Ніколи — страница 10 из 117

— А скільки у вас є?

— Грошей у мене нема, — збрехала вона. — Але я позичу.

Він їй не повірив.

— Це коштує чотири тисячі доларів. Щоб забронювати місце, необхідно заплатити зараз.

«Має мене за дурепу», — подумала.

Це було їй знайомо. Коли вона продавала катер, дехто з чоловіків намагався купити його за безцінь. Разом з тим, Кія швидко затямила, що сміятися зі скупої пропозиції не варто, хай би як кортіло. Потенційний покупець образиться, а якщо з ним так розмовлятиме жінка — піде зовсім розлючений.

Тому сказала:

— На жаль, зараз грошей у мене нема.

— Тоді вам може не вистачити місця.

— А ще Юсуф казав, що ви берете дві тисячі.

Хакім почав дратуватися.

— Ну то, може, хай замість мене у Триполі везе вас Юсуф? Бачу, він дуже мудрий.

— Після смерті чоловіка він став головою родини. Я повинна його слухатись.

Для Хакіма це була цілком зрозуміла річ.

— Авжеж, повинна, — погодився він. — Це ж бо чоловік.

— Він просив дізнатися, коли ви плануєте виїжджати.

— За десять днів, на світанку.

— Нас буде троє дорослих, разом із його дружиною.

— Діти?

— У мене дворічний син, у Юсуфа — донька того самого віку. Але їм місця не потрібно.

— Якщо діти на руках, за них я беру пів ціни.

— У такому разі ми не можемо поїхати, — твердо промовила Кія й відступила на кілька кроків, мовби прямуючи до виходу. — Вибачте, пане, що змарнувала ваш час. Ми спробуємо знайти шість тисяч, як позичимо гроші у всіх родичів, але не більше.

Побачивши, як йому з рук вислизають шість тисяч доларів, Хакім став уже не таким затятим.

— Шкода, — сказав він. — Але, може, прийдете в призначений день? Якщо не набереться повний автобус, я зроблю вам добру знижку.

Це вже поступка, тож доведеться її прийняти.

Природно, Хакім хотів заповнити всі місця й отримати максимальний прибуток. Сорок пасажирів — це вісімдесят тисяч доларів. Цілий статок. Кія замислилась, на що він його витратить. Та, найімовірніше, Хакімові доведеться поділитися грішми, бо він —лише ланка великого угруповання.

Треба пристати на ці умови. Перевага на його боці.

— Домовилися, — сказала вона й, пригадавши, що мусить поводитися, як проста жіночка, додала: — Дякую, пане.

Здобувши інформацію, по яку прийшла сюди, Кія вийшла з гаража й подалася в довгу мандрівку додому.

Хакім нічим її не здивував, та водночас ця розмова збентежила Кію. Ясно, що він почувався вищим за будь-яку жінку. Але американка правильно застерігала: він бандит і йому не можна довіряти. Кажуть, буцімто в злодіїв свій кодекс честі, але Кія в те не вірила. Такий, як Хакім, набреше, обкрутить і обікраде, коли знатиме, що йому за це нічого не буде. А проти беззахисної жінки піде й на гірші речі.

Безперечно, в автобусі їхатимуть інші люди, але це не надто втішало. Пасажири будуть налякані, у відчаї. Буває, коли над жінкою чинять наругу, люди вдають, ніби нічого не помічають, заспокоюючи себе тим, що їх це не обходить.

Уся надія на Юсуфа. Він — рідня, і почуття честі змусить захищати її. Разом із Азрою в їхній групі буде троє дорослих, тож вони дадуть собі раду. Бо нерідко такі бандити ще й боягузи, і Хакім може не наважитися виступити проти трьох.

З Юсуфом і Азрою подорож має бути стерпною.

Поки добулася до Юсуфового села, спека спала. Ноги боліли, але Кія відчувала, як у душі зажевріла надія. Обійняла Наджі, а той цмокнув її і побіг далі гратися з Данною. Кію трошки засмутило, що він не надто скучив за нею, втім, це теж був добрий знак: він гарно провів час і почувався комфортно.

Азра сказала:

— Юсуф пішов подивитися барана, але скоро повернеться.

Як завжди, з Кією вона поводилася стримано — не вороже, а просто холодно й дещо напружено.

Кія здивувалася, навіщо Юсуфові баран, якщо в нього не залишилося овець для розплоду, але відразу припустила, що робота досі йому цікава, хоч незабаром він її і покине. Кії кортіло розповісти все, що вона дізналася, але мусила потерпіти. Жінки сіли наглядали за дітьми, аж тут, за кілька хвилин, повернувся Юсуф.

Тільки-но він сів на килимок, як Кія повела:

— Хакім виїжджає за десять днів. Маємо бути в Трьох Пальмах на світанку.

Вона була збуджена й трохи налякана. Натомість Юсуф із Азрою почувалися спокійніше. Вона розказала їм про ціну, автобус і як торгувалася за перевезення дітей.

— Довіряти Хакімові не можна, — підсумувала. — За ним треба постійно пильнувати. Але, між нами кажучи, здається, ним можна керувати.

Зазвичай усміхнений, Юсуф спохмурнів. Азра уникала її погляду. «Щось тут не те», — подумала Кія й спитала:

— Що таке?

Юсуф набрав виразу чоловіка, що пояснює таємниці всесвіту своїм жінкам.

— Я багато думав про це, — важко протягнув він. Кію охопило погане передчуття. Він провадив: — Щось підказує мені: незабаром справи тут налагодяться.

«Вони не їдуть», — розпачливо подумала Кія.

— За гроші на дорогу в Європу я можу купити непогану отару овець.

«І всі передохнуть, як попередні», — подумала Кія, але змовчала.

Він неначе прочитав її думки.

— Ризик, звичайно, немалий. Але я розуміюся на вівчарстві, а ось про Європу не знаю нічого.

Кія відчула себе зрадженою і ледве стрималася, щоб не назвати його боягузом.

— Ти сумніваєшся, — промовила вона.

— Я впевнений і вирішив не їхати.

Це Азра вирішила, здогадалася Кія. Азрі ніколи не подобалася ідея емігрувати, от вона й відмовила Юсуфа. А тепер вдає, наче тут ні до чого.

— Я не зможу поїхати без вас, — сказала Кія.

Юсуф відповів:

— Тоді залишмося всі. Якось воно буде.

Безпідставний оптимізм ще нікого не врятував. Кія вже хотіла сказати це вголос, але знову стрималася. Недоречно ставити під сумнів слова чоловіка, котрий виголошує щось таким офіційним тоном.

Вона надовго замовкла.

— Наджі, ходімо, — сказала врешті. — Час додому.

Ураз донести його якихось півтора кілометра до села здалося їй над-важким завданням.

— Дякую, що наглянула за ним, — звернулася вона до Азри.

На тому й пішла. Простуючи уздовж берега й перекладаючи Наджі з однієї руки на іншу, думала про час, коли в неї скінчаться гроші, отримані за катер. Хай як ощадливо витрачатиме, їх стане роки на два-три, не більше, а єдина її надія допіру розтанула.

Нараз життя здалося нестерпним. Вона опустила Наджі долі, сіла на пісок і подивилася понад мілкою водою на крихітні острівці. Куди не глянь — всюди безнадія.

Поклавши голову на руки, промовила:

— Як мені бути?

Розділ третій


В Овальний кабінет зайшов віцепрезидент Мілтон Лап’єр, вбраний у темно-синій кашеміровий блейзер британського крою. Драпування двобортного піджака вигідно приховувало його черево, як у вагітної жінки. Високий, вайлуватий, він був повною протилежністю мініатюрної президентки Ґрін, чемпіонки Чиказького університету із художньої гімнастики, котра досі зберегла добрі фізичну форму й фігуру.

Відрізнялися вони так само як бостонський інтелігент Кеннеді та його віцепрезидент, неогранований техаський самородок Ліндон Джон-сон. Полін була поміркованою республіканкою: консервативною, але гнучкою; Мілт — білим джорджійцем, що не терпів компромісів. Хай як вона його недолюблювала, він усе ж був корисний, бо розповідав, що на думці в ультраправого крила партії, застерігав, коли вона планувала ризиковані кроки, й захищав її в пресі.

Тепер же він сказав:

— У Джеймса Мура нова ідея.

Наступного року мали відбутися вибори, і сенатор Джеймс Мур планував висунутися альтернативним кандидатом від Республіканської партії, кинувши виклик Полін. До важливих попередніх виборів у Нью-Гемпширі залишалося п’ять місяців. Конкурент чинного президента з його ж партії — явище хоч і рідкісне, але не таке вже й незвичне. Приміром, 1976 року Рональд Рейґан змагався з Джеральдом Фордом і програв, а ось Юджину Маккарті в 1968-му вдалося обійти Ліндона Джон-сона, вибивши того з перегонів.

Мур мав шанс. На минулих виборах перемога Полін стала відповіддю на некомпетентність і расизм попередника. Її слоган «Консерватизм і здоровий глузд» обіцяв управління без крайнощів, зловживань і упереджень. Вона виступала за менш ризиковану зовнішню політику, ненав’язливу присутність держави у внутрішній та зниження податків. Проте мільйонам виборців бракувало красномовного лідера-мачо, і Мур здобував їхню підтримку.

Полін сиділа за славнозвісним Резолютом — столом, подарованим королевою Вікторією, на якому нині стояв комп’ютер із двадцять першого століття.

Вона підняла погляд на Мілта:

— І що цього разу?

— Він хоче заборонити внесення пісень із нецензурною лексикою до «гарячої сотні» журналу «Білборд».

Із протилежного кутка кабінету почувся бурхливий регіт. Новина неабияк насмішила голову президентської адміністрації Жаклін Броді. Це була давня подруга й союзниця Полін — симпатична жвава сорокап’ятирічна жінка. Вона сказала:

— Якби не Мур, не мала б таких днів, коли тільки те й роблю, що регочу зрання до смеркання.

Мілт умостився в крісло перед столом.

— Жаклін воно, може, й смішно, — понуро промовив він, — але ця ідея сподобається багатьом.

— Знаю-знаю, — погодилася Полін. — У сучасній політиці мало смішного.

— Що скажете на це?

— Нічого. Якщо, звісно, можна не коментувати.

— А якщо прямо спитають?

— Скажу, що музика, яку слухають діти, повинна бути без матюків, але я забороняла б її, тільки якби очолювала тоталітарну країну, як-от, скажімо, Китай.

— То ви порівняєте американських християн із китайськими комуністами?

Полін зітхнула.

— Ваша правда, занадто саркастично. А яка ваша думка?

— Слід закликати виконавців, студії та радіостанції виховувати вишуканий смак і не забувати про молодших слухачів. А далі, якщо доведеться, можна додати: «Але цензура — не наша політика».

— Тільки воно нічого не змінить.

— Не змінить, зате прозвучить прийнятно й покаже, що тема вам близька.