– Свята правда, – зітхнув Мортіус. – Сподіваюсь, хлопці не понаписували ще чогось гіршого...
– Гадаю, вони мають право на власну думку, – тихо сказала Люцина. – Давайте будемо просто ходити й дивитись, може, комусь буде потрібна наша допомога...
Вона сподівалась, що таким чином вони зустрінуть Онися й хлопців. З ними буде спокійніше.
– Нас можуть затримати! – попередив Мортіус.
Але вулиці були порожні. З одного боку тягнувся парк, а з другого – ряди двоповерхових будинків. Навіть дощ припинився і стало ще тихіше. «Що сьогодні за день? – подумала Люцина. – Неділя чи понеділок, а може, четвер?»
– Як ти гадаєш, Феліксе, – спитала вона, – чим усе це закінчиться? Що підказує твоя знаменита котяча інтуїція?
– Я б повернувся до Онися і Сиволапа. І хотів би, щоб цим усе закінчилось.
– Але ж є інші проблеми! Наприклад, що буде з Королівством, і принцом...
– То не мої проблеми, – пирхнув кіт. – Я буду захищати власне життя кігтями і зубами, й хочу нарешті вийти з цієї пригоди з цілою шкурою. Коли я жив у Серединному світі, за мною не гнались у автомобілі й не стріляли кулями. Мій татусь тільки й говорить про Королівство та Імперію. Ніколи подумати про себе. Хіба то життя без сну і з порожнім шлунком?!
Люцина мусила визнати, що в дечому кіт мав рацію, навіть з людської точки зору, а з котячої – безумовну. Усе довкола виглядало таким спокійним. Ото було б лихо, якби почалася війна. Жінки й коти не люблять війни. А в Королівстві її, певно, не бажає ніхто. Недарма господиня готелю аж розсердилася, коли почула, що ми з іншого світу. Вони захистять себе й без нас. Хоча з листівками Мортіус придумав непогано.
– Знаєш що, Феліксе, – сказала вона. – Моя інтуїція підказує, що все закінчиться добре.
Соня перша побачила напис на бруківці й відсахнулась:
– Дивіться, що це?
Великі літери горіли золотом, ні, вогнем:
«Соню, Люцино, Мортіусе – сюди!»
– Он і стрілка, – зауважила Люцина.
Тигрисик зашипів і позадкував.
– Та це ж вогняне послання! – вигукнула Соня. – Я думала, що ні в кого більше немає вогняного пера. Ці написи може побачити лише той, кому вони призначені.
– Тобто, вони призначені нам, – здогадався Мортіус.
– І мені? – спитав Тигрисик.
– Оскільки ти їх бачиш, то й тобі.
– Лишається зрозуміти, хто це написав, – сказала Соня. – Магічним пером може володіти лише чарівник, або хтось із його роду. А хто нас знає? Онисьо, Марко і Серпень. Або – Ікс.
– Ікс? – здивувався Тигрисик. – Я не знаю ніякого Ікса!
Соня зробила страшні очі:
– Ікс – це той, хто спостерігає за нами. Якщо в нього добрі наміри, то нехай, але якщо лихі...
– Феліксе, не слухай! – наказала Люцина.
– Ні, сподіваюсь, що це друг. Хто б це не був, він кудись нас провадить. Карти в нас нема, і міста ми не знаємо. То йдемо, чи як?
– Давайте спитаємо в Іляни, – запропонувала дівчинка. – Як не як, але вона прожила тут усе життя.
– Мама каже: вогонь спалив запах. І падав дощ. Серце їй підказує, що треба йти...
Мортіус звів очі догори:
– Серце! Якби я робив у Серединному світі так, як підказує мені серце...
–....то цей світ був би трохи кращий! – закінчила Соня.
– Що?
– Не блазнюй, Мортіусе! Ходімо!
Незабаром вони побачили наступний напис:
«А тепер наліво».
– Може, це лише гід для іноземців? – висловив здогад Мортіус.
Людей було на вулиці небагато. Вони тільки скоса зиркали на двох тигрів і давали їм дорогу. Тільки маленька дівчинка вибігла на балкон і закричала:
– Іляна! Іляна!
Однак тигриця вдала, ніби не почула. У неї були на це підстави, хоча, крім неї, в Королівстві не існувало жодного білого тигра.
Знову напис:
«Перейдіть дорогу. Уже недалеко».
Напис був скраєчку тротуару біля світлофора. Люцина трохи загаялася, бо світлофор був у вигляді бронзового чоловічка з ліхтариком, що спалахував то червоним, то зеленим світлом. А замість жовтого світла грала музика. Вона вже рушила через дорогу, коли почула позаду себе тремтячий голос:
– Дівчинко, допоможи підняти ключі!
То був дідусь у чорному дощовику з паличкою в руках.
На тротуарі лежала в'язочка ключів, що, певно, випала з кишені, коли дідусь витягував носовика. Люцина нахилилась, і торбинка з мишами сповзла з плеча. Щось шарпнуло її, і вона побачила в руках діда свою торбинку. Він запхав у неї руку й раптом закричав.
– Що ви робите? – закричала й собі Люцина, і тут біля неї опинилась тигриця й вирвала в діда торбинку.
– Прокляті тварюки! – засичав дід і став меншати на очах, перетворюючись то на ящірку, то на чайник, то на кажана, а потім зник уже назовсім.
– О Боже, що ж то було?.. – прошепотіла вражена Люцина.
Тигрисик пояснив:
– То був злий чарівник. Він хотів відібрати в Люцини торбинку.
– Може, просто злодюжка? – припустив Мортіус.
– Мама каже: то був злий чарівник, найсильніший у світі.
Люцина пирснула:
– А миші його покусали!
Вона все сміялась та сміялась. Тож довелось Соні її потрусити, щоб отямилась. Мортіус спантеличено почухав потилицю:
– На біса йому твоя торбинка, Люцино?
– Він хотів украсти кольорових мишей, негідник! – заголосила Соня.
– Ні, – сказала Люцина, – йому потрібне було яйце.
– А що в нім незвичайного? Звичайнісіньке яйце...
– Я знайшла його в дуплі верби ще в Граничному світі. Бачите, воно могло сто разів розбитись, але не розбилось.
– Мама каже – будь обережна! Злий чаклун ще повернеться, – передав Тигрисик. – Вона ще каже – ти тепер найголовніша. Ми будемо тебе охороняти!
– Якась нісенітниця! – пробурчав Мортіус. – Що там, секретна зброя в цьому яйці? Чи мікрофільм? Чому це досі ніхто не посягав на твою торбину?
– Мабуть, чаклун тільки тепер нас знайшов, – знизала плечима Люцина. – Я знаю, що з яєць вилуплюються пташенята. Може, й з цього що-небудь нарешті вилупиться і полетить собі. Те яйце було таке самотнє в дуплі, що я мусила його взяти...
– Ну, добре, ходімо, а то нас ще хтось помітить. Крутиголовці не зникнуть так собі, без сліду...
Вони перейшли вулицю. Тепер Люцину з двох боків охороняли тигри, а Фелікс біг позаду, озираючись, чи все гаразд. Тут вони знову побачили вогняну стрілку на мурі й незабаром опинились перед металевою брамою, помальованою в зелений колір і трохи вже поіржавілою. Що було за тим муром, вони не знали, і зупинились. Раптом на брамі засвітився напис:
«Нарешті!»
– Якщо нас чекають із таким нетерпінням, то треба увійти, – сказала Соня.
А Фелікс аж зітхнув:
– Хотів би я, щоб це було нарешті!
Мортіус наліг на важку браму, й вони опинились у саду.
– Марко! – заверещала радісно Соня й кинулась до нього.
Хлопець сидів біля невеличкого фонтана. Плоский струмочок нечутно ковзав по жолобку, витікаючи з порослої мохом кам'яної брили.
– Радий вас бачити! Довгенько ж ви йшли!
42
Олімпія продовжила розповідь:
– Ти здогадався, що чорний птах – це перевертень. Він поранив твого батька, а рани, нанесені злом, ніколи не загоюються. До нашої зустрічі твій тато був зовсім іншим. Отрута діяла дуже повільно. Він забрав мене з собою. Любов відчиняє двері до будь-якого світу, і так я потрапила до Королівства. Мені було шкода розлучатись із батьками, але вони щиро раділи за мене. Якби я стала раптом їм дуже потрібна, то могла б повернутись. Перехід до Королівства виявився дуже важким. Нам довелося йти через пустелю, долати піщані гори, уникати скорпіонів. Здавалось, ми не рухаємось: таке все було одноманітне. Король помер незадовго після нашого прибуття. Я пішла вчитись до Академії на час жалоби, щоб краще пізнати Королівство та його звичаї. Там знайшла собі подругу, майбутню матір Марка. Вона стала дружиною Головного Архіваріуса, а я – королевою. Весільним дарунком мого нареченого була магічна «Енциклопедія Королівства», яку ти бачиш тут. Старі, як мені здавалося, не були задоволені вибором молодого короля Даниїла, бо в моїй долі переплелись Королівство і Серединний світ. Вони нічого не забороняють, лише попереджають. Хіба може кілька плям на жіночій руці вплинути на долю країни? Я ж потрапила до Королівства! І намагалась бути хорошою королевою: вивчала закони, історію, показувалась на всіх святах, читала лекції про звичаї Серединного світу, врешті пильнувала за тим, щоб мешканцям та гостям королівського палацу нічого не бракувало... Однак, я все одно почувала себе чужою. Здавалось, що мені не довіряють. Єдине, що я могла зробити – це залишатись у затінку, бути невибагливою й простою. Зрештою, це з часом принесло би бажані плоди. Мене дуже непокоїв сам король, мій чоловік. У нього почали траплятися дивні напади страху. Він замикався в кабінеті, нікого не приймав, навіть мене не хотів бачити. І не хотів, щоб хтось знав про його поранення. Моя мати й стара сусідка вилікували його травами, й зовні він виглядав цілком здоровим.
Твоє народження викликало в нього бурхливу радість. Він страшенно пишався сином. Я нікому тебе не могла довірити, доглядала сама, як це заведено між простими людьми. Твоє справжнє ім'я – Август, але я кликала тебе Серпнем, бо ж ти народився у місяці серпні. Я була дуже щаслива. Але потім почали з'являтися крутиголовці. Отрута почала діяти. До цього стосунки Королівства з Імперією були просто ніякі: ми знали про них, а вони – про нас. Ти ж знаєш історію... Між державами може існувати мур, і кілька поколінь вважатимуть іншу державу вигадкою. У Серединному світі мало хто здогадується про існування Королівства. Я вважала, що це недобре: мури старіють, і з'являються тріщини. Треба бути готовими до цього. Є ще такий древній вислів: «Застояна вода висихає, а вчасно відкритий потаємний хід врятовує замок від облоги». Як я потім зрозуміла, твій батько відчував себе винним у пришесті крутиголовців і хотів їх вивчити, щоб знайти вихід і захистити Королівство від можливих загарбників. Він вважав, що в його кров потрапила отрута з чудовиська, що має безліч постатей і найчастіше з'являється в образі чорного птаха. Як на мене, то була дурниця. Король просто досі не видужав: поранили не лише його тіло, а й душу. Як я не намагалась його заспокоїти, нічого не виходило. Він боявся тепер заснути, бо у снах йому з'являлись жахливі видіння. Тоді він кричав, а потім знову на ці