– Ваша Величність уже зараз може вислухати відповідь на свої питання. Усі знають, хто такий Лицар-Заступник. Він просить вислухати його...
Лицар-Заступник був живою легендою трьох світів. Він завжди ставав на захист скривджених і вбогих. Тепер старечі руки не годні були тримати меч, та й довгі блукання переконали його, що зброя – то не найліпший захист. Він то жив відлюдником у печері, то ходив по країні мандрівним фокусником, наймався перевізником через ріку, служив доглядальником у шпиталі, розповідав казки дітям на вулиці... Тобто завжди був при ділі.
Зараз він ніс на руках кота Сиволапа. Він забрав його в принца, коли той ішов у натовпі, і кіт охоче вмостився під полою латаного коричневого плаща Лицаря-Заступника.
Той опустив кота на підлогу, погладив і мовив ласкаво:
– Іди собі, котику, десь сядь!
Лицар був непоказний, згорблений і страшенно худий, певно, весь час забував поїсти, але, швидше за все, ділив свій обід із найрізноманітнішими живими істотами. І був вбраний дуже бідно. Однак його слава в усіх трьох світах була такою великою, що жодна одежа нічого не відбирала й не додавала до неї.
Сиволап потерся об ноги принца, висловлюючи цією дією свою прихильність, а тоді просто пішов до королівського трону. Він любив іноді там поспати на оксамитовій подушці. Можливо, сон на троні й навіяв йому думку об'єднати котів усіх світів. Присутні засміялись, коли кіт згорнувся клубочком і миттю заснув.
– З поверненням, королево! З поверненням, принце! – сказав старий і, помітивши здивування Серпня, розвів руками: – Так, ми недавно стрічалися...
Бо це був той самий дід Люстій, котрий у Граничному світі не побоявся прихистити в себе цілу ватагу підозрілих подорожніх.
– Усе гаразд, хлопче, – підбадьорливо шепнув Лицар і, повернувшись до присутніх, сказав:
– Може, сядемо? У ногах правди нема...
І сів собі на приступці помосту. Не довго думаючи, королева Олімпія, котра 15 років не була в палаці, підібрала поли сукні й вмостилася поруч.
– Сідай, синку! – сказала вона.
Люди повсідалися. Хто на лавах, хто просто на підлозі. Це вразило в саме серце Головного Церемоніймейстера. Тут же були посли чужої держави! Однак Лицар-Заступник поводився так природно, що будь-які церемонії виглядали б смішними.
Лицар почав розповідь...
51
Які б таємниці вона не відкривала, те, що зараз відбувалося в Королівському Саду, було важливіше за будь-які слова. Марко відчув, що йому треба туди негайно повернутись. Це чуття, інтуїцію, називають ще шостим відчуттям. Коли щось підказує тобі несподівано вийти з дому чи відкласти поїздку, треба поставитись до цього уважно. Багато людей так і роблять. А іншим просто сняться віщі сни. Тому важливо, чи віриш ти шостому відчуттю. Якщо віриш, то мусиш уважніше приглядатися до життя. Воно подасть тобі знак. Куля, яку Марко тримав у кишені, ще зовсім неприручена, стала незвично важкою.
Хлопець знав короткий шлях до саду – через королівську майстерню. Король Даниїл був непоганим палітурником. У архіві було безліч документів, і він із татом Марка любив порпатися там, відшукуючи якісь не дуже важливі, але цікаві документи, а потім робити з них книжки в твердих палітурках. «Лад у бібліотеці, – говорили давні мудреці, – навіює думки про гармонію, яка панує у Всесвіті». Цей напис був над дверима кабінету Головного Архіваріуса.
Майстерня була незачинена. Марко перетнув кімнату, де все було готове для праці, тільки не було самого майстра, а відтак виглянув у вікно.
Усі були на місці. Тигрів зморив богатирський сон. Фелікс спав біля Соні, яка теж спала, поклавши голову на книжку. Тільки Люцина зовсім не хотіла спати. Мабуть, у неї теж з'явилося шосте відчуття. Кольорові миші сиділи на столику і вмивалися. Мабуть, у квітнику було мокро, от вони й прибігли сюди. Люцині здалося, що мишки трохи підросли і кольори їхнього хутра стали не такі яскраві. Яйце вона поклала на стіл, оздоблений інкрустацією, щоб воно грілось на сонечку. Може, тоді в ньому прокинеться життя. Було дуже тихо, наче сад знаходився на безлюдному острові, а не біля королівського палацу.
Люцина не могла заснути, їй здавалось, ніби вона бачить чудовий сон, а як же заснеш уві сні. Вона дивилась на дерева: деякі цвіли, а інші вгинались під вагою плодів. Білий птах, схожий на того, що вона бачила в Замку, залетів до альтанки, але відсахнувся від кольорових мишей.
– Ти – Аона, так? – спитала дівчинка, і птах сів їй на плече. Його тінь злякала кольорових мишок, і якась із них зачепила яйце. Воно покотилось. Птах стримав яйце своїм тілом.
– Ой, Боже, ледве не розбилось! – зойкнула Люцина.
Пташка підкотила яйце до неї.
– Ти хочеш, щоб я його сховала?
Дівчинка взяла нагріте сонцем яйце й обережно поклала в торбинку. Птах знову сів їй на плече й почав перебирати дзьобиком волосся. І тут Люцина згадала, що було перед тим, як вона почала падати в Замку. Голос старої відьми, яка шепотіла їй на вухо дивні слова:
«Прокляття знято, моя королівно!» Ці слова чомусь дуже її злякали, бо були наче зі страшної казки. Хоча казки добре закінчуються, але вони, по суті, жорстокі. У дитинстві ми просто цього не помічаємо. От чому дорослі не люблять читати казок.
– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказала Соня, не розплющуючи очей.
Марко розчинив навстіж вікно. Високо в повітрі над садом билось два птахи: один чорний, другий білий. Ніхто не зумів би їх розборонити, як тоді, коли в Замку бились самі мечі: його й Повелителя. Хлопець вихилився з вікна. Куля випала в нього з кишені й покотилась стежкою. У ній, як колись у тому дитячому спомині, відбилась битва білого й чорного птахів. Люцина вибігла з альтанки й щось крикнула. Марко кинувся їй назустріч, обхопив руками і вони обоє дивились, як б'ються птахи. Блискавки шугали поміж птахів на тлі темно-синьої хмари, що затулила сонце.
– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказав Марко. То була найдавніша пісня, записана в Королівстві, яка ще існувала, напевно, до нього.
– День! – відповіла Люцина.
І сталося диво: обидва птахи розтанули в небі, лише на землю повільно падали зрошені кров'ю біла пір'їна й чорна пір'їна.
– Як це тобі вдалося? – Марко відступив, вражено дивлячись на дівчинку.
– То була загадка, правда? Я на неї відповіла. Той чорний птах влетів до альтанки. Не знаю, що йому було треба... Усе сталося так швидко. Спочатку вони билися на траві, а потім злетіли в повітря. Куди ж вони поділися?
– То не прості птахи...
Марко замовк. Стежкою до них йшла жінка в золотій короні, а з нею Серпень, теж у короні.
– Ось твоя мама, принцесо Люцино, – сказав хлопець. Перш ніж приголомшена дівчинка змогла ступити крок, перед нею виріс Головний Церемоніймейстер:
– Вітаю вас, Ваша Високість!
І низько вклонився. А коли підняв голову, його кругле обличчя розпливлося в добрій посмішці.
– А де ж корона? – спитав Марко. – Ви забули про корону!
Церемоніймейстер плеснув у долоні, й з'явився молодик із скринькою, в якій на блакитній подушечці лежав тоненький золотий обруч, викуваний для принцеси Кремінії 356 років тому.
Отак. Цієї сцени возз'єднання королівської родини не показували по телебаченню, тому Онисьо її не бачив. Втім, того ж дня до нього прилетіла голубка з листом від Серпня та Марка.
Що було потім
У Серединному світі…
Серединний світ, вважають у Королівстві, дуже недовірливий не лише до прибульців із інших світів, а й до своїх мешканців. Коли ти не такий, як інші, від тебе відвертаються або навіть проганяють. Тут живуть добрі й не дуже добрі люди, та значно більше таких, котрі час від часу хиляться то в бік добра, то в протилежний від нього бік. Через те його, мабуть, і звуть Серединним, і через те в ньому так неспокійно, бо ніхто не знає, чого можна чекати від інших. Але Серединний світ не єдиний у Всесвіті, як собі уявляють його жителі. Поруч із ним існують інші світи і впливають один на одного. Люди сердяться, коли не можуть чогось пояснити. Вони й досі не вірять у істот, яких чомусь називають надприродними, хоча краще би їх назвали неприродними, бо понад природою, як кажуть філософи, нічого не існує. Йдеться про перевертнів, опирів, довгомудів, привидів, хоча останні охоче з'являються на очі кожному, хто прийде після дванадцятої години ночі до місця їхнього перебування. Привиди – найкращі свідки того, що душа після смерті не зникає, просто обирає собі іншу форму для існування. Але її просто не помічають. Зрештою, буває, що не помічають живих людей та тварин, якщо вони раптом кудись зникають, як це трапилося з Люциною, її мамою, Мортіусом... Правда, репортера два дні шукали, бо потрібно було здавати черговий номер «Посейбічних та потойбічних новин», але ремесло борзописця (так іноді зневажливо називають трудівників пера) таке небезпечне, і коли врахувати спеціалізацію Мортіуса, часто закінчується фатально... Отже, йому знайшли заміну. У Серединному світі дуже часто в подібних випадках наголошують, що незамінних людей не існує. Навіщо тоді з ними панькатись? Громадянин Королівства напевно б дуже образився, а тут – усе нормально.
Тигрисик, той взагалі був міфічною особою, бо не мав жодного документа, що дозволяв йому жити. Та й важко повірити в перебування тигра в однокімнатній квартирі, щоправда з балконом. Єдиний, хто чекав їх і пам'ятав, це дід Пилипко...
Якось пізньої осені до нього, звідусіль оточеного горобцями, прилетіла сива голубка з білою пір'їнкою в хвості. На старість Пилипко зробився милосердним до всілякої дрібноти й привітно зустрів пташину.
– Просю до столу, шановна пані! – підняв дід капелюха й сипнув жменю соняшникового насіння. З подивом він помітив, що горобці сіли на дашок, що прикривав лавку від дощу. Голубка трохи подзьобала, а потім почала походжати довкола. Нарешті дід помітив, що вона принесла послання, прив'язане до ніжки.