А ми повернемось до особи, на яку нині в Королівстві покладають найбільші надії – на претендента на королівську корону принца Серпня. Його ранок застав саме тоді, коли він наблизився до Чарівного лісу. Знявся вітер, з'явились хмари і навіть впало кілька краплин, але це не завадило йому зупинитись, щоб віддати шану найпрекраснішому з лісів. Серпень, пошкодувавши, що Марко не бачить цієї краси, глибоко вдихнув запашне повітря, яке зцілило не одного хворого душею чи тілом. Одразу якось полегшало на серці й зникла втома. Він сказав Сиволапові, що боровся зі сном, бо зранку коти якраз вкладаються спати:
– Я знав, що так буде! Усе минеться, як тільки ми сюди прибудемо...
– Задля мене ти міг би обрати інший вид транспорту, – зітхнув Сиволап. – Кілька разів ти мене ледь не впустив...
– Вибач, але мені ніхто не запропонував карети.
– Було попросити!
Сиволапа можна зрозуміти, бо коти не пристосовані до їзди на велосипеді, хоча то не він крутив педалі й пильнував за дорогою. Однак, він мусив додати ще щось.
– Король мусить бути вимогливим, інакше втратить авторитет!
– Невже ти думаєш, я тільки й мрію, аби стати королем? – образився хлопець. – Я ще не доріс до цього. Правильно казали.
Він затнувся.
– Хто казав? – зацікавився кіт.
– Хто? Розумні люди!
Серпень зліз із велосипеда, опускаючи кота на холодну, вимощену кольоровими плитками, дорогу.
– Якби я правив Королівством, то проявив би насамперед рішучість. Що то за король, який не може примусити будь-кого замовкнути? Навіть мене...
– Чудова думка! Але навіть якщо я й стану королем, то для людей, а не для котів. Вони ж обрали тебе.
– По правді кажучи, – відказав кіт, – Я почуваю себе королем лише тоді, коли веду власний народ у бій. Твоїй Високості, чи то пак, Величності, потрібен останній бій, який показав би, що ти вартий Королівства.
– Боюсь, ти надто довго був у Серединному світі й тому мариш битвами!
– А ти його проспав!
– Замовкни!!! – визвірився Серпень, то Сиволап аж підстрибнув.
А коли оговтався, то йому вже довелося доганяти принца, який залишив велосипед у кущах, а сам пішов дорогою, що вела до озера. Великі краплі роси блищали на кожній квітці й листочку, а вітер погойдував лише верхівками столітніх дерев. Тишу, яка панувала в Чарівному лісі, не насмілювався порушити ніхто. Кіт біг за хлопцем, злякано озираючись, бо домашні коти звикли повсюди бачити стіни й дах. Від запаху квітів бузини він почав задихатися і врешті сів посеред дороги. Аж тоді Серпень взяв його на руки, й вони рушили далі. Кіт давно вже чув якесь дивне бриніння; нарешті почув його й Серпень. Лице його освітила посмішка. «Перелітки», – подумав він і спинився, вдивляючись у сірувато-зелену гущавину, за якою починалися володіння цих чарівних істот.
Він не міг їх побачити, як би цього не хотів. Перелітки показувались самі в особливих випадках. Серпню чомусь здалось, що це і є особливий випадок, бо починався особливий день. Можливо, сьогодні він покине столицю і подасться в мандри, бо в Академії після усіх подій він більше не зможе вчитися. Світ великий: там вистачить місця для нього і Сиволапа, а можливо, й для Марка. Тут він згадав за Люцину, Мортіуса, Соню... Самі в чужій для них країні. Їм потрібно буде допомогти.
– Що ти собі думаєш? – спитав кіт. – Стоїш, наче вкопаний. Дивись, вони нас кличуть! Хусточками махають...
– Хто?
– Та перелітки ж! Нарешті я їх побачу! Фелікс навіть не вірить, що вони є...
– Вибач, я замислився...
Хлопець відчув, як сильно калатає серце, і ноги наче не його. Кущі перед ними розгорнули дві невидимі руки, а слідом розгорнулася трава, утворивши стежку.
– Я ж кажу: кличуть! – тішився Сиволап, запускаючи кігті в живіт хлопця. – Ото пощастило!
Серпень, ледве гамуючи нетерпіння, пішов стежкою. «То, певно, сон», – подумав він і зрозумів, як йому потрібно поговорити з кимось. Трава розгорталася, доки не скінчилася. Потім вони опинились серед величних дубів. Землю вкривало тверде торішнє листя, з-під якого виглядав темно-зелений м'який мох. На мить у просвітку, де поволі осідав вранішній туман, зблиснуло щось срібне, але яскравіше за срібло. Лишалось пройти зовсім небагато.
На округлій галявині, оточеній кущами розквітлої шипшини, кіт і хлопець зустрілись із Королем переліток. Він не був таким маленьким, як книжкові гноми. Щоб виростити дерево, треба бути не лише мудрим, а й дужим. На покинутому і вже порослому травою мурашнику стояв трон із прозорого скла чи кришталю, оздоблений сріблом, а на ньому сидів Король переліток, вічно юний, тільки довге волосся його було сріблясте, як у старих людей. Довкола свого короля стояли ельфи-перелітки у брунатних та сірих плащах із каптурами. Кожен мав вузлика й палицю, наче вони зібрались у подорож. Якби не дивовижна врода їхніх облич, що аж випромінювали світло, такі перелітки могли б розчарувати любителів казок. Але ні: кожен, хто бодай раз мав щастя побачити ці обличчя, не міг уже до смерті їх забути. То була не краса людини, а магічна краса, яка викликала в серці тугу за чимось давно вже втраченим.
Вони нагадували про те, якою могла б стати людина, якби на світі не існувало зла й ненависті. Король переліток мав на голові скромну срібну корону, а на плечах такий самий плащ, як у інших, тільки білий. Він промовив високим дзвінким голосом:
– Я не міг не зустрітись із тобою, принце, народжений в місяці серпні, коли падають зоряні дощі. Сумні обставини не дозволили мені попрощатись із королем Даниїлом за його життя...
Він встав і низько вклонився. Те саме зробив і принц.
– Прийми від мене й мого народу глибокі співчуття. Сподіваюсь, тобі відомо, що ніщо й ніхто в цьому світі не зникає без сліду?..
– Так кажуть, – ввічливо відказав принц. – Батько дуже шанував ваш народ.
– Так, він намагався зробити все, щоб наше гостювання тут було як найприємнішим.
– Гостювання?
– Сядь, будь ласка, біля мене й послухай, що розповість тобі старий Король переліток, або ельфів, як нас ще називають в інших землях. Ми прийшли сюди зі світу, який війни зробили пустелею. Таких земель багато. На жаль, вони продовжують з'являтись і зараз. Білий птах, або Пташок, як кличемо ми його ласкаво, знайшов цю землю для нас, облітавши усі три яруси Всесвіту, куди мав доступ. Чотириста років минуло швидко, і тепер ми повинні переселитись до іншого місця, щоб не застигла кров у наших жилах...
Серпень так зітхнув, що Король мусив нахмурити чоло:
– Ми – вільний народ. Сьогодні ми покидаємо Королівство, залишаючи наші сади й квітники під опікою вашого зрілого й мудрого народу.
– Ця довіра є великою честю для нас. Але куди...
– Ми не любимо розповідати про власні плани, – посміхнувся Король переліток, і всі довкола засміялись невинним дитячим сміхом. Ми не любимо сліз прощання і спроб нас втримати. Можу обіцяти, що ти ще почуєш про нас, навіть, можливо, зустрінемось колись. До того ж, тепер ви зможете гуляти в Чарівному лісі.
– Я теж кудись помандрую. Тобто ми з Сиволапом...
– Король котів? Це для нас велика честь!
Кіт, який не звикся ще зі своїм високим становищем і не мав при собі почту, засоромився і коротко муркнув. Але потім все ж пробурмотів:
– Маю честь!
– Гадаю, нам треба випити прощальну чашу, хоч я й гість...
– Ви – володар цього лісу і всіх дерев у Королівстві, а ми – ваші гості, – мовив Серпень.
– Щиро дякую!
Тут вийшло наперед шестеро переліток, які по двоє несли три срібні чаші. З поклонами вони спершу піднесли чашу принцу й королю котів, що геть розгубився, а потім своєму Королю.
– Це роса з квітів шипшини й дванадцяти трав, що цвітуть у день літнього сонцестояння, дуже корисна для здоров'я. Нам не вдалося уникнути балачок про магічні здібності переліток та їхні незліченні скарби, але коли це тішить дітей та дорослих, нехай... Самі ж ми книжок не пишемо. Отже, вип'ємо чашу на дорогу!
Звідкись із трави озвалися невидимі музиканти, а слідом за ними заспівали пташки в лісі. Холодний напій нагадував воду лише прозорістю. Він розтікався теплом по тілу, збадьорюючи кожну клітину. Сиволап відчув, що голод його минувся. Він спорожнив чашу по-котячому і, певно, попросив би ще, але посоромився. Король повинен мати більше самоповаги, ніж звичайний кіт.
– Дозволь запитати тебе, принце, що спонукає тебе покинути друзів і близьких саме зараз, коли ти стоїш на порозі, за яким починається твоє нове життя? Можеш не говорити, лише подумай. Іноді думки кажуть більше правди, ніж найщиріші слова.
Але Серпень волів відповісти словами. Адже слова ладні приховати недоладні думки, яких у голові завжди повно.
– Мій батько, наш король, пішов із життя завчасно. Тому я не хочу робити ні найменшого кроку для того, щоб зайняти його місце. Це – не моє місце!
– Воно належить тобі по закону! – не витримав Сиволап, який переборов уже несмілість серед такого блискучого товариства. Звісно, коти завжди говорять те, що думають.
– Влада – це тягар, – додав хлопець.
– Я розумію твої сумніви, – мовив Король переліток. – Ти не хочеш бути невчасним королем.
– Щось таке... Якби я мав хоч трохи часу все обміркувати! Я б охочіше слухався того, хто зуміє стати достойним королем. Закони сліпі. Вони не доходять до серця.
– І ще самотність, правда? Коли батько працює на полі, діти його змалку дізнаються про селянську працю, і з них виходять набагато кращі хлібороби, ніж із тих, що вирішили працювати на землі й придбали собі клапоть землі. Мій батько, мій дід були королями, і в них я навчився однієї речі: відповідати за долю родини, друзів і за долю цілого народу – одне й те ж. Треба просто усіх любити...
– Святі слова! – вигукнув король котів. – Мені байдуже, чи Серпень принц чи король, чи підмітач парку. Я піду з ним куди завгодно. Але посудіть самі, Королівство нині в небезпеці! Якщо Імператор почне наводити тут крутиголовські порядки, то котам і книжкам доведеться непереливки. Ми хоч навчені ховатись і втікати, а книжки? Ви ж знаєте, крутиголовці терпіти нас не можуть! Хто ж, як не ми, королі, мусять першими стати на захист?!