— Так, товаришу президенте, — відказав Кон, — це вторгнення.
* * *
Лише після першої ночі Кай нарешті ліг у ліжко біля Тін. Перевернувшись набік, вона обійняла його й пристрасно поцілувала, а тоді знову заснула.
Він заплющив очі й пригадав події останніх годин. В оперативному штабі точилася запекла дискусія щодо того, як необхідно відповісти на південнокорейське вторгнення. Нараз Каєві переговори з Паком втратили будь-яке значення. Тепер про припинення вогню не могло бути й мови.
Оборонний договір з Північною Кореєю залишав відкритими декілька варіантів. Каїв батько Чан Дзяньдзюнь та генерал Хван запропонували ввести китайські сили для захисту Північної Кореї від Півдня. Тверезіші голови зауважили, що тільки-но там з’явиться армія Ченя, американці не забаряться зі своєю, і два війська зустрінуться на полі бою. На радість Каєві, цю небезпеку розуміла більшість присутніх за столом і не бажала платити таку високу ціну.
Пак смертельно ослабив Верховного керівника. Його власна повстанська армія була сильна й готова до бою. З дозволу присутніх Хван особисто зателефонував Пакові, розповів усе, що знав про вторгнення, й заохотив бомбардувати південнокорейські колони. Радари показали, як Пак негайно зробив це, не припиняючи наступу на Пхеньян.
Повстанці свої ракети досі берегли, тож мали їх удосталь, і це допомогло зупинити колони.
Чудовий перший крок.
Китай посилати власне військо не збирався, зате обіцяв, що на світанку почне надавати заколотникам усе необхідне: ракети, дрони, вертольоти, винищувачі, артилерію, автомати й необмежену амуніцію. Повстанці вже контролювали половину країни, а решту захоплять за наступні години. Та вирішальною подією стане битва за Пхеньян.
Такий розвиток подій здавався ліпшим із найгірших. Якщо японці поведуться розумно, війну вдасться втримати на Корейському півострові.
Президент Чень пішов поспати, як і більшість присутніх, залишивши тільки тих, хто мав терміново спланувати логістику постачання величезної кількості озброєння через кордон.
Засинаючи, Кай подумав, що Китай міг би вчинити й набагато гірше.
Коли прокинувся, насамперед подзвонив у Ґвоаньбу й поговорив з очільником нічної зміни Фань їму. Той повідомив утішні новини: повстанці затримали Верховного керівника, а генерал Пак облаштував штаб у символічній резиденції на півночі Пхеньяна. Втім, південнокорейська армія виявилася міцним горішком і відновила наступ на столицю.
У ранкових новинах на китайському телебаченні оголосили: Верховний керівник був змушений подати у відставку через проблеми зі здоров’ям, а генерал Пак обійняв його посаду; президент надіслав листа новому керманичу, в якому висловив підтримку й запевнив у відданості Китаю договору про оборону між двома державами; вторгнення південнокорейських сил наштовхнулося на рішучий опір хороброї Народної армії Кореї.
Усе, як і очікував Кай, проте другий сюжет занепокоїв його. Там показували розлючених японських націоналістів, які рано-вранці зібрали мітинг у Токіо, реагуючи на бомбардування. Журналісти відзначили, що серед японців уже почали ширитися антикорейські настрої, які вправно роздмухували пропагандисти-расисти, тоді як противага їм була досить слабка, та й то хіба з боку японської молоді — поцінову-вачів корейського кіно та попмузики. Перед однією з кіотських шкіл побили вчителя — етнічного корейця. В інтерв’ю лідер праворадикаль-ного руху нестямно хрипів, закликаючи до війни з Північною Кореєю.
Прем’єр Ісікава скликав засідання Кабміну на дев’яту. Протестуваль-ники тиснутимуть на уряд закликами до рішучих дій, однак президентка Ґрін робитиме все задля стримування Японії. Кай сподівався на поміркованість Ісікави.
У машині дорогою у Ґвоаньбу ознайомився зі звітами військової розвідки щодо розвитку бою за Пхеньян. Схоже, південнокорейські загарбники просувалися швидко й уже навіть перейшли до облоги столиці. Більше він сподівався дізнатися від генерала Хама.
Діставшись роботи, увімкнув телевізор і відразу ж побачив японського прем’єра, що розпочинав пресконференцію після засідання кабінету міністрів.
— Пхеньянський режим почав війну проти Японії, і я не маю іншого вибору, крім як наказати Силам самооборони підготуватися до відбиття агресії Північної Кореї.
Авжеж, у його словах був підтекст. Дев’ята стаття конституції Японії забороняла владі вступати у війну. Однак країна мала право на самозахист. Тому будь-які дії японської армії слід було подати саме як оборону.
Проте заява шокувала з іншої причини. Від кого вони зібралися захищатися? Боротьбу за Північну Корею вели між собою дві армії, жодна з яких не відповідала за вчорашнє бомбардування. Режиму, який це зробив, більше не існувало.
Голова японського департаменту переказав Каєві слова китайських розвідників у Токіо. Японські та американські військові бази активізувалися, однак зовсім не було схоже, щоб вони готувалися до війни. Японські винищувачі проводили розвідку, але бомбардувальників не підіймали. Есмінці залишалися в портах, у пускові установки не заряджали ракет. Ці слова підтверджували супутникові знімки. Здавалося, все спокійно.
Із Пхеньяна зателефонував генерал Хам.
— Націоналісти програють, — повідомив він.
Цього Кай і боявся.
— Чому?
— Південних корейців занадто багато, і вони дуже добре озброєні. Допомогу з Китаю ще не всю доправили, а танки з баз на сході досі в дорозі. Час спливає невблаганно.
— Що хоче робити Пак?
— Збирається попросити Пекін ввести військо.
— Ми відмовимо. Нам не треба, щоб сюди втягнулися ще й американці.
— Тоді Південна Корея забере Пхеньян.
Це також було неприпустимо.
Зненацька Хам промовив:
— Мені вже треба йти.
І поклав слухавку.
Кай подумав, що для Пака просити допомоги в китайців — приниження. Але що тоді робити ватажкові заколотників? Міркування Кая перервав виклик у конференц-залу. Японія перейшла до дій.
З бази Наха на Окінаві злетіло дванадцять винищувачів, що взяли курс на захід і вже за кілька хвилин розпочали патрулювання Східно-китайського моря між Окінавою та Китаєм. Покружляли над невеликою групою безлюдних острівців та скель під назвою Дяою, за майже тисячу кілометрів від Японії, але всього триста — від Китаю. Попри те, Японія вважала їх своєю територією та іменувала островами Сенькаку.
Китайські літаки теж були над Східнокитайським морем, і Кай дивився відео з них. Побачив острови, що стирчали з води, наче недбало розкидані там давніми богами. Щойно японські винищувачі опинились над ними, з-під води виринуло дві ударні субмарини класу «Сорю».
Невже японці вирішили скористатися моментом, щоб заявити про своє право на цю купку камінців посеред моря?
Кай дивився, як японські моряки на надувних човнах висадилися на вузькому пляжі й заходилися вивантажувати щось схоже на ручні ракетниці. Вийшовши на одну з нечисленних рівних ділянок, вони встановили японський прапор.
За наступні кілька хвилин напнули намети й розгорнули польову кухню.
З нижнього поверху зателефонував голова японського департаменту й повідомив, що їхні військові як «запобіжний захід» облаштовують базу на островах Сенькаку, котрі — підкреслюють вони — є японською територією.
Наступної хвилини Кая викликали в Джоннаньхай.
У машині він дочитував звіти й переглядав відео. Водночас одним оком зиркав на зображення з радарів, які мав у телефоні. Бою не було. Поки що обидві сторони просто розмахували кулаками.
Атмосфера в оперативному штабі панувала похмура. Кай тихенько зайняв своє місце за столом.
Коли зібралися всі, Чень запитав Чан Дзяньдзюня про останні події. Кай помітив, як постарів батько: волосся ріденьке, шкіра обвисла, сіра, ще й поголився абияк. Йому не було ще й сімдесяти, проте пів століття він курив, про що свідчили жовті зуби. Кай сподівався, що з ним усе гаразд.
Підсумувавши теперішню ситуацію, Дзяньдзюнь промовив:
— За останні два місяці ми стали свідками серії нападів на Китай. По-перше, США посилили санкції проти Північної Кореї, що призвело до економічної кризи й повстання ультранаціоналістів. Далі понад сотню наших громадян загинуло від удару американського дрона по Порт-Судану. Після того ми спіймали кепсько замаскованих під геологів американських шпигунів на борту в’єтнамського судна, що шукало нафту в наших територіальних водах. Нарешті нашого близького союзника, Північну Корею, обстріляли південнокорейськими ракетами, бомбардували з американських літаків та кораблів, а вчора вночі — окупували. Сьогодні ж острови Дяою — китайську територію, що зрозуміло кожному при своєму розумі, — окупували японці.
Перелік справді вражав, і Кай уже замислився, чи не проґавив закономірності у всіх цих подіях.
— І весь цей час, — неквапливо вів далі Дзяньдзюнь, — що робили ми? Коли не рахувати потоплення «Ву Чонґ Фунґа», ми не випустили жодного снаряда. Товариші, я вважаю, що своєю слабкою відповіддю ми лише заохочували дедалі більшу агресію проти нас.
Слово взяв міністр оборони Кон Джао.
— За викрадення велосипеда злодія не розстрілюють, — почав він. — Так, ми мусимо відповісти на обурливу поведінку Японії, проте відповідь наша має бути пропорційна. Американські урядники не раз повторювали, що острови Дяою під охороною військового договору між США та Японією, тому американці зобов’язані їх захищати. Але будьмо відверті: ця окупація нам не загрожує нічим новим. Що можуть зробити японські армійці? Лише те, на що здатні з облавка своїх підводних човнів: хіба поставити прапор. Встановлення стяга — суто демонстративний жест, і в цьому їхня єдина мета. Те, що роблять там японці, має лише символічний характер. Отже, нам слід калібрувати свою відповідь.
«Краще й не скажеш», — подумав Кай. Одним махом Кон змінив тон усього обговорення.
На це генерал Хван відповів:
— У нас є відео з окупованих островів, зняте нашим дроном. Усього кілька хвилин. Товариші бажають з ним ознайомитися?
Звісна річ, усім хотілося його побачити.