Зустрічати його вийшла невелика група озброєних людей, які, втім, розслабилися, побачивши, що Кай із порожніми руками, в костюмі з краваткою та розстібнутому пальті — вочевидь неозброєний. Та попри те, його ретельно обшукали, перш ніж завести у двоповерхову будівлю штабу. Дорогою він помітив у стінах отвори від куль.
Його провели в кабінет командира — незручне місце з дешевими меблями й лінолеумовою підлогою. Через кепські вентиляцію та опалення там було холодно й душно водночас. На Кая вже чекало троє людей в одностроях північнокорейських генералів, доповнених великими кашкетами, які завжди здавалися йому карикатурними. З іншого боку стояв четвертий генерал, якого Кай упізнав: це був Хам.
Середній із трійці виступив наперед, представився Пак Чеджіном і, відрекомендувавши решту, повів усю групу у внутрішній кабінет.
Знявши кашкета, Пак сів за простий стіл, на якому не було нічого, крім телефона, і жестом наказав Каєві зробити те саме. Хам зайняв стілець у кутку кабінету, решта двоє генералів стали обабіч Пака, додаючи йому авторитетності. Кай поглянув на ватажка повстанців: невисокий худий чоловік близько сорока років з коротко стриженим ріденьким волоссям — він нагадував Наполеона в середньому віці.
«Той, хто молодим дослужився до генерала, — подумав Кай, — має бути сміливим і розумним». А ще, напевно, гордовитим і вразливим до найменших натяків, буцімто співрозмовник — вискочень. Отже, найкраща стратегія — говорити максимально чесно, водночас лестячи йому.
Пак повів мову корейською, Кай — китайською, а Хам перекладав.
Пак почав:
— Поясніть, чому ви тут.
— Як військовий ви любите одразу переходити до справи, тож я зроблю так само, — зазначив Кай. — Скажу як є. Пріоритет Китаю — не допустити встановлення Америкою контролю над Кореєю.
Пак обурився:
— Цю країну не повинен контролювати ніхто, крім корейського народу.
— Ми згодні, — одразу відповів Кай, хоч це була й не зовсім правда. Пекін прагнув до спільного китайсько-корейського контролю, принаймні на якийсь час, але ці подробиці можна було відкласти на пізніше. Кай провадив: — Питання тільки в тому, як цього досягнути.
Пак зневажливо скривився.
— Це станеться й без допомоги Китаю, — мовив він. — Пхеньянський режим на межі краху.
— Правда. Радий, що у нас спільне бачення. Це добрий знак. — Пак мовчки чекав. Кай сказав: — Тепер ми підійшли до питання, ким замінити уряд Верховного керівника.
— Немає про що думати. Це буде уряд Пака.
«Жодного натяку на фальшиву скромність», — подумав Кай. Але то був лише фасад. Якби Пак справді вірив, що не потребує допомоги Китаю, то не погодився б на зустріч. Заглянувши йому в очі, Кай просто сказав:
— Можливо.
І став чекати його реакції.
Запала тиша.
Спершу Пак розлютився й збирався заперечити. Та вже скоро його вираз змінився, і він потамував гнів.
— Можливо? — спитав він. — А які ще варіанти?
«Це вже прогрес», — подумав Кай.
— Їх кілька, і більшість не найприємніші, — промовив він. — Переможцем тут може вийти Південна Корея, США або Китай, але це ще не все. — Нахилившись ближче, заговорив напружено: —Якщо ви хочете, щоб ваше бажання здійснилося і Кореєю правив її народ, доведеться укласти союз із кимось.
— Навіщо мені союзники?
Кай відзначив слово «мені». Якщо Хам перекладає буквально, то в баченні Пака він сам і був повстанням.
— Я перемагаю, — сказав він, підтвердивши здогад Кая.
— Так і є, — погодився Кай захопленим тоном. — Але поки що ви боролися лише з пхеньянським режимом, який є найслабшим з усіх сил, залучених у конфлікт. Добити його неважко: сьогоднішній авіа-удар завдав їм фатальної шкоди. Одначе протистояти Південній Кореї або США буде значно складніше.
Пак немовби образився, але Кай бачив, що він не може заперечити логіки його слів.
Із суворим виразом обличчя генерал спитав:
— Ви тут із пропозицією?
Кай не мав повноважень робити пропозиції, однак не сказав цього.
— Є спосіб, у який ви зможете взяти під контроль усю країну й здобути надійну оборону від подальших нападів Південної Кореї та США.
— І що ж це за спосіб?
Кай замовк, ретельно добираючи слова. Вони підійшли до критичного моменту в розмові. До того ж він перевищував свої повноваження і діяв на власний розсуд. Сказав:
— По-перше, негайно завдайте удару по Пхеньяну всією зброєю, крім ядерної, й візьміть владу у свої руки.
Пак ніяк не відреагував, адже й без того планував зробити це.
— По-друге, необхідно, щоб Пекін визнав вас президентом Кореї.
Очі Пака засяяли: він уявив себе законним президентом країни. Безперечно, це була його давня мрія, і ось Кай пропонує йому посаду й підтримку Китаю.
— І по-третє, оголосіть безумовне одностороннє припинення вогню у війні з Південною Кореєю.
Пак насупився.
— Одностороннє?
— Така ціна, — твердо промовив Кай. — Пекін визнає вас, а ви водночас оголошуєте перемир’я. Без відстрочок, додаткових умов чи обговорень.
Він очікував заперечень, проте Пак мав на думці інше.
— Мені потрібен особистий візит президента Ченя.
Кай розумів, чому це так важливо Пакові. Окрім звичайного марнославства, він мав ще й велику політичну хитрість. Ніщо не легітимізує його краще, ніж знімок, на якому вони з президентом Ченем тиснуть один одному руки.
— Гаразд, — промовив Кай, хоч і не мав повноважень погоджуватися ні на що.
— Чудово.
Кай уже був подумав, що досягнув того, заради чого прилетів сюди. Однак він нагадав собі, що радіти зарано. Його все ще можуть затримати. Вирішив забиратися, поки перевага на його боці.
— Часу для офіційних письмових домовленостей немає, — промовив він. — Мусимо повірити один одному на слово.
Поки казав це, в голові відлунювали слова генерала Хама: «Не вірте їм». Та вибору Кай не мав. Доводилося йти ва-банк.
Простягнувши йому руку над столом, Пак промовив:
— Закріпімо угоду хоч так.
Кай підвівся й потис руку.
Пак сказав:
— Дякую, що приїхали.
Кай зрозумів, що це означає дозвіл іти. Пак уже почав поводитися як президент.
Підвівшись зі свого місця, Хам промовив:
— Я проведу вас до гелікоптера.
Він вивів Кая надвір.
Погода була холодна, але сонячна, майже безвітряна і зовсім безхмарна — ідеальна для польотів.
Ідучи до злітного майданчика, Кай та Хам трималися за метр один від одного. Кутиком рота Кай промовив:
— Схоже, вдалося. Він прийняв пропозицію.
— Сподіваймося, що дотримає слова.
— Як зможете, подзвоніть мені сьогодні ввечері, щоби підтвердити підготовку удару по Пхеньяну.
— Спробую. Вам потрібні надійні контакти з Паком, йому від вас — те саме.
Хам записав у блокноті рядки цифр, Кай зробив те саме, і вони обмінялися аркушами.
Коли Кай підійнявся в гелікоптер, Хам козирнув.
Закрутилися лопаті, Кай пристебнувся.
За кілька хвилин вертоліт вже був у повітрі, нахилився вперед і полетів на північ.
Кай дозволив собі трохи порадіти. Якщо все вдасться, криза завершиться до завтра. Між Північною та Південною Кореєю запанує мир, американці будуть задоволені, а Китай збереже важливий буфер.
Далі треба лише подбати, щоб погодився президент Чень.
Захотілося одразу набрати Пекін, проте тут його мобільний не працював, та й у цій країні дзвонити однаково небезпечно. Треба дістатися до Яньдзі й зателефонувати вже звідти, перш ніж сідати на літак. Він поговорить із Ченем, але не скаже, що перевищив повноваження.
Найбільшою небезпекою було те, що стара гвардія може відмовити Ченя. Хвана обурювала ідея примирення з бунтівниками проти комуністичного режиму. Однак жодна ціна не зависока, коли йдеться про припинення війни.
Коли гелікоптер приземлився на військовій базі біля цивільного аеропорту, на Яньдзі, сповнене руху в годину пік, опускалася ніч. Кая зустрів капітан і відвів до телефона.
Кай набрав Джоннаньхай і попросив з’єднати з президентом Ченем. Почав зі слів:
— Товаришу президенте, повстанці планують завдати сьогодні удару по Пхеньяну.
Подав він цю інформацію як розвіддані, що йому вдалося здобути, а не як пропозицію, котру сам і висунув. Чень спантеличився.
— Уперше про таке чую.
— Рішення ухвалили за останні кілька годин. Але стратегія правильна. Американський наліт майже повністю знищив решту засобів опору Пхеньяна. Кращого моменту здобути владу в них не буде.
— Гадаю, це сприятливий розвиток подій, — задумано промовив Чень. — Настав час нарешті здихатися того Кана.
— Пак запропонував угоду, — сказав Кай, приховавши справжні ролі. — Якщо ми визнаємо його президентом, він пообіцяв односторонньо припинити вогонь.
— Вельми обнадійливо. Війна скінчиться, а першим кроком нового режиму буде налагодження відносин з нами. Чудовий початок. Я ще пораджуся з генералом Хваном, але наразі все складається на нашу користь. Гарна робота.
— Дякую.
Президент поклав слухавку. «Все йде за планом», — подумав Кай. Відтак подзвонив на роботу, хотів поговорити із Чін Чінхвою.
— Сьогодні повстанці вдарять по Пхеньяну, — сказав Кай. — Я вже повідомив президента, а вас попрошу сповістити всіх решту.
— Виконую.
— Є якісь новини?
— Схоже, американці припинили бомбардування, принаймні на сьогодні.
— Не думаю, що вони продовжать завтра. Там мало що залишиться.
— Підозрюю, в Пхеньяна ще є сховані ракети.
— Якщо пощастить, усе завершиться до ранку.
Кай поклав слухавку й пішов до літака. Коли завелися двигуни, задзвонив його особистий телефон.
Це був генерал Хам.
— Почалося, — промовив він із ноткою здивування в голосі. — Ударні вертольоти висунулися на столицю. До кожної президентської резиденції відправили загони для арешту Верховного керівника. За гелікоптерами їдуть танки й бронетранспортери. На атаку кинули всі сили. Ідуть ва-банк.
Аж занадто докладний звіт як для телефонної розмови. Щоразу Хам використовував новий телефон, який викидав одразу ж після дзвінка. Та попри те, існувала загроза, що розвідка Пхеньяна або Пака могла прослухати розмову. Вони дізнаються, що відбувається, але не зможуть визначити абонентів, принаймні не зразу. Це був ризик — невеликий, проте смертельний. Та загалом агенти ризикують повсякчас.