Серпень мовчав. За нього відповів Король переліток:
– Ти маєш рацію. Король повинен відповідати за лад у державі. Наш юний принц знає це. Ще молодші за нього колись змушені були завчасно покинути країну дитинства...
– Річ не в тім! – не витримав урешті хлопець. – Я можу стати королем не раніше, ніж за два роки. Такі закони нашого Королівства.
Тоді мудрий і старий Король переліток глянув йому просто в очі, і якась крижинка розтопилась у серці принца.
– Якщо ви допустите Імператора розпоряджатись Королівством, з вами станеться те, що вже не раз ставалося. Щастя людини вище від законів, бо воно само і є неписаним законом. Дерево, котре не доглядають і над яким знущаються, може залишитись живим, але ніколи не виросте до неба. Воно витратить усі життєві соки на те, щоб залікувати рани. А тепер тобі час іти. Нехай буде легкою дорога того, на кого чекають!
«Хто ж на мене може чекати?» – подумав Серпень, і Король переліток відповів, прочитавши його думки:
– Людина, яку ти ніколи не забував, але не сподівався побачити.
Король встав із трону, спокійний і величний. Маленький зріст не вадить гідності. Прозорий трон задзвенів і розсипався на безліч кришталиків, які одразу ж стали краплями води. Низько вклонились вони один одному, а кіт, за звичаєм свого народу, здійняв хвіст, трохи мокрий від роси. Котам не потрібний інший прапор, як піднятий догори хвіст, що символізує безстрашність – рису, яку героїчний котячий народ цінує над усіма іншими. Дехто з людей та їхніх дітей вважає котів за м'які іграшки, не здогадуючись, що ці невеликі істоти здатні битися до останку, захищаючи власну незалежність чи своє потомство.
І знову трава розгорталась перед хлопцем. Він озирнувся, побачив, як за ним щезала стежка, і засмутився. Сипнув на мить теплий дощ, а з дерев без упину скочувались краплі роси. Мовчазні рослини теж мають душу й відчувають, коли їх покидають. Ці дерева не мали жодної сухої гілки, не чули звуку сокири. У них було стільки поживи й води, скільки потрібно. Що станеться тепер із ними?..
38
Олімпія не знаходила собі місця. Вона стояла на верхньому майданчику Вежі, звідки за ясної погоди було видно столицю. Вона сперлась на поручень, вітер зірвав із голови чорну вуаль, і та, ніби чорний птах, полетіла над озером. «Нехай», – подумала Олімпія. А тут ще пішов дощ, короткий, як дитячі сльози. Олімпія притиснула долоню до грудей: чи є ще в неї серце. Бо воно було їй зараз найбільше потрібне. Не розум, який приніс стільки лиха, а те материнське серце, яке вже втомилось боліти.
Чекати їй довелось довго ще там, у Серединному світі, який, хоч і був її батьківщиною, і вона давала собі раду в ньому, але став чужим і осоружним, коли п'ятнадцять років тому її змусили туди повернутись. Тепер він перестав для неї існувати, однак години в Королівстві ставали вічністю. Мало що могло трапитись. Човен був на тому березі, але пливти можна й без човна. Олімпія не хотіла відчувати себе полонянкою, однак щось утримувало її від негайного переплиття озера. До того ж гноми переконували її зостатись чекати, і що жодних поганих новин не мало би бути. Їм довелося втішати жінку, як маленьку дівчинку, котра опинилась на безлюдному острові. Власне, так воно й було, тільки до великої землі легко доплив би той, хто бодай трохи вміє триматись на воді. Олімпії тепер було соромно, але гноми більше не з'являлись, а вона не посміла розгорнути книжку. Ну, хто повірив би в Серединному світі, де кожна книжка мріє, аби її розгорнули і прочитали бодай одну сторінку, в книжкових гномів? Олімпії, коли вона раніше працювала в бібліотеці, траплялось багато книг, до речі, дуже хороших, до яких ніколи не заглядали. Вона обов'язково читала таку книжку, щоб бідолаха не почувала себе самотньою, й довідалась багато цікавого про людей і Всесвіт. І їй, і книжці це пішло на користь. Тільки й за книжками можна пошкодувати, але тут будуть інші.
Як не вдивлялась пильно жінка в дорогу, що вела до озера, але її помітили першу. Серпень одразу подивився угору. Тепер Вежа не здавалась такою високою, як у дитинстві, та й озеро було трохи менше. Хто міг його чекати? Проте Старі й Король переліток не помилились: на верхньому майданчику він побачив людську постать у чорній одежі. Не можна було навіть розпізнати, чоловік це чи жінка. Лишалося пливти на острів і піднятися на Вежу. 365 сходинок – скільки днів у році. Коли він сидів уже в човні, то подумав, що зустріч може бути з якоюсь дуже поважною особою, вищою навіть за Старих, і та особа має сказати йому щось надзвичайно важливе. Човен, що міг вмістити лише двох людей, навіть без допомоги весел штовхав уперед вітер, а від бризок води Сиволап сховався, умостившись на днищі. Колись, під час святкових змагань, тут було більше човнів. Принц швидко доплив і накинув мотузку на металевий гак причалу.
– Дай руку! – почув він голос і побачив перед собою жінку в довгій чорній сукні з вогким волоссям, що спадало на плечі.
Він навіть не здивувався. Рука виявилась сильною, і хлопець миттю опинився на острові, забувши про кота. Втім, той сам впорався. Сиволап не любив води й волів триматися від неї якнайдалі, так само, як від незнайомих людей. Тому Серпень опинився віч-на-віч із жінкою, яка когось йому нагадувала. Жінка мовчала, але очі її були дуже сумні. Вона могла тут опинитись випадково. Може, просто сховалась.
– З вами все гаразд? – спитав хлопець. – Ви змерзли?
Вона вийняла з кишені поліетиленовий пакет і зойкнула:
– Боже, що могло статися? Там були фотографії.
У згортку лежали цупкі білі аркушики.
– Тепер ти не повіриш! Я не зможу нічого довести...
– Що довести? Слухайте, мене тут чекають. Правда, не знаю хто...
– Тут нікого більше немає. Це я тебе чекаю.
– Тоді хто ви?
Олімпія зітхнула. Вона не могла отак просто сказати правду, бо дуже боялась.
– Ти пам'ятаєш свою маму?
– Коли я був малий, мені говорили, що моя мама перебралась до іншого світу. А потім я здогадався, що вона померла.
– Перейти до іншого світу ще не означає померти. Ходімо нагору. Я маю тобі все розповісти...
А поки вони піднімаються на Вежу...
39
Імператор, здається, уже починав розуміти, що його присутність є небажаною в Королівстві. А так усе чудово починалось! Тепер зрозуміло, чому головний маг Вульцибулюс залишився в столиці. Він бо знав, що може трапитися, і чим обернеться для нього ганьба Імператора, котрий, як би там не було, попередив про власний візит. Він хотів з'явитися в Королівстві не варваром, а благодійником.
Дивовижні біологічні процеси, що відбувались довкола перевозу, начебто припинились, але не можна було зрушитися з місця. Виглядало на те, що Ріка дала час на роздуми. Будучи старим воякою, Імператор добре розумівся на ворожій тактиці. Спокійно, без паніки він сказав пожовтілим від страху міністрам та іншій потолочі:
– Даю десять хвилин, аби ви прийшли до тями і пояснили мені, що все це означає!
А сам повернувся в лімузин, наказавши водієві увімкнути кондиціонер. Найбільшу насолоду Імператор отримував, коли викликав напруження серед своїх підданих. Неважко вирахувати, що йому скажуть. У Імперії бракло мудрих людей. Насильство, страх не сприяють розвитку розумових здібностей. Тому доводилося завозити сюди людей із інших країв. Здебільшого, із Серединного світу. Тільки не з Королівства. Ніхто з них не міг побороти в собі відразу, але головна причина була в тому, що громадяни Королівства не перебували під владою грошей, тобто вони їх зовсім не цікавили. Якби перемішати Імперію з Королівством, може б і вийшло щось путнє. Та на заваді стала Ріка, розділена навпіл.
Через десять хвилин Імператор вийшов із машини й ласкаво промовив:
– Ну, мої любенькі, що ж ви цього разу придумали?
Усі знали правильну відповідь, але ніхто не посмів би її сказати, хіба що блазень, але той недавно отруївся грибами й помер. А може, його хтось отруїв зумисне.
– Hy? – підняв брови Імператор, і погляд його впав на Верховного Суддю, якому перепадала десята частина з майна засудженого, через що він був найбагатшою особою в Імперії.
– Ваша Імператорська Величносте! – хрипким від пияцтва голосом заволав Юстицій. – Можливо, у Королівстві трапилось щось надзвичайне й потрібні дані звідти. Коли наші вивідачі здобудуть достатньо інформації, ми повернемось сюди з новими силами...
Недаремно Верховного Суддю вважали найрозумнішим серед підданих. Імператор побачив якийсь просвіт у темному тунелі.
– Ваша Імператорська Величносте! Слід узяти проби цієї біомаси. Вона може виявитися згубною для здоров'я, – занепокоєно озвався придворний лікар. – Доки ми не отримаємо результатів аналізів, знаходитися в цій зоні ризиковано...
– Це – чаклунство! – зашепотілися придворні. – Чому з нами немає Головного Мага? Він хоче погубити Його Величність і нас усіх!
Якби Імператор був молодшим, то зробив би усе, щоб розігнати туман і прорватись через Ріку, навіть ціною власного життя. Але роки, а ще більше насолода, яку він отримував від влади, змінили його характер. Він навіть трохи почав розбиратися в політиці, хоча раніше зневажав це діло, кажучи: «Найкраща політика – усіх пересварити, а потім побити». Він підкликав особистого секретаря й наказав:
– Підготуй офіційне повідомлення. Невідкладні справи, державна зрада, змусили нас почекати з візитом до Королівства.
Але на цьому не скінчилося. Повернення розлюченого Імператора означало велике лихо для народів Імперії. Треба ж було вигадати змовників і примусити мовчати очевидців провалу кампанії Імператора. Його Величність не бажав смерті Вольцибулюса. Той був його улюбленцем і взагалі цікавим чоловіком. Умів розповідати різні моторошні історії, а дотик його рук заспокоював ревматичні болі. Вольцибулюса не було ким замінити. Він міг дозволити собі усе, крім корони Імператора. Якби він хотів посісти трон, то зумів би це зробити дуже легко.
У голові Імператора зберігались старі добрі рецепти, наприклад, тероризм. Телекомпанії за пару годин вигадають таємну організацію і покажуть кілька терористичних вибухів. Можна пожертвувати оранжереєю отруйних рослин, бо вона задорого коштує скарбниці. Отже, через п'ять хвилин перевіз поплив до берегів Імперії. А що там сталося далі, довідаємося згодом.