– Чудово! Але чи встигнемо ми до ранку все розповсюдити? Нам ще треба дещо зробити...
– Я можу покликати знайомих. Закінчимо, сяду на телефон.
– Здається, у вас не дуже розвинені ЗМІ.
– А що це таке? – спитав хлопець.
– Перепрошую! ЗМІ – це Засоби Масової Інформації. Ну, преса, телебачення, радіо... Вони повідомляють про різні події й оцінюють їх. Здебільшого, доброго нічого не пропонують. На сто газет, можливо, знайдеться зо дві, що пишуть правду. А про телебачення й мови нема. Хвилина там дуже дорого коштує...
– Щось ми таке вчили в школі...
– Через те люди в нас навчилися читати між рядків. Мислячі, звісно. Решта читає хіба світську та кримінальну хроніку. Я теж... любив вигадати, щоб було страшніше. Але про привидів мусить бути написано страшно.
– Я теж люблю історії про привидів! – зізнався Роланд.
Тигриця Іляна прислухалася до розмови. Вона не переставала дивуватися, як це у людей не болять язики від балачок. Можна сказати все поглядом. Майже все. Кольорові миші бігали по Тигрисику, і він з того дуже тішився. Фелікс тільки відводив очі. Він боявся відійти, хоча й був голодний. Про нього могли забути й зачинити самого. Іноді коти воліють, щоб їх не помічали, але терпіти не можуть, коли про них забувають. Отак виглядало усе товариство. Справжня ідилія. Однак попереду був дуже неспокійний день. Сьогодні мала вирішитися доля Королівства. Якщо завтра люди не дізнаються, що принц Серпень повернувся, що він живий, станеться щось дуже жахливе. Так вважав Мортіус, засновуючись на історії Серединного світу.
Громадяни Королівства теж відчували тривогу. Дехто зовсім не спав цієї ночі. Проте то були зовсім інші люди. Вони не сприймали усе так, як Мортіус. Королівство – це не лише народ, який населяє його. Королівство – це кожна людина. Що б не трапилося, але доки живе хоч один громадянин, доти існує Королівство. Мортіус не зміг би поки що цього зрозуміти. Він продовжував впроваджувати власні плани. У цих планах мали бути присутні Марко і Серпень, він не знав, що з ними трапилося, і де їх шукати. Можна зателефонувати Онисеві додому. Але телефон напевно прослуховують крутиголовці! Це – небезпечно. І часу вони не мають, щоб повернутися назад. А раптом там засідка? А раптом хлопців захопили в полон і треба їх визволяти.
– План змінився! – проголосив Мортіус. – Після того, як розкидаємо листівки, поїдемо... Ні, я нічого поки що вам не казатиму!
Дивно, але ніхто не сперечався. Узявши мішки з листівками й банки з клеєм, товариство сіло в машину.
34
Коли Марко, заплутуючи по-лисячому сліди, під'їхав до будинку Онися, то побачив, що пташки випурхнули з гніздечка, а в домі побували крутиголовці. Непрохані гості наносили піску в кімнати, пошматували з десяток книжок і, певно, щось прихопили з собою. Подивившись на безлад, втомлений хлопець просто сів на кухні чекати повернення втікачів. Про таємний сховок знали лише Онисьо й песик Серденько. Маркові навіть на думку не спадало, що друзів могли захопити в полон. Тоді б він застав розвалений будинок.
Хлопець не хотів зараз ні рухатись, ні розмовляти. Помалу до нього почала доходити звістка про смерть батька, бо досі все було, наче уві сні. Коли сьогодні вранці він був у себе вдома, то не відчув там смерті. Тато ще жив, і вони могли б зустрітися, якби вдалося змістити час. Сталося це напевно тоді, коли розбилася магічна куля, й осколки увійшли під землю. Він подумав насамперед про Серпня, але з ним було все гаразд. Отже, куля розбилася тієї миті, коли тато упав, стікаючи кров'ю...
Пізніше Марко витягнув подаровану кулю й поклав перед собою на стіл. Вона була прозора, як повітря, і нічого не відбивала в собі, не мала жодних магічних властивостей. Магія це довга й важка праця. Він не знехтує подарунком і буде приручати кулю. Усюди носити її з собою, щоб вона наповнилась життям, берегти від світла й чужих очей. На це піде десь зо три місяці. Ще недавно він не хотів цього. Усі довкола жили без магії, а для нього вона була завжди святом, повним несподіванок. Марко не хотів розлучатися з дитинством, щоб стати Головним Архіваріусом. Він вдався, очевидно, у матір, веселу й непосидющу. А магія – то було чекання на диво, яке звичайне життя, на його думку, не могло подарувати. Почалось усе ось із чого...
...Одного разу на день народження Марка тато запросив фокусника. Той дихав вогнем, витягував із вуха кроликів, а з носа курчат, а потім за помахом чарівної палички з неба сипались квіти й цукерки. Діти дуже тішились із того. Та вистава закінчилась, і ніхто не знав, що було далі.
Марко забіг у дім і побачив, як чарівник у ванній кімнаті здіймає гостроверху темно-синю шапку із золотими зірками, відклеює довгу сиву бороду. Марко був тоді зовсім малий, і тому зазнав глибокого розчарування. Він думав, що це насправді. Фокусник побачив його в дзеркалі й, не повертаючи голови, сказав:
– То була гра, хлопче, але, якщо тобі цього замало, можу показати тобі дещо інше. Почекай, я переодягнуся...
Через кілька хвилин той вийшов у звичайній одежі – невисокий лисуватий чоловік. Навіть очі його змінились: із чорних стали сірими. Він взяв Марка за руку і відвів просто до його кімнати, наче знав, де вона, хоч був тут уперше. Тоді вийняв із кишені щось кругле, замотане в зелену шовкову хустку. То була прозора скляна куля, завбільшки з яблуко. Чоловік наказав дивитися в неї, не відводячи очей. Куля раптом помутніла, ніби наповнилась димом. Потім дим почав осідати, і Марко побачив будинки, а поміж них дрібнесенькі постаті людей.
– Це – твоє майбутнє, – почув він голос. То не був голос фокусника, а чийсь зовсім незнайомий.
Бачив він дорослих, але не нікого не впізнав, надто маленькі були постаті. Із усього він запам'ятав двох птахів, білого й чорного, які билися між собою. Він так боявся, що вони покалічаться, що вхопив кулю обома руками й притиснув до себе. Вона виявилась дуже важкою й холодною.
– Годі, хлопче, а то ще зіпсуєш мені кулю. Вона мені дорого коштувала... Бачу, в тебе є хист. Не кожен здатний бачити в ній картини. Мені не слід було це робити, бо ти ще надто малий, але сьогоднішнє розчарування могло зіпсувати тобі ціле життя. Не розповідай нікому, добре?
Марко кивнув. Він не прохопився жодним словом ні перед тим, ні після того. І більше ніколи не зустрічав фокусника, який носив із собою магічну кулю. Певно, той чоловік був мандрівним фокусником і ніде довго не затримувався. Та й чи впізнав би його Марко тепер... Але зустріч із магічною кулею не зіпсувала йому життя, але повернула у зовсім інший бік. Магії він навчався сам. Звісно, книжки не зроблять нікого чарівником, але поступово хлопець почав помічати речі, яких не вдавалося помітити іншим, наприклад, зв'язок між польотом бджоли і грою у волейбол. Він навчився розпізнавати деякі прийоми чорних магів, які приїжджали сюди з Імперії, а також тлумачити сни. Дитяче захоплення з часом слабшало, але самі обставини змушували його повертатись до нехитрих чарів, яких він навчився самотужки, не маючи наставника. Хоча він ніколи не забував слів, вичитаних у передмові до однієї чаклунської книжки: «Пам'ятай! Даючи силу, чари забирають час твого життя».
35
Без допомоги хлопців та дівчат, яких побудив Роланд, напевно, не вдалося б так швидко розповсюдити листівки в столиці. І ще в такий час, коли до нестями хочеться спати навіть вартовим. Перед очима постають химерні видіння: величезний білий тигр задивляється на афішу кінотеатру, тигр, але вже смугастий, перестрибує через двометрову огорожу, тримаючи в зубах папірець, і таке інше. Був би тут Марко, видовище виглядало би ще більш вражаючим. Перш ніж крутиголовець встигав роззявити рота й підняти тривогу, згори падали папірці. Він чув дотик, обертався, а тим часом у чобіт йому встромляли скручений у трубку аркушик. Причувалися голоси, підозрілий котячий нявкіт, і після кожного порушення порядку з'являлися на парканах листки паперу з написами. Неписьменних імперських вояків турбували не папірці, бо вони ж не знали змісту написаного, а те, як вони з'являлися: по місту нахабно вешталися тигри і невидимці.
Для Мортіуса та його команди перший етап розповсюдження інформації завершився. Починало світати, але треба було зробити ще одну справу. Вони скористались машиною, аби під'їхати до Центральної телефонної станції.
– Ого, скільки машин! – вигукнув Фелікс.
– Вибирай, яка до вподоби, – невесело пожартував Мортіус.
– Цікаво, що з нами зроблять, коли впіймають? – меланхолійно вимовила Соня. – Одразу вб'ють чи спершу допитають?
Добре, що Люцина цього не почула, але Тигрисик, що мав чудовий слух, зашипів.
– Тихо! – наказала йому мати. – Мовчи, бо почують!
Мортіус намагався якомога тихше припаркуватися до машин, але таки одну зачепив. На щастя, у ній нікого не було.
– Мені треба подумати, – сказав він, витираючи з чола холодний піт.
– Куди ти нас привіз? – поцікавилась Соня. – У лігво ворога?
– Це ще не лігво. Тут лише підслуховують телефонні розмови в столиці.
– Хто?
– Та ж крутиголовці! Вивчають таким чином громадську думку.
– Скажи нормально. Ну, будь ласка...
– Підслуховують розмови й дізнаються раптом, що принц спокійнісінько сидить у домі Онися. Це я для прикладу. Можна вивідати також державні таємниці й використати їх проти Королівства...
– Дурниці! – категорично сказала Соня. – Зараз це вже не має сенсу. Люди давно знають, що їх підслуховують.
– Ти так вважаєш?
– Звісно! Ми можемо подзвонити Онисеві й передати, що племінниця видужала і незабаром приїде погостювати. Десь через... місяць.
– Яка племінниця? – не второпав Мортіус.
– Люцина. Я так, для прикладу. Ти ж не збираєшся руйнувати станцію? Хто її потім відремонтує?
– Власне, я нічого не тямлю в телефонах, – почухав потилицю Мортіус. – Але перерізати якісь там дроти...
– Ти бачиш, яка тут охорона? Ми ж не підемо до крутиголовців із голими руками. Дались тобі ці телефони... Подзвонимо до Онися з будь-якого таксофона, тільки подалі від цього місця.