– Я не хочу переодягатись. Зрештою, це – мій дім.
Мортіусу не сподобались такі слова:
– Навіщо ризикувати? Тебе можуть схопити крутиголовці.
– Вони або нікого не хапатимуть, або хапатимуть всіх підряд. Серпень не ховатиметься. Я буду з ним. Я не хочу стати вигнанцем!
Мортіус хотів щось сказати про підпільну боротьбу, але тільки зітхнув:
– Який тоді сенс мені переодягатись? Ліпше вже з вами... загинути. Тільки хто подбає про наших дівчат і звірів?
– Тому я й кажу одягти халат. Він свідчитиме про вашу скромну посаду.
– Яку ще посаду?
– Прибиральника.
– Може, мені ще віника взяти? – образився Мортіус. – Я думав, що ти відведеш мене в ложу друзів короля...
– Ви що, жартуєте?
– Так. Яка це муха тебе вкусила, хлопче? Ти став сам не свій...
– Патруль крутиголовців застрелив учора мого батька. Слухайте мене уважно! Зараз ми вийдемо в коридор, повний людей. До зали ми не потрапимо. Ми нічого не побачимо, але зможемо чути. Ми можемо бути потрібні як свідки. Розумієте, Мортіусе?
Мортіус кивнув. Бідний хлопець... Певно, дуже любив свого батька. Як добре подумати, то й він свого любив також, коли той був тверезий, звісно...
– Слухай, а якби я показав своє репортерське посвідчення?
Марко тільки посміхнувся криво. Він не знав, на що здатний репортер, коли починає полювати за матеріалом для статті. Втім, коли вони з'явились у коридорі, ніхто не звернув на них уваги.
– Ми щасливі повідомити про те, що наш принц Август живий, і чекаємо його з хвилини на хвилину...
– Ви куди? – шарпнув Марко репортера.
– Зробимо заяву!
– Стійте на місці! – просичав хлопець.
Коли вщухли радісні вигуки, почувся крик:
– Перепрошую! Принц Август неповнолітній і не може бути королем ще два роки.
То був Головний Посол Імперії. Мортіус одразу здогадався. Але не це його вразило.
– От тобі й на! – вигукнув він. – Чому ти мені одразу не сказав?
– Тихше! – зробив зауваження охоронець, що стояв під стіною
–...надто складне питання, – почувся спокійний голос Правничого. – Ми отримали послання від Ради Старих, яка наділена надзвичайними повноваженнями в таких випадках. Прошу пана Головного Церемоніймейстера зачитати його.
– Печатка ціла. Дозволю собі зачитати Послання Ради Старих!
Почувся шум. Здається, крутиголовці протестували. Натовп захвилювався, і Мортіус скористався моментом. Розмахуючи посвідченням репортера «Посейбічних і потойбічних новин», він кинувся в бій:
– Пропустіть пресу! Пропустіть пресу!
Либонь у всіх світах репортери однаково нестримні й нахабні. Хоча, коли подумати, без нашого Мортіуса не могла відбутися така подія. Він вартував того, аби охоронець у дверях пропустив його, а з ним і Марка, котрий у подібних випадках вдавався до чаклунства, однак зараз не міг зосередитися.
– Посол Його Імператорської Величності хоче зробити заяву! – спокійно оголосив Головний Церемоніймейстер.
– Ні! Ні! – загудів натовп.
– Звісно, ні! – сказав Мортіус. – Спочатку мають висловитися громадяни Королівства!
– Цілком з вами згодний, – озвався чоловік, що стояв поруч. – Сьогодні – наш день!
– Оце скандал! Яка неповага! – говорили довкола них люди.
– Якби вони бачили, що робиться в парламентах Серединного світу! Це ще не скандал, а невеличке непорозуміння!
– Не переживайте, друже! – мовив той самий сусід. – Тепер усе буде по-іншому. Я це відчуваю серцем... Марку, що ти тут робиш? Це не місце для дітей!
– Так, пане вчителю! – знітився хлопець. – Я ненароком...
Мортіус взяв пана вчителя під руку:
– Не гнівайтесь на хлопчину, шановний! Я попросив його мене провести. Не часто журналісту з Серединного світу випадає нагода потрапити до королівського палацу та ще в такий вирішальний момент! Моє ім'я – Мортіус.
– Несторій, професор географії. Дуже приємно!
Пролунав виразний голос Головного Правничого:
– Стаття четверта Закону про процедуру обрання короля: «Послання від Ради Старих зачитується в цілковитій тиші й першочергово, бо воно є голосом народу Королівства». Панове посли, вам нададуть можливість зробити заяву!
Церемоніймейстер, якого Мортіус нарешті зміг побачити у всій його парадній красі, зняв печатку й розгорнув послання:
– «Ми, Рада Старих, висловлюючи свій жаль і смуток з приводу передчасної смерті короля Даниїла, радимо призначити тимчасовим правителем Королівства, доки спадкоємцеві трону принцу Августу не виповниться вісімнадцять років, його матір, Її Величність Королеву Олімпію. Іменем Справедливості для всіх і для кожного!»
Настала мертва тиша, яка раптом вибухнула радісним гомоном.
– Це – неможливо! – вигукнув Головний Посол Імператора. – Королева мертва багато років! Де докази? Ви намагаєтесь обдурити інші держави!
– Ох, я здогадувався! Та невже? – бурмотів Марко. – Старі все знали!
– Що ти кажеш?
Та хлопець уже зник. Мортіус рвонувся за ним, але професор географії вхопив його за рукав:
– Заждіть, шановний Мортіусе! Де ви зупинились? Ви повинні розповісти мені усе про Серединний світ! Ось моя візитівка...
– Що за хлопець!.. – бурчав Мортіус. – Вони всі такі нетерплячі... Я ж казав, що все буде добре!
50
Онисьо, поприбиравши в домі, сидів перед стареньким телевізором. Він видавався цілком спокійним, коли крутиголовці в залі затіяли метушню, але, коли камера випадково показала Мортіуса й Марка, не стримався:
– От бісові хлопці!
– Гав! – підтвердив Серденько.
Щоб не вертатися до палацу, краще залишимось разом із Онисем і подивимось, що було далі.
У палаці короля напруження зростало. Натовп розсунувся, і на килимовій доріжці з'явилася жінка з довгим русявим волоссям у чорній сукні. Поруч із нею йшов хлопець. Обоє були дуже блідими й зовсім нерадісними.
Коментаторові наче заціпило, але багато хто з присутніх упізнав королеву Олімпію, котра зникла п'ятнадцять років тому під час прогулянки в човні чи ще якось, бо охорона не бачила її того дня. Той, хто бодай трохи знайомий з прийомами магії, легко здогадається, як можна примусити людей бачити щось або не бачити. Головний Церемоніймейстер схилився перед королевою, бо навіть зникла королева залишається нею назавжди, і щиро мовив:
– Вітаємо з поверненням, Ваша Величносте! Вітаємо з поверненням, Ваша Високосте!
Ніхто не закричав «ура», але мужність старого друга королівської родини зустріли схвальним гомоном.
– Чи бажає королева Олімпія звернутися до свого народу?
– Так.
Спершу це була просто розгублена, втомлена жінка, але з кожною хвилиною її голос дужчав, та й постава вирівнювалась.
– Мене не було тут п'ятнадцять років, і увесь цей час я тужила за сином і чоловіком, мріючи про зустріч із ними. Гадаю, кожна жінка може мене зрозуміти, бо в усіх світах горе і щастя однакові. Чорна сила, що має безліч облич, поглумилася над нашою родиною. Я не мала часу, щоб стати достойною королевою, і повірила брехні. Усі ці роки я вважала винними в своєму нещасті Старих, бо від їхнього імені мені завдали тяжкої образи. Втім, я не відчувала себе вигнанкою, бо повернулась до батьків, котрі робили все, аби хоч трохи втамувати мій біль. Доля послала мені відраду – дочку. Я чекала дитини, коли мене відірвали від родини. Якщо тут присутній мій особистий лікар Стефаній, він може це підтвердити...
– Я тут, – почувся голос із натовпу.
– Чи може пан доктор посвідчити, що я чекала на дитину п'ятнадцять років тому?
– Так, присягаюся! Якщо я не помиляюся, Ваша Величносте, принцесі зараз близько п'ятнадцяти років?
– Дякую, пане докторе. Я хочу, щоб моя дочка мала врешті батька. Ні я, ні вона не претендуємо ні на що. На жаль, вона загубилась, але я відшукаю її. Ради мого сина, а вашого принца, ми повинні встановити істину. Найперше я хотіла б дізнатись, чи знали в Королівстві, де я, і хто надсилав мені щороку фотокартки мого сина!
– Ходили різні чутки, і добрі, й погані, – розгубився Церемоніймейстер. – Ми шукали Вашу Величність найперше в річці, а потім по цілому Королівстві...
– Це не відповідь. Гадаю, громадяни Королівства теж хочуть знати, що трапилося з їхньою королевою і чому стільки років від них приховували правду!
– А чи не може вона бути самозванкою? – кинув хтось із крутиголовців. – За стільки років людина може змінитись до невпізнання...
Це була провокація, і в будь-якому іншому місці вона призвела б до різкої зміни настрою присутніх. Але тут тільки настала тиша. Олімпія залишалась спокійною, бо роки, проведені нею серед звичайних людей у Серединному світі, навчили її дорожити лише людською гідністю. Головний Правничий гарячково почав нишпорити в пам'яті, намагаючись сягнути дна, де знаходились найдавніші збірки законів, товсті томи з пожовклими сторінками. Нічого подібного не траплялось у Королівстві, де владу вважали здебільшого обтяжливим тягарем. Тут не знали, що таке брехня. Облуда, лицемірство одразу розкололи ту величну споруду, яку називали просто – Королівством. «Боже, що діється! – вжахнувся чоловік, що прожив на світі 59 років, ніколи не відпочивав і не мав навіть сім'ї. – Вони хочуть, щоб ми засумнівалися! Ось чого вони хочуть!»
А принц Серпень підніс руку, прохаючи слова, і сказав по-дитячому:
– Це – моя мама.
Головний правничий посміхнувся. Дуже рідко посмішка, що жила в ньому, виходила на поверхню. Він просто забував посміхнутись, бо закони слід вивчати з серйозною міною на обличчі. Отож він сказав:
– Цього досить. Свідчення дитини, яка прагне захистити матір, вище від Закону.
Наче сонце заглянуло в похмуру залу. Втім, час уже було йому засвітити, бо дощ давно закінчився.
– Бачиш, песику, – сказав Онисьо, – я завжди був переконаний, що в нашого хлопчика є серце. А зараз дивись уважно і не крутися. Нам скажуть щось дуже важливе.
До Церемоніймейстера наблизився один із його молодих помічників і прошепотів щось на вухо. Той радісно закивав головою.