40
–... і так я жила, нічого не знаючи про Королівство, доки мені не виповнився двадцять один рік. Тоді я вперше побачила книжкових гномів. Однак, я не могла потрапити до Королівства через оті знаки на руці, наше родове прокляття. Мама розповіла мені про нього. У неї на руці був такий самий знак – сліди від пальців, тільки чіткіший. Це було дуже несправедливо, бо ми не мали нічого спільного з нечистю.
Усе почалось з того, що в сусідній квартирі поселились дві особи, молода й стара, схожі на відьом. Моїй мамі вони не сподобалися, але я трохи приятелювала з Гортензією, дочкою старої, хоча в неї була алергія на книжки і котів, а їх у нас вдома не бракувало. Якось стара перестрінула мене на сходах і сказала: «Чекаєш прекрасного принца, який забере тебе в Королівство?» І гидко захихикала. Річ у тім, що я зовсім не хотіла, аби мене хтось забрав. Я шукала сама шлях до Королівства. Розумієш?
– Так, – кивнув Серпень. – Чекати дуже важко, а іноді ще й принизливо.
– Я шукала того шляху в книжках, але це була помилка. Треба просто широко розплющити очі й пошукати дорожні знаки. Люди не звикли звертати увагу на білих птахів чи сліди на снігу, або метелика в себе на балконі... Це трапилось взимку. Я йшла вранці на трамвай і побачила на снігу краплі крові. Вони привели мене до дерева, яке збереглось тому, що нікому не заважало, бо росло на пустирі. Під ним сидів хлопець. Йому було геть погано. Мені й на думку не спадало, що то може бути небезпечна людина. На тому дереві сидів великий чорний птах. Він пронизливо закричав, вимагаючи, щоб я забиралася звідти. Але як я могла залишити пораненого? Побачивши бліде обличчя хлопця, я зрозуміла, що він з того племені, з якого походив мій рід. Я ж розповідала, як через одну маленьку дівчинку ми залишились у Серединному світі... По усмішці ми впізнаємо один одного. Тому я не здивувалась, коли помітила зламаний меч на снігу. Хлопець був вдягнений у тонкий плащ і не міг підвестися, бо втратив багато крові, яка вже загусала на плечі. Він би так і замерз. Чомусь я відчула, що не слід викликати швидку допомогу до людини з Королівства. Я змусила його підвестися. Чорний птах щось кричав, погрожував, але ми поволі пішли до мене додому. Саме тоді, коли незнайомець оперся на моє плече, я зрозуміла, що роблю те, що зробив би кожен у Королівстві. Було холодно, але тихо. Звідкись з'явився вихор, який крутився перед нами і сипав сніг у лице. Але коли ми дійшли до вулиці, він від нас відчепився. Хлопець був майже непритомний. Кров уже не текла, тож ніхто не пішов би по наших слідах. Зрештою, ніхто нас не помічав. Ми раптом стали наче невидимі. Я чула, як хлопець повторював: «Нас нема». Аж потім я довідалась, що ці слова роблять істот невидимими для темних сил. Правда, є сили, потужніші за це закляття. Ось так я познайомилась із твоїм татом...
– Як же так сталось, що я ріс без тебе? Чому ніхто мені не сказав?! Навіть тепер, коли мене послали сюди Старі...
– Ненавиджу їх! – вигукнула Олімпія. – Не згадуй мені про них! Хоча б зараз...
– Як хочеш, мамо.
Серпень відвернувся, щоб не заплакати. Він пам'ятав, як ще зовсім малий, лягаючи спати, повторював на самоті: «Мамо, чому ти не приходиш?»
І в Марка теж не було мами. Але вони ніколи про це з ним не говорили.
– Розказуй далі, – попросив він. – Скільки хочеш. Хоч до вечора!
– Зажди, я мушу трохи перепочити й подіти кудись свою злість, – сказала Олімпія. Вона вийшла на балкон і підставила розпашіле лице під дощ. Далеко внизу на кущі завис чорний серпанок, що обрисами нагадував птаха. Поки вона збирається з силами, щоб продовжити розповідь, ми поглянемо, що діється зараз у столиці.
41
Крутиголовці очікували прибуття Імператора. Ніхто не знав, що трапилось на кордоні. Солдати вдягались у парадні мундири, начищали зброю і через святкові клопоти втратили пильність. Погода була не надто урочиста: накрапав дощ, який міг перерости в справжню літню зливу. Мортіусу, Соні та Люцині вдалося трохи обсохнути в альтанці у віддаленому куточку парку. Тепер вони змушені були продовжувати шлях пішки, що навіть тішило. Але куди йти? Мортіус наполягав на телестудії, однак Соня з Люциною, вимокнувши в ставку, не погоджувались постати перед очима глядачів. Тигрисик, як завжди життєрадісний, передав:
– Мама каже, що наша дівчинка простудилась, і їй треба переодягнутись.
І докинув від себе:
– Нам усім би не завадило гаряче молоко чи кава...
– На жаль, жертви неминучі... – зітхнув Мортіус. – Треба щось робити. Жінки такі тендітні істоти, завжди чхають і кашляють. Пошукаємо якусь добру душу...
– А що таке душа, таточку? – поцікавився Тигрисик. Мортіус розгубився:
– Ніхто не знає, що таке душа. Але я не про цю душу. Я мав на увазі просто добру людину, яка побачить нас мокрих, холодних...
–...голодних, – додав Фелікс.
–...і вирішить ці проблеми.
– Ходімо вже! – розхвилювався Тигрисик.
– Ти вже забув, як за нами гнались крутиголовці? Може, вони десь тут зачаїлись?
– О ні! – вигукнула Люцина, однак Соня її заспокоїла:
– Вони нас жодного разу не бачили. Ми можемо видати себе за мандрівний цирк. Я колись таке чула. Дощ паде, тому ми й змокли...
– Може, варто вас відвести до Онися? – запропонував Мортіус.
– Еге ж, щоб він мав через нас клопіт!
– Ми не дуже схожі на циркових артистів, – замислилась Люцина. – Ті завжди веселі. А що, як нас захочуть перевірити? Я нічого не вмію: ні фокусів, ні по канату ходити... Та й Королівству зараз не до цирку. Помер їхній король.
– Саме тому ми й не будемо виступати! – Вигукнув Мортіус, мозок якого вже трохи відігрівся й почав працювати швидше. – Скажемо, що наш фургон поламався, і ми його залишили десь он там...
Він тицьнув навмання рукою.
– Як бачите, ситуація зовсім не безнадійна!
І справді, поблукавши трохи, вони надибали великий будинок із написом «Дім мандрівників», себто готель. Господиня, старша огрядна пані в мереживному фартусі, злякалась дивних гостей, але швиденько спровадила їх до окремої кімнати.
– Вибачте, що ми наслідили! – пропищала Люцина, згадавши правила гарного тону.
– Пусте, дитино моя! Мене більше хвилює, що тут зупинились чиновники з Імперії. На щастя, вони поїхали до палацу й повернуться тільки увечері...
– Шановна пані! – поважно мовив Мортіус. – Ми не вчинили нічого лихого, і затримаємось у вас ненадовго. Дівчата змокли й змерзли, а у всіх нас бурчить у животах...
– Я все зрозуміла! – спинила його мову господиня. – Ви поводились дуже необережно. Зараз я знайду сухий одяг, а потім ви переодягнетесь і поїсте...
Коли жінка вийшла, Мортіус звів очі до неба:
– Оце і є добра душа. Зрозумів, Тигрисику?
Колобок повалився на бік. «Сподіваюсь, це не пастка, – подумав обережний житель Серединного світу. – Бува й таке». Про всяк випадок він виглянув із вікна й перевірив, чи легко воно відчиняється.
– Що ти робиш? – спитала Соня.
– Нічого. Вивчаю, які в Королівстві защіпки на вікнах...
Коли Соня з Люциною переодягнулись у сусідній кімнаті, їхню одежу господиня помістила в нагріту сушарку, зауваживши:
– Таким гарним дівчаткам слід бодай іноді вдягати сукні!
Люцина зітхнула:
– Та ж ми усе в дорозі та дорозі. Аж набридло!
– Рано чи пізно кожен шлях закінчується, – розважливо мовила пані господиня. – Звідки ж ви?
Люцина не хотіла брехати й сказала:
– Здалеку.
– А й справді, навіщо мені знати більше? – задумливо мовила жінка. – Ходімо снідати!
Хтозна, чи в Серединному світі власник готелю вдовольнився б такою відповіддю. Тому тутешні звичаї подобались Люцині все більше. Після сніданку, що складався з булочок, масла, яєць, молока і варення, мандрівники повеселішали. Фелікс навіть встиг передрімати в Люцини на колінах. Але тут Мортіус нарешті звернув увагу на великий годинник, що висів на стіні й вигукнув:
– Боже, одинадцята година! Ми нічого не встигнемо!
– Може б, котик і дівчинка залишились? Я скажу, що вона моя племінниця, а котик мусить сидіти чемно, щоб його не запримітили. Мої коти живуть тимчасово в сусідів. Сподіваюсь, сьогодні все вирішиться...
– Я не дозволю себе замкнути! – заявив Фелікс.
Господиня від несподіванки впустила тарілку на підлогу:
– Оце так! Де ж ти навчився розмовляти?
– Біда навчила, – поважно відказав Фелікс. – Треба ж якось спілкуватись із людьми. А то радиш, попереджаєш, а вони не слухають...
– Дякую, але ми підемо з усіма, – твердо сказала дівчинка.
Тієї ж миті хтось натиснув на клямку, і двері відчинились. До кімнати зайшов величезний білий пес невідомої породи. Хвіст у нього був чомусь рудий і не пасував такому гарному собаці. У зубах він тримав клапоть паперу.
– Ласунчик пошту приніс! – защебетала господиня.
Пильне око Мортіуса одразу ж зауважило, що то була одна з листівок, які вони розкидували і клеїли вночі. Господиня взяла листівку й прочитала:
– «Громадяни Королівства! Женіть крутиголовців геть!»
– То не я писав! – похопився Мортіус.
Господиня здивувалась:
– Я ж не кажу, що це ви...
– Це – політично некоректно, – не вгавав Мортіус. – Я б не насмілився...
Але погляди господині виявились радикальнішими:
– Чому? Крутиголовці такі грубі, невиховані. Уявляєте, вони в моєму домі мені наказують! Я вже було хотіла перебратись до сина...
– А якщо вони добровільно не захочуть покинути країну? У них же є зброя, а у вас немає...
– Ви часом не з Серединного світу?
– Та, власне... Так!
– І давно ви прибули звідти?
– Позавчора.
– І одразу ж захотіли нам допомогти? Дуже мило з вашого боку!
– Ми тут у приватних справах! – відрізала Соня. – То що, Мортіусе, ми йдемо, чи ні?
Коли вони вже вийшли за браму, Соня підбадьорливо взяла Мортіуса під руку:
– Подумаєш, яка розумна! Якби вона прибула до Граничного світу чи до Серединного, то теж би нічого не розуміла!