лий день замикався в кімнаті. Я, наскільки могла, приховувала дивну поведінку короля, але палац – це ніби велика родина, куди часто приходять гості... Якби він довірився мені й розповів про те, що не дає йому спокою, ми б змінили щось у нашому житті. Єдина особа, моя подруга Мелінда, знала про мій розпач і намагалася якось втішити. Щоб розвіятися, ми плавали в човні, каталися верхи на конях. Лише так можна було поговорити без свідків. Ми брали навіть уроки фехтування та стрільби з лука, наче готувалися захищати своїх рідних. Нам дозволяли усе, як малим дітям. Зрештою, у Королівстві поважають усілякі дивацтва, якщо вони невинні. У нас із подругою не було таємниць одна від одної. У Королівстві вміють берегти чужі таємниці й мовчати. Тому тут люди не зраджують одне одного, як у Серединному світі, хоча й там не бракує мужності та геройства. Мені боліла душа за тим краєм, де я виросла, адже і в інших світах люди потребують миру й спокою. Особливо страждають безвинні діти. І якби взяти таку бідну дитину з Серединного світу чи Імперії й поселити її в Королівстві, хіба це було б не справедливо? Не можна бути щасливим, знаючи, що комусь погано. Тепер я розумію, що мислила так, як мислять у Серединному світі, вважаючи, ніби люди Королівства нікого не хочуть пускати до свого раю...
– Мені здається, – зауважив Серпень, – що кожна людина не повинна соромитися, коли вона думає трохи по-іншому, ніж більшість. У Граничному світі ми...
– Хто «ми»?
– Ця історія трохи коротша за твою, але я волів би, щоб ти доповіла усе до кінця. Так от, я бачив у Граничному світі людей, за якими теж боліла душа. Я навіть не знав, що таке по-справжньому співчувати, доки туди не потрапив. Ті люди – вбогі, неписьменні, пригнічені. Але тепер, коли ми опинились у Великому Льоху, Граничний світ став частиною Королівства, і ми можемо справді допомогти тим людям. Може, Старі вважають Великий Льох катастрофою, але у цьому є й позитивні моменти. Ну, розповідай далі, мамо...
– Із Граничним світом у мене пов'язані неприємні спогади, хоч я там ніколи не була, – продовжила Олімпія. – Ти мав заледве три місяці, коли одного ранку я знайшла біля колиски записку від твого батька: «Поїхав у справах. Повернуся через кілька днів». Як на мене, то королю не пасувало зникати отак потай, залишаючи країну напризволяще. Королі не подорожують без охорони. Я була налякана, бо прожила у палаці надто мало, щоб займатися державними невідкладними справами. Мені ввижалося, що короля могли навіть викрасти, змусивши написати записку. Отож я мала керувати цілою державою. Це було не надто важко. Я прийняла кількох відвідувачів з провінції. Вони радше були здивовані, ніж задоволені. Добре, що хоч не обурені. Я ж нічого не тямила ні в садівництві, ні в архітектурі, ні в законах. Особливо було важко відповідати, де король.
На четвертий день він повернувся, засмаглий, у запорошеній бідній одежі. Хоч я й була сердита, але намагалася бути обережною. Втім, тут є така приказка: «Обережність личить кожному, але не королю». А я ще пишалась, що кілька днів правила Королівством! Мій чоловік довго носив тебе по садку на руках, а потім сказав мені: «Вибач, але це я не міг довірити нікому» – «Довірити що?» – «Я потрохи втрачаю контроль над собою. Це через прокляту кров того чорного птаха! Але тепер я спокійний». – «Де ти був?» – «У Граничному світі, щоб сховати там одну цінну річ. Її там ніхто не знайде». – «Це якась коштовність?» – «Я бачив у сні попередження». Більше він нічого не захотів розповісти. Мені було дуже прикро, але недовга подорож принесла твоєму батькові полегкість. Він став охочіше виконувати свої обов'язки і частіше бував на людях. Однак ніколи не вгадаєш, з якого боку надійде лихо...
Того спекотного літнього дня ти спав після обіду, а я вирішила прогулятись біля річки. А потім сіла в човен. Тільки я хотіла відпливти від берега, як з'явився високий чоловік у чорному костюмі і владним жестом підняв догори руку. Мені одразу здалось, що він приніс якусь погану новину. Охоронці сиділи в затінку й пропустили його, отже, мені нічого не загрожувало. Зрештою, то міг бути якийсь прохач.
«Ваша Величносте, – мовив він, – я прийшов за велінням Старих».
Ти ж бо знаєш, що ті люди самі приходять, коли вважають за потрібне.
– Але ж вони не приходять по одному! – здивувався Серпень. – Їх – дванадцятеро, й вони сидять у кімнаті, й ніколи не скидають маски перед королем.
– Не знаю! – махнула рукою Олімпія. – Ну, хто би посмів використовувати їхнє ім'я?
– Хто б це не був, але до Старих він не мав стосунку. Як можна було цього не знати?!
– Я чула про цю процедуру, але мені стало так страшно, що я не могла опиратись... Я тільки сказала: «Для мене це велика честь».
«Поговоримо в човні», – суворо мовив той страшний чоловік. Я тепер згадала, що в нього були жовті очі, як у хижих птахів.
Коли ми відпливли від берега, він відклав весла й, дивлячись мені просто в очі, приступив до справи:
«Ми, Старі, попереджали Його Величність про небезпеку, яка загрожує нашій державі. Однак, він зробив власний вибір і невдовзі наслідки його стануть ще помітніші».
«Ви, напевно, хочете, щоб я з ним поговорила? Його Величність не послухав вас, як же він послухає мене?» Я гадала, що йдеться про дивну поведінку короля, причиною якої була рана, отримана в Серединному світі.
«Не прикидайтесь невинним ягнятком! Проблема у вас, шановна королево. Його Величність засліплений любов'ю до вас і ладний пожертвувати Королівством, аби тільки залишитися з вами. Тому ви повинні залишити його самі заради блага Королівства!»
«Королівство – це я», повторила я священну фразу, знайому кожному громадянину Королівства.
«Ви – гнилий плід на дереві. Знак, що у вас на руці, не дає вам права так говорити. Упродовж кількох місяців у Серединному світі ви давали отруту принцу Даниїлу, яка ослабила його дух. Ні, це робила ваша мати, котра хотіла повернути вас до раю, куди не могла сама потрапити...»
«Це – неправда!»
«Старі знають все. Ви були молодою, недосвідченою. Можливо, нам вдасться призупинити дію отрути, якщо Ви поїдете. Знак на вашій руці несумісний з королівською гідністю. Це – знак слабкості й прокляття. Через якийсь час вам, можливо, дозволять повернутися, але ви більше не будете королевою. Лише, аби ви могли побачитись із сином».
«Я заберу його з собою!»
«Куди? У світ, де нічого доброго для нього нема? До того ж він єдиний спадкоємець і не може покинути Королівство в такому віці, коли не усвідомлює, хто він. Ви чекаєте другу дитину, тож покинете Королівство не самі...»
«Я не залишу сина!» – вигукнула я, не тямлячись від обурення.
«Тоді дозвольте пояснити наслідки вашої поведінки. Ваша поява послабила кордони нашої держави. Цим обов'язково скористається Імперія...»
«Ми зможемо себе захистити».
«Слова гідні королеви, але про який захист йдеться?»
«Створимо справжнє військо...»
«Щоб пролилася кров? Імперія вміє воювати і швидко виснажить Королівство. Якщо ви підете, не буде крові й сліз. Це ж не назавжди... Ми покличемо вас, коли небезпека зникне і король видужає. Ви не ступите на берег, доки не дасте відповіді. Маєте час до заходу сонця. Так сказали Старі».
«Я вам не вірю».
«Громадяни Королівства не схильні до обману. Ви не тільки мати, а ще й королева, і могли би бути прекрасною королевою для іншої держави, але не для нашої. Подивіться, за хвилину зайде сонце...»
«Що я маю робити?»
«Дати відповідь, ваша Величносте».
– Тоді він вийняв ніж і приставив собі до горла. Бризнула кров на мою сукню. Вона була темна, майже чорна. Я закричала і втратила свідомість...
– Досить, мамо! Не хвилюйся, я тепер з тобою! Ти розповідаєш неймовірні речі! Хочеш, ми поїдемо звідси? Візьмемо Марка. Його мати Мелінда загинула того ж дня, коли ти зникла. Нас усіх обдурили! Без тебе стало тільки гірше. То не були Старі. То був той, ким у нас лякають дітей...
Олімпія сказала тремтячим голосом:
– Чорний птах закриє сонце, але не плач. Білий птах його прожене...
– Так, мені це співала моя нянька. Ми могли б поїхати до неї. Вона тепер живе на селі.
– Ні, синку, спершу мусимо відшукати твою сестричку!
43
Коли Мортіус розповів про усі їхні пригоди, Марко аж за голову схопився:
– Тепер від мене ні на крок! Чого вас туди понесло?! Невже ви гадаєте, що Королівство отак просто здасться крутиголовцям?!
Він говорив наче дорослий, і Люцина подумала, що відтоді, як вона бачила його в Граничному світі, Марко аж підріс.
– Усе добре, що добре кінчається, – незворушно відповів Мортіус. – Сиділи б оце ми у в'язниці, якби вчасно не накивали п'ятами. Цікаво, чи зумів би ти нас звідти визволити?
– З якої речі я мав би вас визволяти? – розсердився хлопець.
– Та годі вам! – втрутилася Соня. – Хіба ти, Мортіусе, не бачиш, що хлопець переживав за нас? А якщо тобі, Марку, це набридло, то ми повернемось у Граничний світ. Там є книжки, вишні скоро доспіють...
– А де це король Сиволап і принц? – спитав Фелікс.
– О, дивіться, Фелікс заговорив! – зрадів Марко. – Чудово! А...
– Мама говорить – я перекладаю.
Мортіус похвалив Тигрисика:
– Він чудово перекладає! То де твої друзі?
– Хто де. Скоро побачитесь. Знаєте, це дім мого діда. У ньому зараз ніхто не живе, тому він трохи занедбаний... Втім, занедбаність личить старим будинкам. І цей дикий виноград, що позатуляв вікна, дуже гарний восени...
– А жити тут можна? – поцікавився Мортіус. – Дах не протікає?
– Не знаю, а що?
– Бо коли протікає дах, будинок непомітно руйнується всередині.
– Я давно там не був, – зізнався Марко.
– Уявляєш, Тигрисику, що буде, коли нас затоплять сусіди з горішнього поверху? Ліпше не вертатись взагалі до такої квартири...
Запала мовчанка. Кожен думав про той дім, який залишив. Марко якось посмутнів. Від його войовничості не лишилося й сліду. Він витягнув із кишені пакуночок із цукерками: