Хван не стримав роздратування:
— Щоразу, коли Китай повинен вдатися до рішучих дій, з’являється той, хто каже, буцімто це призведе до Третьої світової.
— Бо така загроза завжди існує.
— Не можна, щоб страх нас стримував.
— Але й ігнорувати ризик також не варто.
Втрутився президент Чень.
— Безперечно, ви обидва маєте рацію, — промовив він. — Але сьогодні від вас мені потрібен план відповіді на американський удар по Кореї без ескалації кризи.
Озвався Кай:
— Якщо можна, товаришу президенте...
— Кажіть.
— Треба визнати факт, що сьогодні Кореєю керують два уряди.
Хвана обурила сама лише думка, щоб ставитися до заколотників як до повноцінного уряду, проте Чень кивнув.
Кай вів далі:
— Верховний керівник, номінально наш союзник, розірвав співпрацю з Китаєм і створив кризу, якої нам не потрібно. Повстанці контролюють половину країни й увесь її ядерний арсенал. Необхідно визначитися з тим, які відносини будувати з йонджодонськими ультра-націоналістами, які — подобається нам це чи ні — стали альтернативною владою в країні.
Хван спалахнув:
— Не можна допустити успіху повстання проти Комуністичної партії! Та й, до всього, як розмовляти із заколотниками? Ми не знаємо ані імен ватажків, ані як із ними зв’язатися.
Кай відповів:
— Я знаю, хто вони, і здатен вийти на зв’язок.
— Як таке можливо?
Кай умисне обвів поглядом усіх присутніх радників та асистентів.
— Генерале, без сумніву, ви маєте доступ до секретної інформації, але пробачте, якщо я відмовлюся називати свої конфіденційні джерела.
Усвідомивши, що схибив, Хван охолов.
— Так, так, даруйте, що питаю дурниці.
Президент Чень сказав:
— Добре, тож із заколотниками поговорити вдасться. Наступне питання: що їм сказати?
Кай знав, але не хотів, щоб рішення комітету його обмежували, тому відповів:
— Розмова повинна бути ознайомча.
Хитрий Ву Бай прекрасно бачив, до чого хилить Кай, і не бажав давати йому свободу.
— Ми здатні на більше, — промовив Ву Бай, — бо знаємо, чого хочемо: повного і беззастережного завершення війни. Неважко здогадатися й про цілі заколотників: значне представництво в новому уряді.
Кай сказав:
— Моїм завданням буде довідатися, чого саме вони хочуть в обмін на завершення повстання.
Однак він знав, що піде далі простого збирання відомостей.
Хван повторив своє попереднє зауваження:
— Не можна заохочувати непокору Партії.
— Дякую, слушне зауваження, генерале, — сказав Ву. Звернувся до решти групи: — Я вважаю, товариш Хван каже правильно.
Хван, схоже, неабияк пом’якшився.
— Заколотники не заслуговують на довіру, — вів далі Ву. — Угода з ними неможлива без чітких гарантій безпеки.
Не спостерігши тонкощів, Хван кивнув на знак згоди.
Шарм Ву, який силовики сприймали як поверховість, насправді був убивчою тактикою, зауважив Кай. Ву вивів Хвана з гри, а той навіть не помітив.
Чень сказав:
— План непоганий, але швидких результатів не дасть. Що можна зробити сьогодні, просто зараз, щоб розрядити ситуацію?
Кон Джао запропонував:
— Закликати обидві сторони до перемир’я, водночас тиснучи на Пхеньян з вимогою припинити вогонь односторонньо.
Чень спитав:
— А в них хоч ракети лишилися?
Відповів Кай:
— Зовсім трохи. Вони ховають їх під мостами й у тунелях.
Чень замислено кивнув.
— Водночас одностороннє припинення вогню вони сприйматимуть як капітуляцію.
Кон Джао додав:
— Але спробувати варто.
— Згоден. Треба тільки вирішити, як оформити пропозицію.
Кай випав із розмови.
Це буде довга дискусія.
З важливими питаннями скінчили, і тепер усі обговорюватимуть менш посутні справи. Ледве стримуючи нетерплячку, він узявся обдумувати зустріч з заколотниками.
Розмовлятиме він з їхнім ватажком, не генералом Хамом. Склав повідомлення на телефоні:
До уваги генерала Пак Чеджіна
ТАЄМНО
Зустрітися з вами сьогодні бажає можновладний представник Китайської Народної Республіки. Прибуде сам, якщо не рахувати пілота гелікоптера, обоє — без зброї. Його місія надзвичайно важлива для Кореї та Китаю.
Прохання підтвердити отримання цього повідомлення і готовність до зустрічі.
Міністерство державної безпеки
Відправив повідомлення Чін Чінхва із завданням переслати його на кожнісіньку вебадресу бази Йонджодон, яку тільки знайде в інтернеті. Звичайно, краще було б скористатися однією надійною, але терміновість переважувала безпеку.
Після закінчення зустрічі він підійшов до батька.
— Мені потрібен літак ВПС до Яньдзі, — мовив. — А звідти — гелікоптер до Йонджодона.
— Влаштуємо, — відповів Дзяньдзюнь. — На коли?
Кай глянув на годинник. Була десята ранку.
— Щоб вилетіти з Пекіна об одинадцятій, з Яньдзі — о другій, а о третій уже дістатися на Йонджодон.
— Гаразд.
«Добре хоч раз у житті порозумітися з батьком», — подумав Кай і сказав:
— Я повідомив їм, що мене супроводжуватиме лише пілот і ми обидва будемо без зброї. Тому, будь ласка, щоб на борту — нічого.
— Гарний план. На території ворога ти завжди в меншості, тому єдиний спосіб вижити — не влаштовувати бою.
— Я подумав так само.
— Вважай, усе готово.
— Дякую.
— Щасти, синку.
* * *
У Північній Кореї стояв ясний, безхмарний день. Пролітаючи низько над східною зоною в гелікоптері китайських ВПС, Кай дивився на залитий зимовим сонцем краєвид.
Складалося враження, ніби країна живе у звичному ритмі: робітники в полях, вантажівки на дорогах.
Авжеж, усе тут було зовсім не так, як у Китаї: трафік у містах не надто щільний, смогу майже немає, а житлові багатоповерхівки, які, немов бур’яни, проростали на околицях китайських міст, тут траплялися рідко. Північна Корея бідніша і менш заселена.
Він не бачив жодних ознак війни: обвалених будівель, спалених полів, підірваних залізничних колій. Повстання зосередилося передовсім на військових базах, і нові володарі цієї зони лишалися поза міжнародним конфліктом. Уже тільки за це народ їх, напевно, любив. Та чи справді заколотники такі розумні, а чи це звичайний фарт? Він скоро довідається.
Крім того, ознак американського удару теж ніде не було видно. Як і обіцяли, американці били лише по західній частині країни, яку досі контролював Верховний керівник. Цілком імовірно, тієї самої миті над головою Кая пролітали ракети, але коли й так, то були вони дуже високо й рухалися зашвидко, щоб їх бачити.
У бунтівній зоні урядова машина далі справно працювала. Пілот звично зв’язався з місцевим управлінням повітряним рухом і отримав дозвіл сісти.
Ватажок повстанців Пак Чеджін негайно відповів на повідомлення Кая. Здавалося, він прагнув діалогу.
Погодившись на зустріч, дав точні координати військової бази й призначив час: о пів на четверту.
На аеродромі Яньдзі йому подзвонив стривожений генерал Хам, його агент у таборі Пак Чеджіна.
— Що ви робите? — запитав Хам.
— Намагаюся завершити війну.
— Ви зібралися говорити з ними?
— Це пробна розмова.
— Ці люди — фанатики. Націоналізм для них — як релігія.
— Схоже, вони здобули немалу підтримку.
— Їхні прибічники хочуть бачити при владі будь-кого, тільки б не Верховного керівника.
Кай зупинився подумати. Хам зазвичай не перебільшував. Якщо він непокоїться, на те є вагома причина. Запитав:
— Як порадите поводитися на зустрічі?
Хам не забарився з відповіддю:
— Не довіряйте їм.
— Зрозумів.
— Я теж буду на перемовах із вами.
— Чому?
— Перекладатиму. Тут мало хто знає китайську. Більшість із заколотників вважають її мовою чужоземних поневолювачів.
— Добре.
— Постарайтеся не виказати, що ми з вами знайомі.
— Звичайно.
Від китайсько-корейського кордону вертоліт Кая супроводжував ударний гелікоптер російського виробництва, який за хижий вигляд фюзеляжу називали «Крокодилом». Пофарбований у камуфляж, він був з емблемою Військово-повітряних та протиповітряних сил Корейської народно-визвольної армії: червона п’ятикутна зірка у подвійному червоно-синьому колі. Корейський вертоліт тримався на безпечній відстані й не виконував загрозливих маневрів.
Увесь час Кай розмірковував, що скаже генералові Паку. Є сотні способів запропонувати угоду, та який найкращий для цієї зустрічі? Зазвичай упевненості в собі Каєві було не позичати — радше навпаки, — однак важила екстраординарність події. Ще ніколи від його особистого успіху чи невдачі не залежали долі стількох людей.
Щоразу, кидаючи погляд на «Крокодила», він згадував про особистий ризик. Повстанці можуть затримати його, ув’язнити й допитувати. Або ж оголосити шпигуном — ким він, власне, і був. Проте безглуздо хвилюватися про це зараз. Він мав особливу місію.
Він єдиний знав, що розмова вийде далеко за межі простого з’ясування фактів, бо збирався вести перемови з повстанцями. Повноважень на це не мав, але вони того не знали. Каю здавалося, якщо вдасться укласти прийнятну угоду, він зможе переконати президента Ченя підтримати її.
Стратегія, звісно, ризикована, але й ситуація непересічна.
Вертоліт летів до Йонджодона уздовж вузенької річки в лісистій долині. Каю відкрилися сліди бою за контроль над базою, що відбувся тут місяць тому: літак у струмку, розбита хатина, спалена ділянка лісу. Його пілот зв’язався з наземним управлінням.
Підлітаючи до бази, Кай побачив, що заколотники вирішили влаштувати для нього демонстрацію сили. Шість міжконтинентальних балістичних ракет, понад двадцять метрів кожна, стояли бездоганно вишикувані на пересувних установках.
Кай знав, що їхня дальність — одинадцять тисяч кілометрів, звідси до Вашингтона. На кожній — по кілька боєголовок. Повстанці вирішили викласти йому свої козирі.
Вертоліт Кая спрямували на посадковий майданчик.