної ваги! Іменем короля, відчиняй!
– Наш король помер.
– Знаю, знаю! Ви хочете бути підданими Імперії? Якщо ні, то відчини. До речі, не лякайся: з нами два тигри.
– І кіт, – вставив Фелікс.
Тигри і кіт не могли не зацікавити впертого хлопчиська. Він повідмикав усі замки й виглянув.
– Цікаво! – присвиснув він. – Але й товариство!
Мортіус сухо мовив:
– Нам потрібен комп'ютер і друкарський пристрій.
– А гвинтівку де взяли?
– Не твоє діло! – розсердилась Люцина. – Ми вкрали ще й машину, отам вона – на задньому дворі.
– Вона каже правду, – озвався Тигрисик. – Ти чув як ми кричали? Як у джунглях...
– Нічого я не чув. А ти що, вмієш розмовляти?
– Ми всі вміємо розмовляти! – з притиском мовила Соня. – Пусти нас досередини, тоді й поговоримо...
– Та заходьте вже... Тільки не поламайте чого.
Мортіус був трохи здивований. У них друкарні працювали вдень і вночі, друкуючи всяку всячину: від рекламних буклетів до журналів.
– У вас що, газети не виходять? Стільки подій...
Мортіус жадібно вдихав запах паперу й друкарської фарби. Друкарня була зовсім маленька, що його здивувало.
– Друкарня зачинена через траур.
– Як же люди дізнаються про новини?
– Для чого тоді телебачення й радіо?
Мортіус відвів хлопця вбік і став пояснювати причину їхнього візиту. Бо коли усі говорять разом, це довго. Хлопця звали Роланд, і довго він не роздумував. Ідея йому сподобалась, хоча довіри до Серединного світу він не мав. Надто ексцентричними були вчинки прибульців. Зрештою, Мортіус мав палке серце і щиро хотів допомогти громадянам Королівства. Таким людям тут вірили.
Роланд махнув рукою:
– Диктуйте текст! Я наберу! А ви – нічого не чіпайте...
Ніби малі діти прийшли на екскурсію. До речі, друкарні в Серединному світі були набагато досконаліші з технічного боку.
Люцина одразу здогадалась про наміри Мортіуса, бо вони мешкали обоє в одному місті, де під час виборів усі паркани обклеювали агітаційними плакатами з портретами кандидатів. Звідки люди б інакше довідалися, які вони хороші й скільки корисного можуть зробити? Навіть Люцині, яка ще не мала права обирати, на вулиці вручали брошури й листівки, просили передати батькам. Мама дякувала і складала все на купу в передпокої, бурмочучи собі під ніс: «Скільки гарних книжок можна було б видрукувати на цьому папері! Даремно тільки марнується!» Однак Люцина мала власну думку з цього приводу. Цікаво все ж дізнатися, що в їхньому місті живуть такі люди, що вони роблять, про що думають. Люцина з мамою жили дуже самотньо: дуже рідко ходили до когось у гості й так само до них майже ніхто не заходив. Навіть родичів не мали. Мама, щоправда, якось сказала: «У нас є родичі, але дуже далеко. Ми зустрінемось із ними, коли настане час».
«Який час?»
«Особливий», – відповіла мама.
Дивно, хіба час буває особливим? Щось трапляється вчасно або невчасно, от і все. У Серединному світі не відбувалося нічого, вартого уваги. Та відколи Люцина покинула його, одразу віднайшла друзів, і тепер не уявляла, як зможе з ними розлучитися, бо почувала себе в Королівстві, наче вдома. Їй навіть не було страшно крутиголовців і темряви незнайомого міста. Вона розмовляла з Тигрисиком, Сиволапом і Феліксом, і це зовсім її не дивувало. Пора вже порозумітися людям із тваринами. Вони зможуть одне одному щось порадити чи допомогти.
Проте було щось таке... Наче вона його знала й забула. Іноді воно було зовсім близько, але наштовхувалось на перепону й зникало. Так буває, коли намагаєшся пригадати сон. Але це було більше, ніж сон.
Зараз Люцина з Сонею стояли за плечима Роланда, пальці якого спритно бігали по клавішах. Соня не витримала:
– Ну, а потім що?
– Розмножимо і наклеїмо на будинках, повкидаємо до поштових скриньок, порозкладаємо на лавках у парку, повісимо на шворках для білизни... – пояснив Мортіус. – Люди встануть і дізнаються що до чого...
– Круто! – похвалив Роланд. – У нас такого ще не було.
– Як вважаєш, можна зробити три тисячі примірників?
– Запросто! Можна й п'ять. Я вмію. Не раз підміняю когось, хто не має змоги вийти на роботу.