– Ходи до мене, маленька! – і голубка далася в руки.
Дід обережно відв'язав крихітний пакуночок і, витягнувши з кишені окуляри, прочитав:
«Привіт, діду Пилипку, з Королівства! Ми з Тигрисиком щасливо туди дісталися і тепер живемо, наче в казці. Королева Олімпія і принцеса Люцина передають тобі сердечні вітання й посилають перстеник з діамантом, щоб ти поліпшив собі життя. Я ще напишу, твій Мортіус».
Старий підняв очі догори й мовив:
– Я завжди знав, що на світі мусить бути Королівство!
За той перстеник він купив собі невелике помешкання на сьомому поверсі, тепле й сухе. Тепер він щовечора приймав ванну, а сусіди кликали елегантного дідуся паном Пилипом. Правда, ніхто не вірив, що він знайомий із королевою, але голубка час від часу прилітала до нього, приносячи останні новини з Королівства.
Квартира на вулиці Кульбабовій, де мешкали Олімпія з Люциною, кудись поділася з книжками, меблями та картинами, що вже зовсім дивно. Це трапилось не без втручання магії, щоб не викликати зайвих підозр, адже мешканки цієї квартири мали документи. Квартира зникла разом із ними. У Королівстві не потрібна прописка. Гортензія зникла лише з міста. Стала знахаркою. Поки що великої практики вона не має, але вже навчилась читати й дала навіть оголошення до газети: «Познайомлюсь із чоловіком середнього віку, який любить читати і згодний жити в сільській місцевості». Звісно, Гортензії доведеться чекати, бо її вимоги до осіб протилежної статі дуже високі. Але нічого: за цей час вона навчиться доїти козу й відрізняти петрушку від селери.
Історія з книжкою, за якою полювали Гортензія з матір'ю, скінчилась незле. Власне, стара була охоронницею королеви Олімпії в Серединному світі й дуже вміло прикидалась. Справжній Джеймс Бонд у спідниці! Повелитель здогадувався, але сам він втомився служити темним силам, і його Клуб любителів книги в Серединному світі – то було найменше зло, яке можна було заподіяти людям, котрі майже не читають і самі ставляться до книжок ще гірше. Правда, є книги, які не заслуговують того, щоб їх читали. Як кажуть у Королівстві: «Які люди, такі в них і книги».
Якщо десь у Львові ви заглянете до автомайстерні поблизу Погулянки й побачите там щасливу замурзану пику в ямі для ремонту, то це, напевно, довгомуд Лукаш. Його довжелезні пальці оживляють навіть мертві двигуни. Щодо інших довгомудів, то їх ніхто не зачаровував, і вони продовжують цупити усе, що погано лежить. Але ж усе так швидко не може змінитися, правда?
Ось як висловився домовичок Спрячик, коли повернувся з відпустки:
– Облом! Ні фіга собі!..
Він ще і ще висловлювався в подібний спосіб на спорожнілому місці, де колись стояв його дім. А потім пішов подавати оголошення в «Посейбічні та потойбічні новини»:
«Домовик зі стажем 248 років шукає працю в порядному домі. Відьом та опирів прошу не турбувати. Люблю важкий рок». Він довго й прискіпливо вибирав собі господу, але не зміг відмовити ударнику групи «Щурикбенд», котрий жив у підвалі, де була музична студія.
Дарма Стронціус оплакував свого Тосика. Добити комп'ютер не так просто. Щоб врятувати Тосика, Стронціус переселився в сухіше місце – придбав собі невеликий будиночок із дуже поганою репутацією: люди там не могли спати і взагалі жити. За грубі гроші безробітний програміст полікував Тосика, забравши з його пам'яті неприємні спогади.
Тосик перестав лаятися, але натомість категорично відмовився підключатись до Вампірнету. Казав, що йому страшно. Як на Стронціуса, в Інтернеті можна було надибати речі набагато страшніші. Не маючи змоги замовляти справжні харчі, старий опир перейшов на томатний сік. Дуже рідко йому вдавалось запопасти запізнілого перехожого, та й сили були вже не ті. У багатьох фільмах жахів опирів змальовують, як явище вічне, якого неможливо позбутись. Це вигадка темних сил. Таким чином вони собі набивають ціну, аби їх більше поважали. Опирі колись були звичайними людьми, котрих дуже скривдили. Хвороба, як і помста, врешті слабнуть і зникають. Втім, ця тема надто поважна, щоб про неї говорити між іншим.
Ну, все. У Серединному світі трамваї більше не чхають. Люди ходять на роботу, а діти до школи, не маючи від цих занять великої втіхи. Коти й собаки часом мають господарів, а часом – ні. Однак, у котів з'явився король, котрий знає, як поліпшити їхнє життя і віднайти в ньому сенс. Сиволап забирає покинутих кошенят і тих своїх громадян, котрі хворі чи каліки, й відводить до Королівства. Тому котам більше відомо про Королівство, ніж людям Серединного світу. Але вони мовчать, тільки широко розплющені зелені та золотаві очі свідчать про таємницю, яку вони бережуть для кращих часів.
У Граничному світі...
Посуха і злидні здавались жителям Граничного світу вічними й незмінними. Вони навіть не уявляли, як це можна жити без цих нещасть. Та відколи між Граничним світом і Королівством зникла межа, усе в цьому забутому щастям краї стало мінятись на очах. Спочатку три дні й три ночі падали дощі, наповнивши землю водою життя, і з'їдлики не могли з цим упоратись. Розповідали, ніби перед дощами в землі з'явились дірки, пастки для з'їдликів, безбарвних істот, котрі випивали усю вологу, і що ці дірки поробили гноми з підземного світу. Таким чином вони виловили усіх з'їдликів. А може, з'їдлики просто не витримали протягів і повтікали. На болоті їм би жилося краще, але, кажуть, вони бояться комарів. Зрештою, у природі весь час відбуваються мутації, але то вже тема роздумів для вчених-генетиків.
Після дощів земля просто почала розквітати. Перелітки на чолі зі своїм Королем, прийшли в Граничний світ, аби посадити дерева й квіти та показати людям дещо із мистецтва вирощувати рослини. Тоді багато мешканців краю подалося до Королівства, але майже всі згодом повернулись. Будемо вважати це просто екскурсією.
От Мортіус гадав, що більше не повернеться до цього похмурого світу, а таки повернувся...
... Одного погожого літнього вечора Соня відпустила останніх учнів, яких навчала читати й писати, щоб ті могли продовжити освіту в Королівстві. Жила вона в Замку і вирішила затіяти ремонт. Соня була дуже скромна. Вона не вміла просити про допомогу. Отож вона сиділа на лавці в садку й розмірковувала, де їй роздобути високу драбину, щоб побілити стіни в бібліотеці. Вона пожила трохи в королівському палаці, а там усе аж блищало чистотою. Привиди Ясько і Мацько щойно повставали і милувались заходом сонця. Насправді вони не стільки милувались геть остогидлим заходом сонця, скільки розмовляли про Соню.
– От би видати нашу Соню за порядного чоловіка, що вміє майструвати, – говорив Ясько. – Дівчина повинна бодай раз у житті вийти заміж. Старі панни мають прикрий характер...
– То було б незле. Живе сама в напіврозваленому Замку. Якби наш господар побачив цю руїну, то певно би луснув зі злості! Але я боюсь, Яську, аби вона не вибрала собі якогось типа, що став би над нами насміхатись. Що з нами тоді було б, страшно подумати! Чоловікові Соні ми не могли б мститись...
Обидва привиди зажурились. Нарешті Соня звернула на них увагу:
– Чого, хлопці, повісили носи? Що сталося?
– Та ні, серденько, нічого, – відказав Мацько. – Чомусь згадався горбатий Олександр, як його із Темної Вежі викурювало аж троє екзорцистів. Мало того, що він був калікою, почав ще й заїкатися.
– Наскільки я знаю, він замордував п'ятьох своїх дружин! – суворо мовила Соня.
– То все брехня, серденько! – замахав напівпрозорими синюватими руками Ясько. – То були правдиві відьми. Злість їх роздимала доти, доки вони не луснули... А що ходив Олександр примарою, то це через те, що взагалі одружувався з такими мегерами. Але ти, якби була чоловіком, напевно б такого не вчинила, бо ти мудра...
– Щось таке говориш, сам не знаєш що! – розсердилась Соня. – Піду, трохи почитаю перед сном...
Вона піднялася з лавки і почула якийсь дивний звук: чи то музику, чи то мелодійний передзвін. А після цього – човгання натомлених ніг по кам'яних плитах.
Нарешті в сутінках, ледь забілених туманом, виринула чоловіча постать, за якою плентався тигр.
– Дивись, хто прийшов! – вигукнув Мацько. – Той баламут, що водиться з тиграми...
– Нехай краще буде він, ніж хтось інший, – зітхнув Ясько.
– Води! – закричав Мортіус. – Негайно води! Соню, біжи по воду!
Та, нічого не питаючи, помчала до Замку.
– Ох, і марудна ця штука!
Мортіус поставив на лавку кошичок, накритий білою хусткою.
– Ні, не підходьте! Сюрприз! Вона може злякатися...
– Хто? – поцікавився Мацько.
– Побачите, коли скажу.
Соня прибігла з горнятком води. Половину вона вже розхлюпала по дорозі.
– Не мені!
Мортіус урочисто зняв хустку з кошика. Соня, а слідом за нею привиди зазирнули в кошик.
– О! – тільки й сказали вони.
– Ледве знайшов. Об'їздив усе Королівство!
У кошику серед м'якого темно-зеленого моху спочивала сліпуче біла квітка, тільки середина в неї відсвічувала рожевим перламутром.
– Не зараз, – сказав Мортіус. – Де це дерево жаху?
Ясько і Мацько попливли до дерева, на якому їх повісили. Воно завжди виглядало моторошно – і навесні, і взимку.
– Нам, зрештою, тут незле, – сказав Ясько. – Ми не хочемо ні до раю, ні до чистилища. Нам пощастило, що у нас є Соня...
– Хлопці, – приклав руку до серця Мортіус. – Ніхто вас не проганяє. Я вичитав у одній дуже старій книжці про ритуал очищення. Ви собі можете подорожувати, куди заманеться, а не сидіти ще триста років коло місця, з яким вас пов'язують прикрі спогади. Зрозуміло?
– Ну, коли так...
– Та звісно!
Мортіус поставив під дерево кошик із квіткою.
– А тепер візьміться за горнятко. Я вам допоможу полити цю неперевершену рослину. Тигрисику, не заважай!
Той неохоче відсунувся убік.
– Ну, беріться!
Три пари рук потяглися до горнятка.
– А заклинання? – спитала Соня.
– Хай тобі! Ледь не забув... Повторюйте за мною: «Пробач, квітко, наші дитячі пустощі! Відпусти нас на всі чотири сторони світу!»