– А номер?
– 28-67-72-961 – випалила одним духом Соня.
– Як ти запам'ятала?!
– А в мене на руці написано.
– Феліксе! – покликав Мортіус.
– Що? Піти у розвідку?
– Поки що ні. Спитайся в Люцини, чи хоче вона стати телезіркою.
– Ким-ким?
– Ми їдемо на телебачення! Вперед!
«Як мені це набридло, – подумав кіт. – Ні поїсти, ні поспати! Я був у Львові принцом, а тепер казна-що. Здається, скоро примусять ходити на задніх лапах і носити капелюха!»
Мортіус не міг так легко розлучитися з думкою про терор. Він вирішив обов'язково де-небудь зупинитися й передзвонити на телефонну станцію. Сказати, що там підкладена бомба з годинниковим механізмом. Ото буде переполох! Як бачите, колишній репортер вважав слово найефективнішою зброєю на світі й продовжував досі так вважати. І цілком можливо, що йому вдалося б внести розлад у систему підслуховування крутиголовців, якби виїжджаючи він не зачепив джип зліва. Цього разу там хтось був. Спочатку почулася лайка, а потім услід завищала сирена.
– За нами погоня! – кіт вчепився пазурами в плече Мортіуса, може, ненавмисне. Проте, ніде правди діти, Мортіус не вмів водити машину. Бідолаха зойкнув:
– Перестань! Що ти робиш?!
«Знову тікаємо», – подумала Люцина, виринувши з солодкої дрімоти.
Більше того, їхня втеча супроводжувалася стріляниною, як у справжньому бойовику. Тільки в фільмах водії – майстри своєї справи. «Що ж воно буде, що ж воно буде!» – стукало серце Мортіуса. Куля розбила одне дзеркальце, яке давало змогу бачити правий бік дороги. Уже не один джип гнався за ними, а цілих три, нашпигованих озброєними крутиголовцями. Мортіус подумав приречено, що в їхньому фургоні тільки картоплю возити.
– Не зупиняйся! Звертай вправо, де парк! – кричала Соня, ледь не вириваючи кермо в нього з рук. Якби вони вигадали бодай хвилину, то змогли б вистрибнути з машини і десь сховатись.
Уже розвиднялось, але туман ще не опустився.
– Лягайте на підлогу! – гукнула Соня й згребла кота, що тільки смикав вухами, коли повз фургон пролітала чергова куля. Вона запхала Фелікса під сидіння й просичала: «Сиди там, бо задушу!»
Вона показала Мортіусу на кущі, які не могли завдати великої шкоди фургону. Якби ж Соня знала, що за кущами була глибока улоговина, а в ній – озерце. Коли вони ще летіли вниз, тигриця зуміла вибити дверці й випхати Тигрисика з Люциною. Мортіус, Соня і Фелікс залишились у кабіні. Машина почала тонути посеред озера.
«Люк!» – згадала Соня й закричала:
– Відчини, ради Бога, люк угорі!
Невідомо, коли вона встигла його помітити, але це врятувало їм трьом життя. Тигриця з Тигрисиком уже пливли на порятунок. Це вперше їм довелось пливти на тиграх. Зазвичай люди не довіряють хижакам з родини котячих аж настільки. Мортіуса й Соню трохи намочило, а Люцина була геть мокра, бо впала коло самого берега. Їй довелося добиратися самотужки. Вона замахала руками:
– Сюди! Тут можна сховатися!
Погоня наближалась. Усі встигли сховатись у кущах під високим берегом і мали надію, що згори їх не побачать.
– Тихо! – нагадав Мортіус.
Він починав усвідомлювати, що їм вдалось не потонути, але все ще існує загроза бути застреленими. І то де – у найкращому зі світів, Королівстві. Ставок був глибокий, машина поволі занурювалась у воду, а над головами втікачів лунали збуджені голоси крутиголовців. Вони навіть стрельнули кілька разів у воду, сподіваючись, що хтось випливе. Але ніхто не збирався випливати, бо нікого в озері не було. Нарешті крутиголовці від'їхали, можливо, за допомогою.
– Вони думають, що ми потонули! – хихикнула Соня.
– Як це ми опинились у воді? – поцікавився Фелікс. Як багато котів, він ненавидів усе мокре, крім молока. Лише раз у житті Люцина з мамою відважились його покупати. Усі троє назавжди запам'ятали цю болісну процедуру.
Мортіус неохоче сказав:
– Ми злетіли з гори і втрапили в озеро...
– Не пам'ятаю, щоб я літав!
– Усе скінчилось добре.
– Іляно, ти врятувала нам життя! – зітхнула Люцина. – Ходи до мене, котику! Ти весь мокрий, мій маленький...
Сама вона була ще мокріша й посиніла від холоду.
Тільки тиграм було байдуже. Вони тішились, що нарешті позбулись фургона. І відчули голод.
– Феліксе, ходи половимо мишей! – запропонував Тигрисик, але кіт рішуче відмовився.
Тільки кольорові миші дивом залишились сухими. Вони сиділи на торбинці й завзято вмивались. Соня вскубнула їм кілька квіточок на сніданок. Тут же лежало яйце, яке знову не розбилось. Мортіус позіхнув:
– Оце б зараз яєчню з салом!
Іляна сказала:
– P-p-p!..
– Я не про це яйце, а взагалі... – зрозумів без перекладача Мортіус. – Воно наче й не куряче. Звідки воно?
– Я знайшла його в Граничному світі, – пояснила Люцина. – Це дуже міцне яйце. Я вже не витримую, а йому хоч би що!..
– Нічого, усе це коли-небудь скінчиться! – втішила її Соня. – Ходімо, викрутимо нашу одежу, а там сонечко пригріє. Хоча...
Вона глянула на небо, вкрите хмарами. Вітер гнав їх через усе Королівство.
– Життя прекрасне! – раптом сказав Мортіус. – У мене таке відчуття, ніби щойно народився...
36
Нарешті з'явився песик Серденько, мокрий від роси. Побачивши Марка, він жалібно заскавулів.
– Ти відвів їх до Притулку? – спитав хлопець.
Песик опустив голову.
– Ні? А де ж вони?
Серденько ткнувся мокрим носом у коліна. Марко погладив його.
– Я так і знав! Не можна лишати їх із Мортіусом! Але добре, що Люцина прокинулась... Ти знаєш, тут побували крутиголовці?
Песик загарчав.
– Ось бачиш, ми чудово розуміємо один одного. Ти не мусиш розмовляти по-людськи, а я по-собачому. Давай я тебе погодую і підемо їх шукати. Сподіваюсь, вони не потрапили до засідки... Ти знаєш, що тепер я за них відповідаю? Така моя доля... Хотів бути чарівником, а мушу... Втім, одне іншому не заважає...
У садку вітер шелестів листям. Збиралось на дощ. Марко вдягнув легеньку куртку з каптуром, поклав до кишені той пакуночок із ліками, що дав аптекар, додав туди пляшечку йоду і згорток бинтів. Та ще дещо зі свого магічного арсеналу. Усього він не міг передбачити, але уявив собі, у яку халепу могла втрапити уся компанія, так, наче дивився в магічну кулю. Допоміг йому зіжмаканий папірець, що валявся біля кошика зі сміттям.
Песик довів його до того місця, звідки почалась божевільна поїздка автомобілем. У канаві Марко знайшов порізану мотузку й заслинену носову хустинку. Слідів було багато, але не боротьби, а так, ніби тут сперечалися.
– Вони поїхали самі?
Песик гавкнув. Марко замислився і ще раз уважно придивився до кущів. Якби його друзів захопили в полон, тут було б повно жмутів шерсті й клаптів одежі.
– Усе гаразд! – сказав він песику. – Біжи додому, чекай Онися, а я спробую їх розшукати.
Мудрий Серденько лизнув хлопця в щоку й побіг назад. А Марко рушив по слідах машини, напевно, вантажівки, бо в неї були широкі й важкі колеса. Впало кілька рідких крапель. Ініціатором поїздки був, безперечно, Мортіус. Але Люцина, Соня... Не встиг він пройти й кілометра, як зауважив на дорозі й у кущах аркушики однакового розміру. Папір у Королівстві шанували, бо на ньому друкували книжки. Тут теж щось було надруковано. Марко підібрав папірець і прочитав:
ГРОМАДЯНИ КОРОЛІВСТВА!
ПРИНЦ АВГУСТ ПОВЕРНУВСЯ!
ВІТАЙТЕ ЙОГО!
– Цікаво, – сказав Марко і взяв інший аркуш.
НЕ ВІДДАМО КОРОЛІВСТВА КРУТИГОЛОВЦЯМ! МИ В СЕБЕ ВДОМА, А ВОНИ НЕХАЙ ЗАБИРАЮТЬСЯ ГЕТЬ!
Ще на одному було написано:
ЧЕСТЬ КОРОЛІВСТВА В ТВОЇХ РУКАХ!
– Геніально!
Марко сміявся від щирого серця.
ХОЧЕШ ЖИТИ ЩАСЛИВО – БОРОНИ ВЛАСНЕ ЩАСТЯ!
І ще таке:
ПРИНЦ ЩАСЛИВО ВРЯТОВАНИЙ І У БЕЗПЕЦІ!
СЬОГОДНІ ВИ ПОБАЧИТЕ ЙОГО!
СЬОГОДНІ!
І багато чого іншого. Роланд випустив ще додатковий тираж, а вітер розносив зараз листівки по всьому Королівстві. «Не все так погано в Серединному світі, – думав Марко, йдучи вулицями рідного міста. – Старі оточили себе таємницею, але ніщо так не зміцнює дух, як вчасно відкрита таємниця. Цей Мортіус перевернув усе ногами догори...»
37
Ранок приходить не до всіх одразу, а залежно від того, хто коли прокидається. Сплюхи не бачать сходу сонця і через те багато втрачають, бо він дуже гарний. Спочатку озиваються пташки, і це розбиває темряву, як стіну льоху, аж доки краєчок Сонця не вигулькує з-за лісу чи обрію, і небо над ним теж стає золотим. А тоді те золото розтікається поволі по деревах, будинках, воді річок та озер. Та що там говорити... Це треба самому бачити. Найшвидше ранок настає для тих, хто не спав уночі, а цієї ночі в Королівстві не спало дуже багато людей та звірів: Мортіус, Соня, Люцина, Онисьо, Старі (ці загадкові невидимі Старі, що провадили подвійне життя), коти Сиволап і Фелікс, Тигрисик із мамою Іляною, принц Серпень, Марко, песик Серденько, Олімпія, вартові, ще й ті, кому просто не спалося від тривоги – що ж буде з Королівством? Навіть трохи смішно: не буває так, щоб ціла держава з її прапорами, законами, людьми та книгами щезла за якусь мить, нехай не за мить, а за один день... Хай прапори її позриває лиха рука і не знайдеться справжнього короля, це зовсім ще не означає кінець, бо доки Королівство живе бодай у одному серці, воно існує. Отак.
А тепер поглянемо, яка в нас ситуація – у самому Королівстві та на його кордонах. Облишимо поки що Старих із їхніми надто приховуваними таємницями. Вони ж бо люди і можуть помилятись. До речі, саме помилки наймудріших бувають іноді просто безглуздими, хоча мало би бути навпаки. Компанія Мортіуса наразі мокра, голодна й холодна, за винятком кольорових мишей і яйця, котре зовсім не реагує ні на радість, ні на горе та всілякі зовнішні подразники, але, мабуть, дуже сильне, бо не промовило жодного слова, коли навіть звірі не витримали й заговорили, і то як! Ви ж самі чули. Нехай вони поки що обміркують власне становище. Можливо, Марко знайде їх раніше, ніж вони придумають ще якусь акцію протесту проти крутиголовців.