Ось у такому похмурому й дикому місці мали зустрітись глупої ночі Повелитель з фон Стронціусом. Вони перебували в нерішучості, сподіваючись один в одному знайти підтвердження здогадів, доки не прийдуть вказівки з Імперії, центру зла, звідки воно розповзалося по різних світах, завжди голодне, жадібне й нахабне. У цьому злі черпала підтримку всіляка нечисть. У самій Імперії проростало усе, що було спрямоване на поневолення, руйнування, занепад, а зброя Імперії, спроектована вченими магами, послуги яких щедро оплачувались, сіяла паніку й жах. Захищатись від неї було безнадійною справою.
Довгомуд Лукаш припаркував «Вольво» біля однієї з покинутих мешканцями новозбудованих вілл. Він міркував, де ліпше понишпорити в пошуках здобичі: у порожньому будинку чи на цвинтарі. Як інші господарі відпускають водіїв випити кави, так Повелитель, якщо не потребував послуг довгомуда, дозволяв йому розважитись таким чином.
– Маєш півгодини, – попередив Повелитель, обійшовши мовчанкою те, що довгомуд напахнився його туалетною водою «Дев'ять кіл пекла». Він, не озираючись, попрямував у бік цвинтарних воріт. Власне, воріт давно не було : їх перегороджувала стіна висохлих будяків і свіжої кропиви. Відьми та опирі проходили через отвір у напіврозваленому мурі.
Життя буяло на нічному цвинтарі: не тихе, непримітне, як удень, а жваве, насичене подіями, часом трагічними. Блискавками шмигали ласиці, висліджуючи здобич. Угорі літали сови та сичі, перегукуючись одне з одним. У розбитих склепах вовтузились ще незрячі лисенята. Здичавілі пси виходили в місто на полювання. Тут був їхній притулок і дім, найкращий у світі. Вони так само боронили його від чужих, як і привиди.
Привиди теж вийшли на прогулянку. Але, на відміну від видимих мешканців – звірів та птахів, людина не могла їх бачити. Її зір для цього був занадто слабким. Напівпрозорі постаті, вбрані в старосвітські строї, збирались групами для бесіди. Повз Повелителя пройшла закохана пара отруйників: дама була в криноліні, а пан у трикутному капелюсі. Вони жили довго і померли від старості. За ними чимчикувала їхня жертва, тітонька зі своїм песиком-привидом. Інших розваг у неї не було, хіба повторювати: «Мадленко, тримай спину рівно!» І так уже двісті років. Найстарший привид, на прізвисько Морок, у чий скромний нагробок сто двадцять років тому вдарила блискавка, розколовши надвоє, вклонився Повелителеві й пробурмотів, що «сьогодні на цвинтарі в біса людно».
– Так-так, маєте рацію! – підтвердив Повелитель. Не зважаючи на безтілесність і вміння тримати язик за зубами, привиди відволікали його від того, задля чого він прийшов сюди.
Стронціус з'явився трохи з запізненням, але без найменших докорів сумління. Минулися ті часи, коли він, розкривши поли чорного плаща, спадав із неба на нічного перехожого чи протискувався крізь віконечко карети до втомленої танцями і залицяннями панянки, яка поверталася в супроводі тітоньки з балу. Стронціус міг би знову відчути радість життя, однак щось у ньому надломалось, відколи він зіткнувся з одним варіятом, котрий уявив себе мисливцем за вампірами, надивившись дурнуватих голлівудських фільмів. Опир не боявся осикових кілків та срібних куль, а часник викликав у нього лише слабкий головний біль. Щодо сонця, то Стронціус його зроду не бачив і не хотів бачити, відчуваючи, що наслідки будуть поважніші. Врешті він змушений був позбутися надокучливого мисливця й оселився там, де жодна людська душа вкупі з тілом не хотіла б мешкати, на березі підземної мертвої річки. Там було йому так спокійно, як ніколи, особливо, коли в домі з'явився комп'ютер Тосик. Він геть підкорив собі старого і, здавалось, не схильного до сентиментальності опира. Той нізащо не проміняв би його на інший, слухняніший. Стілець-підступець навіть трохи ревнував господаря.
Незвична бунтівливість ріки стривожила Стронціуса. Він мав ще й інші підстави для побоювань, але поводив себе стримано.
– Вибач, що спізнився. Комп'ютер ніяк не хотів віддавати пошти. Молоде, дурне...
– Щось нового? – поцікавився Повелитель. – Давай відійдемо, бо тут багато сторонніх вух.
Привиди часом поводили себе, як діти. Чіплялися, щоб хтось їх вислухав і пожалів. Якраз старша пані в капелюшку з цілим пташником на крисах жалілася Повелителю на невістку, і він, як джентльмен, мусив уже десять хвилин кивати головою.
– Усе, поговоримо потім, – грубо обірвав її Стронціус, який, спілкуючись із комп'ютером і Вампірнетом, навчився круто лаятись. Він перехоплював послання збиточних опирят-хакерів, зашифровані непристойними словами.
– Вона образилася... – мовив Повелитель, дивлячись, як пані відходить, тулячи до носа хустинку з чорною облямівкою.
– Та пішла вона... Слухай, я отримав повідомлення з імперської канцелярії. Ти переглядав пошту?
– Під час засідання Клубу стався невеличкий землетрус.
– Отже, землетрус? Цей землетрус щойно прокинувся в Медовій печері. Звати його принц Август.
– Яке нам до цього діло? – лукаво мовив Повелитель. – Ми й так робимо все, щоб підготувати прихід Імперії в цей убогий і безглуздий світ. Король не при своєму розумі, корона в імператорській скарбниці, а те, що малий вийшов з коми, ще не означає, що він здоровий. Цей недовчений студент навіть битися не вміє. Зняти перстень з руки Мартисії – це ще не подвиг. Чи зуміє він звідси вибратись? Та й народ Королівства такий заляканий, що нічим не допоможе принцові.
– Слушно, слушно! Якби він поспав ще стільки, то було б справді нічого. Гірше, що ми маємо клопіт...
– Це від нас не залежить, – голос Повелителя набув твердості. Він чудово знав, що з їхньої нечистої братії довіряти не можна нікому. Але битися з дітлахом йому не пасувало. Той лицар, що залишив осколок меча у його печінці, був, принаймні, дорослим.
– Звісно, ми завжди готові... Як консультант, я...
– Будемо дотримуватись вказівок. Що накажуть, те й робитимемо. Тобі б не хотілось опинитись у піщаній воронці. Мені – теж.
– Наша справа не пустити Августа до Великого Льоху, зупинити його ще в місті. Але то буде нелегко. Тобі випала висока честь – мобілізувати всі сили.
– Велика честь – це велика відповідальність, – скромно зауважив Повелитель.
Він із жахом усвідомив, що, бавлячись у книголюба, забув, що таке ризикувати власною шкурою. Знищувати книжки – це свята справа, важливіша, ніж полювання на хлопця, якого можна обвести кругом пальця, заманити в пастку. Ні, Повелитель не те, що недооцінював противника, але зрілість супроти юності має більше шансів на перемогу. Старий опир гадає, що обійдеться консультаціями, сидячи в своєму смердючому лігві. Нічого, йому теж доведеться побігати!
– Гадаю, слід розробити план, – почав Повелитель.
– Встановити нагляд за Медовою печерою. Хтось має її карту?
– Навряд, але дослідити можна. Є тут один тямущий пліснявець: пролізе крізь решето, тільки було б мокре. Зрештою, довгомуди теж там, напевно, побували.
– А потім, – мрійливо примружився фон Стронціус, – заманити принца до пастки, наприклад, у якусь вежу...
– Я знаю цю гру, – скривився Повелитель.
– А пароль знайшов?!
– Ще ні. Попитай у Вампірнеті. Хакери за плату тобі скажуть.
– Річ у тім, що вони не чули про таку гру. Вона або дуже давня, або це вірус. Тосик дуже нервується, коли я в неї граю...
– Он як? – зацікавлено звів брови Повелитель. – А взагалі, то все дурниці! Зараз не до забавок.
... Коли вони повертались з цвинтаря, мирно бесідуючи, із котеджу, де ще тліло життя, вибіг опасистий чоловік у піжамі, тягнучи дві валізи, а за ним жінка з мікрохвильовою піччю під пахвою. Вони хутко вскочили у білий «Форд», який чомусь не заводився. Будинок трусився так, ніби хтось його лоскотав.
Фон Стронціус, згадавши збиточну молодість, гучно ковтнув слину.
– Ну, добре, я пішов, — сказав Повелитель. – Не буду заважати.
– Власне, я вже поїв, – завагався Стронціус.
– Тобі потрібно краще харчуватись. Особливо тепер. До речі, твоєму комп'ютерові в цій халупі більше сподобалося б... Це можна влаштувати...
13
Усе ще володарювала ніч. Для того, хто перебуває в печері, вона триватиме навіть, коли сонце в небі підніметься найвище. Принц Серпень не знав, що збудив світ, і тепер той вирує довкола нього, не лише в цьому місті, а й у Королівстві та Імперії. Марко теж не міг цього передбачити: головним для нього був факт зцілення від сну його найкращого товариша і принца. Усе було просто: удвох вони повернуться до Королівства і врятують його. Як це зробити, він ще не знає. Найменший рух убік, найдрібніша деталь можуть змінити усі плани. Попри свою нелюбов до математики та різних точних наук, Марко дуже добре умів зіставляти факти. Він не раз слухав розмови короля Даниїла та свого батька у затишному кабінеті при Королівському архіві й змалку навчився помічати, що деякі історичні події можуть повторюватись. Це він допомагав батькові сховати в надійному місці найцінніші документи, що мали не одне сторіччя. Решта була розграбована й вивезена до столиці Імперії. У нього серце обливалось кров'ю, коли найбільші скарби Королівства, одвічна мудрість багатьох поколінь, ретельно записана на пожовклих аркушах, недбало скидалась у дерев'яні скрині, а ковані чоботи крутиголовців лишали брудні сліди на коштовних пергаментах.
Маркові вдалося вивезти завчасу посивілого батька в глухе село, щоб той міг зберегти собі життя. Він не знав, кого варто спершу рятувати – людей чи книги. Король до останку залишається королем навіть у в'язниці. Хлопцеві було нестерпно згадувати те, свідком чого він став. Його дитяче захоплення магією, над яким підсміювався Серпень, врешті урятувало їм обом життя. Для доброї справи завжди знайдуться сили.
Мабуть, кожен дорослий у Королівстві вважав цю ситуацію безнадійною. Роками з Імперії просочувалися чорні тіні, щоб урешті завоювати Королівство без бою. Тепер усе діялося відкрито і безцеремонно, а будь-який опір нещадно карався. Власне, опору й не чинилося. У в'язницях опинилось багато бібліотекарів та вчених; дехто згорів, рятуючи книги, що їх крутиголовська цензура вважала шкідливими. Ніхто не був до цього готовий. Уявімо себе на їхньому місці: що можна відчувати, коли до тебе приходять гості, а потім виганяють з власної хати? Подив і розгубленість. Крутиголовці не завжди так діяли: у давні часи вони ступали на чужі землі з мечем, як вороги, вбиваючи мирних громадян, витопчуючи засіяні поля, спалюючи оселі. Але нині імперська політика змінилась. До влади прийшли чорні маги, яким слугували усі темні сили, що їх у нас вважають вигадкою та нісенітницею. Цим невір'ям крутиголовці вміло скористались і лише так їм вдалося занапастити Королівство, де правили мудрість і мир, творячи злагоду. Звісно, погані люди були і в Королівстві, а добрі – в Імперії, але ні ті, ні інші не мали сили.